Наукові ідеї в античній філософії
Класиком античної філософії з найвидатніших мислителів давнини по праву називають Сократа (469-399 до н. е.), який прославився вченням про діалектику як мистецтво ведення бесіди з метою відшукання істини. Він постав в античній культурі в образі мудреця або іронічного співрозмовника, вельми товариського і дуже добродушного людини. Центральною темою його вчення стало пізнання людини, її місця і ролі у світі. Для сучасників він був цікавий не тільки своєю мудрістю, але й способом життя, ставленням до смерті. А життя його було дійсно пронизана високим філософським змістом. Його життєвим покликанням було моральне виховання юнацтва та розвиток у них активної розумової. У бесідах з учнями, в суперечці з опонентами і ворогами на площах Афін він міркував про людину, проблемах його морального життя і діяльності. За заявою Цицерона (106-43 до н. е.), саме Сократ першим “спустив філософію з неба на землю”.
Сократ, на думку нащадків, здійснив інтелектуальну революцію в свідомості людей античності. Для нього свідомість повинна сходити ні до зовнішнім обставинам життєдіяльності – матеріального багатства, престижному положенню в суспільстві і т. п. У філософії Сократа справжні громадянські чесноти повинні знаходитися у самій людині, в його духовному стані. Зрозуміти і розкрити творчі початку душі, відповідно до Сократа, значить пізнати й оцінити потенційні можливості людської особистості. Завдання філософії, згідно Сократу, – це прагнення виховати творчі та пізнавальні початку, закладені в кожній людині. Сам Сократ свою особисту роль бачив у спонуканні людей, особливо молоді, до осягнення моральної філософії, що дозволяє зрозуміти і знайти сенс свого життя людей. На його думку, треба постійно вчитися вищої чесноти, підпорядковуючи життя свідомого освоєння величі буття людей: істини, добра, справедливості, мужності, прекрасного і т. д.
Самопізнання стало методом його філософської рефлексії, за допомогою якого він вчив осмислювати загальні підстави людського буття. Сократ образно називав себе повитухою мудрості: адже відкритий ним діалогічний метод дозволяв виявляти істину, що таїться в розумі іншої людини. Сократ побачив в інтелекті людини тверду основу для філософського аналізу дійсності і ключ до розуміння всіх її явищ. У його методі діалектичного аналізу дійсності, як зазначив історик античної філософії Вернер Йегер, є щось споріднене медичної емпірики. Метою його життєдіяльності було підведення кожної людини до розуміння самого себе для самовдосконалення, для оздоровлення моральності. Сократ дійсно був справжнім лікарем душ людей (Йегер В. Пайдейя. Виховання античного грека. М., 1997. С. 63-64). Образ Сократа-філософа увійшов у свідомість майбутніх поколінь як приклад мислителя, що ставить шукання істини понад усе на світі.
Учнем Сократа був перший справжній філософ античності Платон (Аристокл 427-347 до н. е.). Він зіграв видатну роль в підвищенні філософії Сократа і філософського мислення взагалі. Платон все своє життя проповідував моральний сенс філософії Сократа. Навчання цих філософів нерозривні і не існують одне без одного. Філософське поле “Сократ-Платон” являє собою не тільки спадкоємний зв’язок цих двох геніальних мислителів античності, але і їх внутрішньо нерозривне духовну єдність, спільність творчої спадщини та внеску у світову культуру філософської думки. Платон “мислив як би в Сократа” (К. Ясперс). І творчо використовуючи ідеї, поняття, категорії вчителя, Платон піддав критичного осмислення і розуміння буття взагалі і буття людське зокрема. Він надав філософії високий методологічний сенс у пізнанні світу. Платон поряд з Аристотелем став видатним філософом і істинним ученим.
Платон все життя проповідував загальний сенс ідей. Відповідно до Аристотеля: “Сократ займався питаннями моралі, природу ж у цілому не досліджував, а в моральному шукав спільне, перший звернув свою думку на визначення, а Платон, засвоївши погляд Сократа, доводив, що такі визначення відносяться не до чуттєво сприймається, а до чого – то іншому, бо не можна дати загального визначення чого-небудь з чуттєво сприйманого, оскільки воно постійно змінюється. І це інше з сущого він назвав ідеями, а все чуттєво сприймається, говорив він, існує крім них і називається згідно з ними, бо через причетність ейдосам існує все безліч однойменних з ними [речей] “(Аристотель. Соч. В 4 т. М., 1976. Т. 1. С. 79). Якщо ідеї – це тільки поняття, то реальність – це діяльність і культурно-історичний процес.
Вперше у філософії целеполагающим початком буття стала “ідея”, осягається розумом. Ідеї у Платона являють собою не думки, а мислимі зразки (парадигми) речей. Або, інакше кажучи, ідеї – не просто думки, а те, з приводу чого “думки мислять”. Причому абсолютно кожен предмет, річ або явище мають власну ідею. Ідеї, за Платоном, відкриті лише розуміючому розуму. Найвища ідея – ідея Бога, який, будучи творцем порядку в світі (деміургом), спочатку творить світову душу як нетілесну, пронизливий весь світ рушійну силу. Бог у Платона збігається з Благом. Матерія сама по собі не існує; вона стає дійсністю, спонукувана присутньої в ній ідеєю. До миру надчуттєвих ідей відноситься душа. Вона знаходиться скрізь і у всьому.
Платон вважав, що справжнє пізнання – це осягнення ідей. Воно здійснюється розумною частиною душі. Він розрізняв чуттєве і інтелектуальне знання. Його “теорія спогадів” обгрунтовує основну задачу пізнання – згадати те, за чим спостерігала душа, будучи в світі ідей. Він пропонував розвивати мистецтво полеміки (діалектику) як спосіб прояснення істини. У його вченні опрацьовувалася і фундаментальна проблема ставлення понятійних структур свідомості до чуттєвого досвіду, до предметної реальності. Платон був першим філософом, який створив філософську систему – об’єктивний ідеалізм. Його вчення стало джерелом християнства, що чимало привнесло і в розвиток медицини. На його могилі написано: “Аполлон мав двох синів – Асклепія, лікуючого тіло, і Платона, що підносить дух”. Це дуже символічно, бо медицина і філософія мають єдині історичні та теоретичні коріння.
Вершиною античної філософії стало вчення Аристотеля (384-322 до н. е.) – вченого-енциклопедиста. Він написав більше 250 філософських і наукових робіт, де систематизував уявлення давніх учених. Він наблизив платоновские ідеї речей до самих речей і тому зробив їх іманентними цим речам. За Арістотелем, філософія – універсальна наука про буття. Її стрижнем стає вчення про сущому. Це вчення назвали першою філософією, згодом – метафізикою, осягає проблеми буття. Метафізика (грец. Meta ta physika – після фізики) розуміється як вчення про надчуттєвого, про ідеї (формах). Однак медицина залишилася близькому областю в його життєдіяльності. Він у всіх наукових працях і філософських трактатах використовував для доказу аргументи з медицини. Для нього біологія та медицина представляли особливий філософський інтерес. Не споглядання потойбічного світу ідей, – заявляв він, – а спостереження і дослідження земного світу веде до вищої істини.
Аналізуючи проблеми онтології, античний філософ-енциклопедист стверджував, що в основі будь-якої речі лежить матерія і форма. Матерія – це те, з чого складається річ. Ця відстале і пасивне начало. Форма – це ідея і сенс речі. Вона – активний початок, що організує матерію. Є чуттєвосприймаються матеріальні речі і їх умосяжні суті, форми. При вивченні речей і явищ як реального буття Аристотель вказує на перші і другі сутності. Перші він ототожнює з індивідуальним буттям конкретної речі, відзначаючи в ній саме “те, в чому позначається все інше, в той час як сам він уже не позначається в іншому” (Аристотель. Соч. В 4 т. М., 1976. Т. 1. С. 189). Другі суті є похідними від перших, будучи родовими або видовими визначеннями або категоріями. А ось Бог як ідеальна сутність “є вічне, найкраще жива істота, так що йому притаманні життя і безперервне вічне існування… Бог є діяльність; і діяльність його, якою вона є сама по собі, є найкраща життя “(там же. С. 310).
У Аристотеля початком і причиною життя є душа. Вона – причина і сутність буття речі. Душа має різними рівнями: нижчої (рослинної), середньої (тваринної) і вищої – розумної (людської). Розумну душу він назвав мислячої і пізнає. Вона пов’язана з тілом людини як форма з матерією, надаючи сенс і мету життя людині. Душа – це ентелехія (енергія) тіла. Вона – причина тіла і гине разом з тілом. Душа робить тіло, як єдність мети і характерних рис організму. Він вважає, що бачить не око, а душа. Око служить душі. Але людина володіла ще розумною душею. За Арістотелем, вона безсмертна, причому була початком і основою науки, “яка пізнає мета, заради якої належить в кожному отдель-ном випадку. те чи інше благо “(Аристотель. Соч. в 4-х томах. М., 1975. Т. 1. С. 68-69). Вчення Аристотеля – революційний науковий прорив у пізнанні світу, суспільства і людини.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)