Людина в філософії та культурі Стародавнього Сходу
Східна філософська думка менш категорична і в цьому сенсі більш невизначена, ніж західна. Це не випадково, бо в культурі Сходу, наприклад в Індії, використовується логіка, в якій немає “закону виключеного третього”. У цій ментальності цілком припустимі твердження: “людина і добрий і злий” або “він ні добрий, ні не добрий”.
Ці особливості світогляду і релігійно – філософські ідеї є, можна сказати, своєрідними архетілічними рисами народів Сходу і впливають на процеси, які відбуваються у світі. Знайомство з східною філософією показує, що вона увібрала в себе не тільки раціональні форми освоєння людиною себе і світу, а й інші форми, які існували в культурі.
Особливість східній філософії – світоглядний синтез міфологічного, релігійно – символічного і раціонального, який знайшов відображення у навчаннях Будди і Конфуція, Ведах, священній книзі персів “Авести”, а також цілісність бачення людини. Співвідношення цих начал і елементів з часом змінюється, але сама єдність різних підходів зберігається. Спрощеним представляється погляд на східну синтетичну концепцію буття з точки зору європейської традиції, що ставить науково – раціональне його бачення вище міфологічного і релігійного, а часом і філософського погляду. І міфологія, і релігія, і філософія, і наука – форми і одночасно продукти культурного самовизначення людини, які не субординований за ступенем істинності, а координовані як самостійні, в певному відношенні несумірні концептуальні структури. Історично ускладнення створених раніше ціннісно – світоглядних уявлень і поява нових форм не завжди призводило до повного витіснення колишніх, що здаються архаїчними, способів інтерпретації буття. Швидше мало місце домінування тих чи інших форм раціонально – духовного освоєння світу із збереженням на периферії культурного простору попередніх форм. У певних соціокультурних ситуаціях ці, здавалося б, віджилі cпoсоби духовно – практичного освоєння світу людиною можуть актуалізуватися, стати домінуючими. Така складна діалектика розвитку різних соціокультурних форм освоєння світу людиною.
Уявлення про походження і сутність людини в давньосхідної філософії ще значною мірою міфологічни. Весь світ уподібнювався людині. Тому для цього періоду характерні асоціативність, гілозоізм, анімізм і антропоморфізм, тобто пожвавлення, одухотворення і уподібнення природних явищ людині, а людину – світу. Світ і людина розглядалися як творіння богів.
Проте вже в перших письмових джерелах Стародавнього Китаю, зокрема, в “Книзі змін” (III – IV ст. До н. е.), у вченні Конфуція осмислюються специфічні характеристики людини. Бути людиною, вважав Конфуцій, значить любити людей. Взаємність і любов до інших відрізняють людину від інших істот Піднебесної. Послідовник Конфуція Мен – цзи вважав, що людина від природи добрий, а прояв зла – втрата ним вроджених добрих якостей. Підкреслюючи важливість людинознавства, Мен – цзи стверджував, що лише той, хто пізнає свою природу, може пізнати Небо. Принципова відмінність людини від тварини Мен – цзи бачив у тому, що людина дотримується певні норми взаємин між людьми.
Противник конфуціанства Мо – цзи вважав, що людина відрізняється від тварини умінням трудитися, а Лао – цзи і всі представники школи даосів були переконані, що головне в житті людини – це недіяння, непротивлення того, що визначено шляхом дао.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)