Виникнення російської філософії
Російська філософія, також як і загальносвітова, мала свої певні передумови. Їх можна представити як взаємозв’язок матеріального з духовним. Матеріальні передумови припускали опору на предметний спосіб господарювання, заняття землеробством, розвиток скотарства. Духовні спиралися на культуру язичницької Русі, християнізацію її (X ст.) І активні пошуки сенсу людського життя. Формування системи “універсум – людина”, “не Я – Я” відбувалося з урахуванням особливостей етносу росіян. Освоєний духовно універсум, тобто світ, відбивав специфіку слов’янського способу життя, що включає незалежність, волелюбність, силу, витривалість, поступливість, взаємодопомога, соборність, працьовитість, чесність, доброзичливість.
Стародавні руси як духовна народність виділяли три власних світових субстанції – Яв, Нав і Прав. Яв означала собою видимий, матеріальний, реальний світ. Нав – світ потойбічний, нематеріальний, світ, в якому мешкають померлі. Прав – це істина і закон Сварога, керуюча усім світом і в першу чергу дійсністю. Сварог – Бог небесного вогню, іпостась Рода, він батько Сварожича – Бога земного вогню.
За переказами древніх, після смерті душа людини покидає Яв і потрапляє в нав, мандрує там до тих пір поки не досягне Ірія або Раю, обіталіща Сварога, де і визначається її подальша доля відповідно до діяннями в земному житті.
Російська земля – Русь, як державне утворення східних слов’ян, з’явилося в IX ст. на середньому Дніпрі і набуло поширення на всю територію Старовинні-Руської держави, крім того в XII-XIII ст. назва Русь вживалося стосовно окремих землям і князівств.
Зокрема, з’явилися – Біла Русь, Мала Русь, Чорна Русь, Червона Русь і поступово поняття “русь” закріплюється за землями північно-східних територій великого Старовинні-Руської держави. Раніше велика група південних слов’янських племен протягом кількох століть іменувалася антами.
Відомо повір’я, згідно з яким поняття “русь” – величезний народ, розсіяний (рас-сіючи, рас-сіяних) по всій землі. Ще візантійський письменник-історик Прокопій Кесарійський (VI ст.) Зазначав, що анти і слов’яни мали один і той же мова. Вони незначно відрізнялися один від одного і в давнину слов’ян називали спорами (т. Е. Насінням, як би розсіяними, розвіяними по білому світу).
Існує також думка, що руси до слов’ян відношення не мають, а нібито належать до німецьких племен. У Європі русів називали по-різному: рутени, роси, Ругії. В принципі, слов’яни і росіяни – єдине плем’я, зване в давнину полянами, що навіть у найменуванні відображало єдність розташування їх – в чистому полі.
На думку автора “Історії держави Російської”, почесного члена Петербурзької Академії наук Н. М. Карамзіна (1766-1826 рр.) Початок Батьківщині було покладено в 862 р після приходу з Балтійського моря варягів (воїнів; в давньоруській мові – скандинавів) – князя Рюрика і братів його Сінеуса і Трувора. А назва Русь може йти від найменування однієї з приморських областей королівства шведського, де мешкали варяги, а називали цю область Росского (Ros-lagen). Він наводить і інше судження, даючи пояснення йому. Зокрема, в “Степенній книзі” XVI в. і в деяких новітніх літописах було сказано, що Рюрик з братами прийшов з Пруссії, де здавна називалися Курський затока – Русні, а північний рукав Німану або Мемеля – Руссо, їх околиці Порус (місце розташування стародавнього Мемеля – сучасна Клайпеда). Тому історично етимологія слів “русь”, “русичі”, “росіяни”, “росіяни” досить насичена.
Те, що стосується розвитку філософських поглядів на Русі, також цікаво в дослідницькому плані і має свою “біографію”: філософська думка Стародавньої Русі розвивалася в руслі релігійних інститутів, а базувалася на традиціях античності і народній культурі. Православ’я було фундаментом і реальною основою давньоруської філософії.
Філософські ідеї того часу відбивалися власне в богословських поглядах, у літературних творах, у народних переказах, в архітектурі, в живописі, в скульптурі, що дійшло до нас через збереглися літописи, слова, молитви, повчання, прислів’я, приказки, ікони, фрески. Струнко-логічного понятійного апарату давня російська філософія не мала. Наприклад, у “Велесовій книзі” на дощечках, писаних кирилицею, викладається історичний зріз Русі Середніх століть. Писав людина досить грамотний, знаючий події та історію, а може і не один, а декілька. Русичі представлені як скотарі, що жили від Карпат до Волги. Описана їх боротьба з готами, римлянами, гунами, аж до заснування Києва в 830 р князем Києм та представлено князювання роду його.
Цінними джерелами російської Середньовічної громадської думки з’явилися дійшли до нас літературні пам’ятники: “Слово о полку Ігоревім” (XII ст.) І Літописні зводи – “Повість временних літ”, “Сказання про хрещення Русі”, “Києво-Печерська літопис” (X – XII ст.). “Повість временних літ” була складена ченцем Києво-Печерського монастиря Нестором (1056-1114 рр.) І відредагована пізніше єпископом Переяславля (південного) Сильвестром (дата народження невідома – 1123). Крім зазначеного літописного праці Нестору належать два оповідання: “Житіє преподобного Феодосія” і “Сказання про святих князів Бориса і Гліба”.
У періодизацію історії виникнення та розвитку філософії Русі доцільно включити такі етапи:
– IX-XIII ст. – Передісторія філософської думки;
– XIV-XVII ст. – Становлення теоретико-аналітичного мислення, виникнення понятійної структури;
– XVIII в. – Поступове відокремлення філософії від релігії і становлення її як самостійної, універсальної системи наукової думки;
– XIX-XX ст. – Фундаментальна розробка проблем методології наук та їх класифікація, універсалізація метафізики і діалектики;
– XXI ст. – Філософські проблеми історії та сучасності.
Першопрохідцем російської філософської думки можна вважати київського мислителя, релігійного філософа – митрополита Іларіона, що дав філософсько-історичне і етико-гносеологічні тлумачення російського життя кінця X ст. – Початку XI ст., Що поставив питання про місце російського народу у світовій історії, про історичне значення прийняття ним християнства.
Іларіон (Ларіон), названий Київським (кінець X – початок XI ст. – Близько 1054/1055 рр.) – Ідеолог давньоруського християнства, перший митрополит Київський з російського духовенства (1051-1055 рр.). Високого сану не мав, але був обраний єпископами на вищий церковний пост в період князювання великого князя Ярослава Мудрого за свій світлий розум, вірність князівської влади і патріотизм. Ярослав затвердив його самочинно, тобто без згоди Константинополя, за це після смерті великого князя в 1054 р Іларіон був зміщений з митрополичого престолу рішенням патріарха Константинопольського. Основна його праця – “Слово про закон і благодать”, містить ряд богословських, філософських та суспільно-політичних ідей і його можна розглядати як програму, заявлену Іларіоном напередодні обрання його митрополитом:
– порівнюються Старий і Новий Заповіти як духовні (функціонально-християнські) основи великокнязівської (державної) влади;
– визначено значення прийняття християнства на Русі;
– показана історична роль великого князя Володимира (Володимира I, Володимира Святого – князя Новгородського з 969 р, великого князя Київського з 980 р.; в 988-989 рр. Ввів на Русі християнство, при ньому давньоруське держава вступила в період свого розквіту, зміцнився міжнародний авторитет. Згодом був канонізований Російською Православною Церквою);
– дана висока оцінка прояву вітчизняного патріотизму;
– визначені взаємини людини і держави (великокнязівської влади);
– показані взаємини церковної і великокнязівської влади.
У теологічній формі Іларіон ставить проблему пізнання як богопізнання, але виходить за рамки богослов’я і підходить до розуміння пізнання з позицій раціоналізму.
Перу Іларіона належать – “Молитва”, “Сповідь віри” та “Слово на оновлення Десятинної церкви”, крім того авторство більше десяти робіт встановлено імовірно. Безсумнівно, що він відрізнявся глибокими богословськими знаннями і був чи не найбільш освіченим для свого часу людиною, що вийшла із середовища тих гра-мотніков, які згідно літописній статті 1037 були наближені до князя і за його вказівкою переводили книги, необхідні для розповсюдження християнства. З ім’ям Іларіона пов’язується виникнення Печерської обителі. Їм було складено відрізняється від візантійського права церковний Устав, який визначив норми поведінки в побуті, що регламентував життя Церкви.
Володимир Мономах, Володимир II (1053-1125 рр.) – Великий князь Київський (з 1113). Мономах (грец. Одноборець) – прізвисько, присвоєне йому при народженні батьком і матір’ю в честь діда матері. Володимир – російське ім’я, дане йому його дідом Ярославом, так само як і християнське ім’я – Василь (хресне). Володимир II Мономах був сином Всеволода I і дочки візантійського Імператора Костянтина IX Мономаха – Марії. У 1060-1090 рр. княжив у Ростові, Смоленську, Володимирі-Волинському, Чернігові; в 1094-1113 рр. – В Переяславі (південному). Відігравав активну роль на князівських з’їздах, відстоював ідею згуртування російських князів для відсічі половцям і був одним з керівників трьох походів на половців, які методично грабували Русь. Для людей благочестивих Володимир був зразком благочестя: за свідченням його сучасників, усі дивувались як він виконував обов’язки, необхідні Церквою, зокрема, ні під яким приводом не погоджувався з іншими князями переступати клятву хресного цілування, що реально стримувало міжусобиці і марна кровопролиття. Він відрізнявся цнотливістю не даючи в образу слабкого, захищаючи скривдженого, за що часто не знаходив розуміння навіть у своєму оточенні.
Його “Доручення своїм дітям” або так звана “Духовна” – розумне заповіт батька і великого князя дітям (їх було вісім) і послідовникам своїм, яке відображає один з періодів розвитку російської історії XII ст., А також становлення філософської та політичної думки Русі. Тут варто зробити пояснення щодо назви писання, залишеного Володимиром II. Так, Н. М. Карамзін в “Історії держави Російської” називає писане Мономахом для нащадків – настановою, відзначаючи, що “цей залишок старовини зберігся в одній харатейних літописі”. А трохи пізніше, історик, професор Петербурзького університету Н. І. Костомаров (1817-1885 рр.) Називає в своїх роботах лист, залишений Мономахом, – “Дорученням своїм дітям” або “Духовної”. Швидше за все, Мономах конкретної назви свого писання не давав, воно за змістом було у нього настановою і заповітом для рідних і близьких йому людей, принаймні, в працях з історії С. М. Соловйова (1820-1879 рр.) І В. О. Ключевського (1841-1911 рр.) Про предметний назві цього писання не згадується. “Повчання” – “Доручення” писано Володимиром Мономахом не відразу. Основа була закладена, швидше за все, до зібрання князів у Витичева, як побажання, на основі яких повинні були знайти порозуміння междоусобствующіе князі. У “Дорученні” обгрунтовується необхідність єдності, що гарантує могутність Русі. Там же сформульовані їм общехристианские моралізаторство, синам і нащадкам, підкріплені виписками з Святого Письма: “Хваліть Бога! Любіть також людство. Не забувайте бідних. Будьте батьками сиріт. Не вбивайте ні правого, ні винного. Не залишайте хворих. Чи не майте гордині. Бійтеся якої брехні, пияцтва і перелюбом. Шануйте старих людей. У господарстві самі старанно за всім дивіться. На війні будьте діяльні, служите прикладом для воєвод. Всього ж більше шануйте гостя. Любіть дружин своїх “. Вимальовується в Писанні і образ правителя, що керується цими принципами. Володимир Мономах ратує за встановлення справедливого суспільного устрою, затвердження гуманних і моральних начал у справах домашніх і державних, припинення ворожнечі і примирення в ім’я створення єдиної держави. Вищим мірилом корисності людини вважає праця, яка облагороджує знання. У “Дорученні” затверджуються загальнокорисні відносини, засновані на християнських принципах, що зводять в абсолют не тільки справедливість, але і співчуття, ухилення від зла. Покаяння, молитва, старанність і милосердя з надією на Бога оголошуються тими малими справами, які посильні всім. Божественне у нього зливається з природним. “Доручення” Володимира Мономаха спільно з його автобіографічним оповіданням (можливо, як частини “Повчання”) та листами до князя Олега Станіславовичу увійшли до складу Лаврентіївському літописі як самостійні Письма. 19 травня 1125, провівши в столиці в велике князювання майже 13 років, Володимир II Мономах помер. Уже в слабкості і недугу він приїхав на місце загибелі князя Бориса, сина великого князя Володимира I, поблизу Переяслава поряд з Церквою, збудованій ним на річці Альті, і на сімдесят третьому році від народження віддав дух свій Богові. Тіло його було перевезено до Києва. Сини і бояри здійснили обряд поховання у Софійському храмі.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)