Методологія філософії права
Специфіка методології філософії права обумовлена неоднозначністю існуючих правових концепцій, а часом і тим, що вони виключають один одного, розглядаючи право як свободу вибору, як певну міру свободи, нарешті, як закон. Як і в далекому вчора, сьогодні триває суперечка про приналежність права. Одні пов’язують право з державою та її примусової владою, розглядаючи право як явище позитивне (державне), тим більше, що імперативний характер права забезпечується силою і гарантується державною владою.
Інші вказують на те, що право складається раніше держави і може функціонувати крім державних структур. Добровільне дотримання норм права в ряді правових галузей свідчить про нульовому значенні держави для визначення статусу права. З цього робиться висновок про те, що право є явище соціальне. Воно є регулятором комунікативних відносин поряд з політикою, мистецтвом, мораллю, релігією, філософією, володіючи своєю специфікою як на рівні змісту цінностей і норм, так і на рівні їх оформлення.
Треті вважають, що право є явище внутрішнього, психічного світу індивіда, оскільки обумовлено станом його волі. Тому тільки емоційні переживання належать до сфери права. Все інше до права ніякого відношення не має.
Такий розкид думок з питання про природу права посилюється близькістю права з політикою, мораллю і релігією, коли виникає необхідність виявити правове поле і дистанціюватися від політики, моралі і релігії, не загубивши при цьому з уваги їх взаємозв’язку, взаємодії та взаємозумовленості. Остання дозволяє здійснювати правозастосування, реалізуючи принцип додатковості заявлених форм освоєння світу і відповідних суб’єктів соціальної регуляції.
Існування різних точок зору на природу права і його приналежність свідчить про те, що характер науки про право і її статус не визначений.
Одні відносять право до сфери юриспруденції, інші прив’язують право до соціології, а треті – до психології. В рамках кожного з цих підходів можливі певні наукові результати, але разом ці три “крила” перетворюють науку про право на зібрання взаємовиключних концепцій.
І тільки завдяки філософії права, яка забезпечує предпосилочной знання про право, розкриває його граничні підстави у формі цінностей життя, волі, свободи, формальної рівності і справедливості, з’являється реальна можливість визначити місце права в духовному житті суспільства, досліджувати його роль як одного з соціальних регуляторів і визначити систему його забезпечення.
Філософія права об’єднує науку про право з усією сукупністю гуманітарного знання, яка не складає єдиного цілого, але включає в себе всі науки про людину і середовищі її проживання, самовираження і самоздійснення. І перший крок на шляху набуття цією наукою свого статусу пов’язаний з визначенням поняття права.
Питання зовсім не простий. У своїй роботі “Критика чистого розуму”
І. Кант справедливо зауважив, що “дійти до визначення приємно, проте нерідко дуже важко”. Дати визначення права важко, бо його онтологічні підстави мають метафізичну природу. Не випадково Гегель у своєму творі “Філософія права” розглядає юриспруденцію як частина соціальної філософії. Але сама філософія не є наукою. Вона може забезпечувати розгляд онтологічного, соціокультурного, антропологічного та екзистенціального дискурсу права, але не може підміняти собою науку про право. Теорія права і раніше цілком і повністю відповідає за розробку відповідних понять, за їх точність і стійкість, бо юриспруденція існує для практики, а не для суто наукових цілей.
Якщо теорія права активно використовує аналітичну обробку нормативного матеріалу і його коментування, а також методи систематизації та класифікації, включаючи розробку питань законодавства і правозастосування, то філософія права орієнтована на свою власну методологію.
Право об’єктивно тяжіє до праворозуміння. В іншому випадку воно носило б абстрактний характер. Право замовляє свій метод. В першу чергу, це метод герменевтики, яка заявляє про свою здатність осягати суще і належне. Методу герменевтики сягає своїм корінням в німецьку романтизм епохи Просвітництва, в рамках якого зусиллями Ф. Шлейермахер, а пізніше В. Дільтея був сформований особливий спосіб розуміння, “що є що”, через розтин сенсу. Просте розуміння загрожує небезпекою опинитися заручником одного з ідолів (примар) свідомості (див. Концепцію Ф. Бекона про ідолів свідомості – про “роді”, “печері”, “ринок” та “театрі”). Щоб профілактувати виникнення гносеологічного заручництва необхідно забезпечити “занурення” в право. Це означає не тільки оволодіння загальнотеоретичних рівнем, досягнутим в юриспруденції, а й власне входження в проблематику загальної теорії права, осмислення її актуальності, при якому виникає “відчуття” права, “почуття” права. Тільки тоді дослідник знаходить здатність не тільки дивитися, а й бачити сутність права в його конкретних формах прояви, розрізняючи догму (форму) права, правовий зміст і правові ідеї.
Догма права (юридичні норми, акти і т. П., Що утворюють юридичний інструментарій та механізм правозастосування) вимагає залучення можливостей формальної логіки, лінгвістичної філософії та герменевтики, які забезпечують істотне прирощення загальнотеоретичних знань про право.
Правове зміст правової ідеї як особливої методології затребує аксіологію і метод порівняльного аналізу. Але, незважаючи на адресну затребуваність перерахованих методів, пріоритетним способом освоєння правової реальності виступає герменевтика.
Герменевтика як метод філософії права уточнює, за яких умов можливе розуміння людиною сущого і належного. Розуміння активно. Вирішуючи проблему пізнання в системі гносеологічного відносини “суб’єкта до об’єкта”, суб’єкт привносить в чуттєво сприймається подання або раціонально-логічний образ свої акценти з намірів, обумовлених його колишнім досвідом, формує смислову сторону свого ставлення до об’єкта.
Особливо активно використовується герменевтика при співвіднесенні мовних виразів норм права з вмістом конкретних юридичних колізій, коли смислові норми і правовідносини виявляються неоднозначні. Є норма “не убий”, а є вбивство з пом’якшуючими обставинами. Ситуація в чомусь нагадує рибальську сітку, для успішного використання якої діри не менш важливі, ніж міцність осередків.
Герменевтиці як методу розуміння правової реальності передували метафізичний і соціологічний методи. У класичній традиції, починаючи з Платона, обидва методи демонстрували свої можливості в режимі нерозривної єдності.
Новий час забезпечило поділ єдиного методу пізнання на два самостійних. У XIX ст. О. Конт, розробляючи філософію позитивізму, звільнив соціальне знання від метафізики.
Соціологічний метод, очищений від метафізики, заявив про свою розсудливості і прагматичності, пронизаної духом “фактопоклонства”. У цих умовах правові факти розглядалися виключно з точки зору соціальної детермінації за наступною схемою:
– Причини ведуть до появи конкретних правових фактів;
– Факти породжують нову генерацію соціальних побудов, які обумовлюють нові причини.
В теорії все просто, бо невідоме пояснюється через відоме. На практиці все йде набагато складніше. Завжди залишається відкритим питання, чому люди ведуть себе по-різному в одних і тих же соціальних умовах, чому за будь-яким злочином висвічується не тільки соціологія, а й метафізика.
Одним з перших, хто звернув на це увагу, був Ф. М. Достоєвський. У “Братах Карамазових” Іван Карамазов виступає в трьох іпостасях: соціолог, літератор, метафізик.
Як соціолог, він збирає деякі “фактики”, використовуючи як джерело свідчення очевидців, судові звіти, газети і так далі. У його колекції фактів три (!) Розділу – свідоцтва азіатського походження, європейського походження і вітчизняні. І всі зібрані ним факти говорять про жорстокість людини, яка перевершує розумні межі. За допомогою свого героя Ф. М. Достоєвський робить наступні висновки:
– Цивілізація не в змозі приборкати агресивність і жорстокість людини;
– Факти з готовністю відповідають на питання “що”, “де” і “коли”, але залишають відкритими питання “чому” і “навіщо”.
Другий висновок – це вже не висновок соціолога, а роздум метафізика (філософа) над питанням, “чому на землі так багато зла, злочинів, страждань і чому люди терзають один одного”.
Вчорашній випускник університету відважно спрямовується в сферу “вічних питань”. Він мучиться проблемою сумісності мудрості першооснови і безглуздих злодіянь людей. І тут метафізик стає літератором. Іван Карамазов задається ще одним питанням: “Якщо люди недороблені істоти, то, стало бути, свобода їм не під силу?” І це міркування явно претендує вже на соціальний вимір.
Соціальні факти, що існують як би самі по собі, виявляються включеними в особисте картину світу, а знання про людину взагалі стає знанням про себе, про своє “Я”. Формується механізм саморецензірованія відносно “Я і Я”, “Я та інші”, “Я і світ”. Формується здатність не тільки дивитися у світ, але й бачити його сутність.
З усього сказаного випливає висновок про те, що методологія філософії права повинна реабілітувати метафізику і вдосконалювати соціологію права, доповнивши творчий тандем герменевтикою. Це дозволить вивести методологію філософії права на новий рівень, допоможе їй подолати витрати юридичного позитивізму. Правові факти потребують не тільки і не стільки в поясненні, скільки в розумінні їх суті і сенсу. На цьому рівні соціологи втрачають свою самовпевненість і почуття самодостатності, починають відчувати потребу в метафізичної опрацюванні своїх підстав.
ХХ століття продемонстрував, що суверенізація соціології, витоки якої слід шукати в другій половині XIX ст., Не відбулася. Складається тенденція інтеграції можливостей соціології та можливостей метафізики в освоєнні правового поля, причому кожна складова зберігає свій дискурс. Метафізика змушує соціологів, які досліджують конкретні явища права, сприймати як належне те обставина, що в цих явищах завжди щось таке, що виходить за межі людського розуміння. Це щось – слід вічного й абсолютного в одиничному, конкретному, а отже, і відносному. Це та метафізична реальність, яку можна осягнути лише за допомогою духовних зусиль, що перевищують можливості розважливого розуму.
Якщо соціологічний метод пізнання орієнтований на освоєння феноменального світу, то метафізичний метод – на осягнення ноуменального світу. Якщо предметом соціології виступає конкретне правове поле, то предметом метафізики є та сверхреальность, всередині якої конкретне правове поле виявляється всього лише одним з її модусів.
Соціологія оперує розумом, а метафізика апелює до умогляду. Соціологія воліє працювати з конкретним тезою, намагаючись його обгрунтувати, а метафізика демонструє здатність охопити проблемне напругу і тези, і антитези, усвідомити природу їх протиріччя і визначити оптимальні шляхи його розв’язання.
З цього не випливає, що соціологічний метод гірше, ніж метод метафізичний. Обидва вони потрібні – свого часу і в своєму місці, з орієнтиром на здійснення принципу додатковості. Соціології права слід подолати поверхневий погляд на явища права і визнати слідом за метафізикою загадку (таємницю) людського “Я”, його багатоликість і невичерпність.
Коли з правової свідомості з вини абсолютизації соціологічного методу зникають уявлення про граничні підставах права, коли свобода, рівність, справедливість оголошуються метафізикою (читай – надуманістю), тоді відбувається інфляція і самого життя. Всі справжні цінності людського буття зникають. Їх місце займають ключові цінності ринку: вигода і користь. Це вже перший крок до аксиологической катастрофи, за якою слідує розпад людського в людині, що знаменує початок розпаду соціуму. Чи не про це свідчать колосальне зростання споживання наркотиків і алкоголю, шокуючий зростання абортіціда, відкрите схвалення гомосексуалістів і лесбіянок, чума СНІДу, зростання кількості розлучень, вбивств і суїцидів, крах системи освіти і т. Д. І т. П.
Філософія права вимагає при побудові пояснювальних моделей сущого і належного засобами соціології не забувати, що за причинами правових явищ завжди стоять ще “причини причин”.
В силу особливого статусу предмета права з його орієнтацією на освоєння людини до світу філософія права за потребою затребує ті методи і прийоми, які “замовляє” конкретний вид суспільних відносин. Цим пояснюється різноманіття прийомів і методів, які використовує філософія права. Це методи аксіології і герменевтики, синергетики і структурно-функціонального аналізу, метод порівняльного аналізу та інші.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)