Ідеали і норми наукового співтовариства
Наукове співтовариство – це сукупність вчених-професіоналів, організація якої відображає специфіку наукової професії.
Уявлення про науковому співтоваристві було введено Р. Мертоном для виділення предмета соціології науки і її відмінності від соціології знання, а потім доповнено в роботах Т. Куна, Т. Парсонса і Н. Сторер стосовно характеристики наукової професії.
Наукові спільноти відповідальні за цілісність науки як професії і за її ефективне функціонування, незважаючи на те, що професіонали розосереджені в просторі і працюють в різному громадському, культурному та організаційному оточенні. Діяльність інститутів і механізмів наукових співтовариств по реалізації цієї мети забезпечують наступні головні характеристики професії:
1. Володіння сукупністю спеціальних знань, за зберігання, трансляцію і постійне розширення яких відповідально наукове співтовариство.
2. Відносна автономність професії у залученні нових членів, їх підготовці та контролі їх професійної поведінки.
3. Зацікавленість соціального оточення професії в продукті діяльності її членів (новому знанні і володіють їм фахівцях), що гарантує як існування професії, так і дієвість професійних інститутів.
4. Наявність всередині професії форм винагороди, які виступають достатнім стимулом для фахівців і забезпечують їх високу мотивацію щодо професійної кар’єри в різних соціально-культурних середовищах.
5. Підтримка інфраструктури, яка гарантує координацію і оперативну взаємодію професіоналів та їх об’єднань у режимі, що забезпечує високий темп розвитку системи наукового знання.
Найважливішими організаційними характеристиками соціальної системи типу “спільноти” (community, Gemeinschaft) є опора на уявлення про спільність мети, стійкі традиції, авторитет і самоорганізацію, в той час як в її арсеналі відсутні характерні для систем типу “суспільство” (society, Gesellschaft) механізми влади, прямого примусу і фіксованого членства.
Ефективність механізмів, що регулюють відносини в науковому співтоваристві, забезпечується набором простих і доступних орієнтирів, цінностей, що дозволяють кожному члену наукового співтовариства уявляти собі сучасну формулювання цілей і норм успішного професійного поведінки. Ці вельми рухливі загальні для всіх орієнтири замінюють громіздкі кодекси поведінки і розгорнуті “правила гри”.
Загальною метою наукового співтовариства і кожного вхідного в нього професіонала вважається збільшення масиву посвідченого науковим співтовариством наукового знання. Дія механізмів наукового співтовариства жорстко направлено на максимальну інтенсифікацію цього процесу. У той же час спроби з самих благих спонукань засобами наукового співтовариства загальмувати отримання знання в окремих областях (різного роду заборони і мораторії), як правило, виявлялися малоефективними і вимагали для своєї реалізації зовнішнього втручання.
Набагато ефективніше в якості регулятора наукового пізнання служать моральні норми творчої діяльності і моральний кодекс ученого.
Ціннісний імператив багато в чому визначає специфіку професійної етики вченого, зокрема, пред’являє ряд вимог до етики самого процесу наукової творчості і диктує деякі моральні норми творчої діяльності вченого.
Перше головне моральне вимога до вченому, – вимога наукової об’єктивності, т. Е. Служіння істині і тільки істині. Воно передбачає об’єктивний, чесний підхід до предмета дослідження, прагнення пізнати об’єкт таким, яким він є насправді.
Друге моральне вимога до вченому, – сумлінність у відношенні до наукової праці, до пошуку істини. Це вимога передбачає сумніви вченого в процесі відшукання істини, перевірку кожного кроку на шляху дослідження, скрупульозність у науковій роботі, а також наявність у вченого таких моральних якостей, як уміння і мужність відмовитися від, здавалося б, уже знайденої істини, якщо виявляються факти, що суперечать їй.
Третій моральний принцип, яким слід керуватися будь-якому вченому, це вимога доказовості. Суть його може бути виражена таким чином: усяке наукове твердження повинно бути виведено і обгрунтовано, всебічно доведено методами і засобами, взятими з арсеналу самої науки.
Вчений зазвичай переконаний в істинності власних ідей і уявлень, він вважає своїм обов’язком відстоювати їх. Однак завдання полягає в тому, щоб переконати і інших в істинності своїх поглядів, а для цього немає іншого шляху, як наукова (теоретична або практична) перевірка отриманих висновків. Етична норма доказовості полягає в тому, що сам вчений може бути глибоко переконаний в істинності будь-якого положення, але він не має морального права доводити його методами і засобами, не сумісними з наукою.
Четверта моральна норма наукової діяльності – висока вимогливість до себе, що виявляється в скромності вченого і його самокритичності, у відсутності зарозумілості і зазнайства, в умінні визнавати свої помилки і давати об’єктивну оцінку власної діяльності та її результатів. Л. Н. Толстой зауважив одного разу, що цінність людини можна виразити дробом, чисельник якого – дійсні гідності людини, а знаменник – те, що він думає про себе.
Скромність і самокритичність як моральні принципи наукової діяльності пов’язані також з умінням поважати наукові роботи попередників, з відкритим визнанням запозичення у них тих чи інших ідей.
П’ятий моральний принцип наукової творчості може бути визначений як вимога поваги опонента. Опонент теж шукає істину але шукає її іншими способами і шляхами, прагнучи довести справедливість “своєї”, а не “вашої” істини. Тому, якщо навіть учений з тих чи інших причин не поважає свого теоретичного супротивника як людину, не цінує його як ученого, він все одно зобов’язаний прислухатися до його думки.
Свого часу відомий радянський біолог СВ. Мейен сформулював так званий “принцип співчуття”, що ставить перед вченим скрутну етичну задачу: відчути точку зору свого опонента, подумки стати на його місце і “зсередини з його допомогою розглянути будівлю, яке він побудував” [7, с. 97].
Вчений повинен керуватися в якості своїх методологічних і етичних установок принципом, згідно з яким ідеї підтверджуються або спростовуються тільки всім ходом розвитку науки і практики.
В останні десятиліття в силу зростання ролі науки в житті сучасного суспільства в силу існування різних підходів до моральних проблем в самій науці, в науковій творчості виникла необхідність створення “універсального зводу” моральних норм науки, які виконували б певні регулятивні функції в середовищі вчених, у сфері наукової діяльності.
Американський соціолог Р. Мертон, розглядаючи діяльність вченого як соціально обумовлене поведінка, перейнятий певними протиріччями і коливаннями між різними, іноді прямо протилежними нормами, призводить 9 пар таких норм, в яких відображаються деякі специфічні моральні колізії наукової роботи:
1. Природне прагнення вченого швидше опублікувати отримані дані – і неприпустимість поспішних публікацій.
2. Обережність по відношенню до новомодних ідей – і гнучкість, сприйнятливість до перспективних наукових гіпотез.
3. Необхідність ретельної перевірки нової ідеї – і необхідність її якнайшвидшої “заявки” за пріоритетними міркувань.
4. Право вченого розраховувати на високу оцінку своїх праць – і обов’язок працювати безвідносно до оцінки інших.
5. Необхідність ерудиції – і небезпека перебільшення її значення.
6. Скрупульозне увагу до формулювань і деталям – і неприпустимість педантизму.
7. Власна науково-дослідна робота – і необхідність мати учнів; при цьому друге не повинно віднімати сили та енергію для здійснення першого.
8. Право молодого вченого на самостійність і необхідність вчитися у майстрів науки.
9. Наукове знання інтернаціонально, але воно робить честь нації, яка сприяла його відкриттю [4].
На основі аналізу найважливіших етичних проблем наукової діяльності, необхідних моральних якостей вченого і норм наукової творчості філософи М. Г. Лазар і І. І. Лейман пропонують включити в моральний кодекс науковця наступні моральні норми:
– Громадянська і моральна відповідальність ученого за соціальні та екологічні наслідки застосування своїх відкриттів, за науковий прогрес;
– Обов’язок інформувати громадськість про можливість застосування свого відкриття або відкриття своїх колег на шкоду людству, в антигуманних цілях;
– Неприпустимість проведення наукових експериментів, небезпечних для здоров’я людини і генетичного фонду людства;
– Особиста відповідальність за доброякісність інформації та якості виробленого знання;
– Моральна відповідальність за виховання молодого покоління учених і студентів у дусі гуманізму, наукової чесності та порядності;
– Особиста незацікавленість, т. Е. Незалежність наукової істини від особистих мотивів, інтересів та інших моральних характеристик дослідника;
– Об’єктивність при оцінці чужих результатів, чужої думки незалежно від особистого ставлення до опонента, даної наукової школі або методології;
– Обов’язок публікувати свої праці, роблячи їх досягненням науки;
– Критичне ставлення до власних досягнень (особливо в разі успіху), відмова від співавторства без реальної участі в даному дослідженні (особливо у випадку займаного високого наукового поста);
– Обов’язок визнання своїх помилок і утруднень щоб уникнути повторних, непотрібних досліджень, що викликають зайві суспільні витрати;
– Наукова чесність, скромність, коректність;
– Неприпустимість плагіату в будь-якій формі, обов’язок посилатися на авторів ідей, формул і т. Д. (При цьому посилання на чужі роботи тим більше обов’язкові, чим ближче ці роботи до власних робіт вченого);
– Обов’язок відстоювати свої ідеї та концепції, незважаючи на будь авторитети і кон’юнктуру;
– Увага до деталей, але уникнути педантизму;
– Товариськість, уміння поводитися, культура почуттів.
Засвоєння цих норм і правил “наукової порядності” і неухильне проходження їм складають моральний і професійний обов’язок будь-якого працівника науки [5].
(1 votes, average: 5.00 out of 5)