ВІЛЬЯМ ШЕКСПІР (1564-1616) – ЛІТЕРАТУРА СЕРЕДНЬОВІЧНОЇ ЄВРОПИ – СЕРЕДНЬОВІЧЧЯ – Хрестоматія

Славетний англійський письменник Вільям Шекспір народився в Стретфорді-на-Ейвоні, провінційному містечку середньої Англії в родині заможного городянина, ремісника і торговця Джона Шекспіра і Мері Арден і був третьою дитиною в сім’‎ї. Предки Шекспіра впродовж століть мешкали в околицях Стретфорда, займаючись хліборобством. Родина Арденів була доволі заможною, їй належало кілька ферм, одну з яких тимчасово орендував Річард Шекспір, дід письменника. Його син Джон перебрався у Стретфорд. У документах він іноді згадується як “рукавичник”, хоча насправді здебільшого займався різноманітною торгівлею, і попервах – доволі успішно. Через рік після народження Шекспіра його батька обрали до міської ради, а ще через три роки Джон Шекспір став бейліфом, найвищим міським посадовцем. Однак наприкінці 1570-х рр. щось трапилося: він уже не купує нерухомість, а розпродує її, поступово убожіючи.

Майбутньому письменникові на той час щойно виповнилося шістнадцять років. Біографи вважають, що родинні обставини не дозволили йому закінчити навчання у граматичній школі Стретфорда, яка славилася на всю країну. Припускають, що Шекспір здобув грунтовну початкову освіту, до якої входило і вивчення класичних мов. Після закінчення школи Шекспір допомагав батькові в різноманітних справах, потім працював молодшим учителем. У вісімнадцять років він одружився з Анною Хетевей, дочкою багатого фермера, яку знав з дитинства. У подружжя народилося троє дітей: донька Сусанна і двійнята Джудіт та Гамнет (Гамлет). Побутувала легенда, що невдовзі після народження двійнят Шекспір був змушений покинути і сім’‎ю, і рідне місто, рятуючись від переслідування сусіда-лендпорда, в угіддях якого він займався браконьєрством. Але, імовірно, Шекспір вирушив у Лондон услід за однією з численних акторських труп, що гастролювали у Стретфорді. Спокуса театром виявилася надто сильною, і Шекспір подався в актори.

У Лондоні він спочатку був найманим актором. Як актор Шекспір досяг небагато. Найбільшими зіграними ним ролями були Привид батька Гамлета і старий слуга в комедії “Як вам це сподобається” – ролі більш ніж другорядні. 1594 р. Шекспір вступив у найкращу лондонську трупу Джеймса Бербеджа. У 1599 році Бербедж побудував театр “Глобус”, на сцені якого ставили і п’‎єси Шекспіра. Із часом Шекспір став пайщиком цього театру і на прибутки від вистав та гонорари за п’‎єси утримував свою родину в Стретфорді.

У віці 25 років Шекспір написав свою першу п’‎єсу. Спочатку молодий драматург більше переробляв і підновляв уже написане іншими авторами. Але він надавав п’‎єсі такої повноти і переконливості, так збагачував дію і мову персонажів, що твір ставав Цілком іншим. Через десять років слава Шекспіра стала загальновизнаною, і незабаром він уже був першим серед авторів, які писали для сцени. Заповзятливі видавці випустили кілька творів, які не належали Шекспіру, підписавши їх його ім’‎ям, яке стало запорукою успіху.

Після чверті століття роботи в Лондоні драматург повернувся у своє рідне місто і через три роки помер у віці 52 років. Його поховали під вівтарем у храмі Святої Трійці.

Творчість Шекспіра була настільки грандіозною і геніальною, а документальних свідчень про його життя так мало, що з XIX століття і до нашого часу виникають усілякі домисли про авторство його п’‎єс1. Ці думки засновані на недовірі до людини демократичного походження, нібито нездатної створити такі шедеври. Авторство приписували й окремим особистостям: філософові Френсісу Бекону, драматургові Крістоферу Марло, освіченим аристократам і цілим творчим групам. Але серйозні вчені переконливо спростували ці версії.

Літературна спадщина Шекспіра складається з 37 п’‎єс, двох поем та 154 сонетів. За життя драматурга було видрукувано не всі його твори. Першу збірку, до якої входило 36 п’‎єс, видали його друзі Джон Хемінг та Генрі Кендел лише у 1623 р.

Творчість Шекспіра поділяють на три періоди. Перший період (1590-1600) – оптимістичний. У творах цього періоду переважає радісне сприйняття життя. Шекспір не уникає змалювання темних, негативних рис дійсності та соціальних суперечностей, але він упевнений, що зло можна подолати, вірить у торжество розумного і доброго. У цей період написані драми-хроніки, ранні трагедії, поеми, комедії “Сон літньої ночі”, “Багато галасу даремно”, “Дванадцята ніч” тощо та сонети.

Другий період (1601-1608) – трагічний, коли драматург заглибився в аналіз суперечностей людського життя і створив усі свої визначні трагедії – “Ромео і Джульєтта”, “Король Лір”, “Гамлет”, “Отелло”, “Макбет” тощо. Три комедії, написані в цей час, теж позначені трагічним світосприйняттям.

До третього періоду (1609-1613), романтичного, належать доволі своєрідні за жанровими особливостями чотири п’‎єси, які називають то трагікомедіями, то романтичними драмами, а також остання історична хроніка “Генріх VIII”.

Перші переклади Шекспіра українською мовою належать Пантелеймонові Кулішу та Михайлові Старицькому. Від Куліша до Григорія Кочура з’явилося 8 перекладів “Гамлета”. Інші драматичні твори Шекспіра перекладали Іван Франко, Юрій Федькович, Павло Грабовський, Яків Гординський, Максим Рильський, Іван Кочерга, Юрій Клен та інші. До найвизначніших належать переклади Тодося Осьмачки (“Макбет”, “Король Генріх IV”), Майка Йогансена і Володимира Щербаненка (“Отелло”), Ірини Стешенко (“Отелло”), Григорія Кочура (“Гамлет”), Миколи Лукаша (“Двоє синьйорів з Верони”), Миколи Бажана (“Буря”). В еміграції Шекспіра перекладали Максим Славінський, Ігор Костецький, Святослав Гординський, Остап Тарнавський, Яр Славутич, Олег Зуєвський тощо.

1 “Шекспірівське питання” – дискусійна літературознавча проблема, яка виникла на межі XVIII-XIX ст. і стосується з’‎ясування того, хто насправді є автором шекспірівських творів.

Перший переклад трагедії “Ромео і Джульєтта” українською мовою здійснив Пантелеймон Куліш (видано у Львові у 1901 р., з передмовою Івана Франка). У 1928 році вийшла книга “Ромео і Джульєтта” з позначкою: “Переклад П. Куліша в переробці М. Вороного”. Микола Вороний спробував підновити, осучаснити Кулішів переклад, зробити його придатнішим для читання та можливої вистави. У 1932 р. п’‎єсу переклав Василь Мисик, у 1937 р. – Абрам Гозенпуд, у 1952 р. – Ірина Стешенко. У 2016 р. видавництво “А-ба-ба-га-ла-ма-га” випустила у світ переклад Юрія Андруховича.

ЦЕ ЦІКАВО

Шекспірівське питання1

Творчості неперевершеного драматурга і блискучого майстра сонета присвячено тисячі книг. Цікаво, що на долю лише однієї, до цього часу, нерозв’‎язаної проблеми шек – спірознавства, припадає понад 4500 праць. І проблема ця, як не дивно, стосується саме авторства шекспірівських творів: хто ж їх автор – сам Вільям Шекспір чи хтось інший.

На сьогодні налічують аж 58 претендентів, серед яких фігурують такі імена, як філософ Френсіс Бекон, лорд Саутгемптон, лорд Ретленд, граф Дербі й навіть королева Єлизавета.

Основні антишекспірівські аргументи обумовлені такими фактами. Справжнє прізвище Вільяма, яке зазначене в книзі церковних записів про народження і яке збереглося на п’‎яти ділових паперах у вигляді кострубатих підписів, – Шакспер, що принципово відрізняється від Шекспір. Шекспір – ім’‎я смислове і перекладається як “той, хто потрясає списом”. З’‎явилось воно вже в лондонський період життя Вільяма, коли він за допомогою якихось знатних покровителів отримав сімейний герб, на якому було зображено вершника з піднятим списом у руці. Показово, що більшість виданих в той час шекспірівських творів підписані іменем William Shakespeare, що підкреслює його смислове значення і більше нагадує псевдонім, бо особисті імена так не писались. Викликає подив, що не збереглось жодного рядка, написаного рукою Шекспіра.

Більш серйозні сумніви щодо шекспірівського авторства викликає те, що Вільям ніде не вчився, окрім граматичної школи, і ніде не бував за межами Англії. У той же час шекспірівські твори вражають неперевершеною художньою майстерністю, масштабністю мислення та філософською художньою глибиною проникнення в найважливіші проблеми буття. Вони свідчать не лише про геніальність їх автора, а й про енциклопедизм його знань, яким не володів жоден з його сучасників. Словник Шекспіра налічує понад 20 тисяч слів, у той час як у Френсіса Бекона – лише 8 тисяч, у Віктора Гюго – 9 тисяч.

Роджер Меннерс, граф Ретленд

1 За кн.: Усі зарубіжні письменники / упоряд. О. Д. Міхільов та ін. – Донецьк : СПД ФО Сердюк В. І, 2005. – С. 132-133.

Свідчать вони і про те, що він знав французьку, італійську, грецьку, латинську мови, добре був обізнаний з античною міфологією, творами Гомера, Овідія, Плавта, Сенеки, Монтеня, Рабле і багатьох інших. До того ж Шекспір вільно почувався в англійській історії, юриспруденції, риториці, медицині, тонкощах придворного етикету, в житті і звичках знатних осіб. Переважна більшість цих знань в ті часи могла бути одержана тільки в університетах, в яких, як відомо, Шекспір ніколи не навчався.

Остання версія авторства шекспірівських творів з’‎явилась у 2004 р. Вона найбільш аргументована і доказова і належить ученому секретареві Шекспірівської комісії при Академії наук Росії Іллі Гілілову, який виклав її в книзі “Гра про Вільяма Шекспіра, або Таємниця Великого Фенікса”.

Спираючись на численні матеріали і нові знахідки, науковець доводить, що за ім’‎ям Шекспіра приховується блискучий молодий аристократ граф Ретленд, близький друг лорда Саутгемптона. Цих двох аристократів зв’‎язувало не лише соціальне походження, а й вік (Ретленд був молодшим лише на три роки), і палка любов до театру (за їхньої фінансової участі був побудований театр “Глобус”, де саме відбулись прем’‎єри всіх шекспірівських п’‎єс).

Лорд Ретленд був усебічно освіченою людиною: він вчився в Падуанському університеті, у списках якого за 1596 р. разом з його іменем значаться імена Розенкранца і Гільденстерна, виведених пізніше в трагедії “Гамлет”; навчався в Кембриджському і Оксфордському університетах; виконував королівські доручення при коронованих особах (зокрема, очолював офіційну місію в Датське королівство в червні 1603 р.). За І. Гіліловим, Ретленд використовував спритного актора Шекспіра, щоб передавати свої п’‎єси у театр. З його смертю в 1612р. завершується і творча діяльність Шекспіра, який у цьому ж році покидає Лондон і більше нічого не пише.

Але хто б не стояв за цим всесвітньо відомим іменем, незаперечним є той факт, що шекспірівські твори у своїй сукупності з надзвичайною силою виразності відбили всю гаму ренесансних роздумів і почуттів – від беззастережного уславлення людини, здатної піднятися силою свого духу і розуму на рівень богоподібного створіння, до глибоких розчарувань і сумнівів в божественності її природи.

ЛІТЕРАТУРОЗНАВЦІ ПРО ТВІР

Сонети Шекспіра1

Уперше збірка сонетів Вільяма Шекспіра була надрукована у 1609 р. видавцем Томасом Торпом. Основним змістом сонетів є розповідь поета про своє глибоке почуття дружби до юнака довершеної краси і своє сповнене пристрасті кохання до “смаглявої леді”. Дослідники, розглядаючи сонети як автобіографічні твори, здавна дошукуються тих реальних осіб, які були прототипами друга і коханої. Протягом ХІХ і XX ст. висловлювалися різні здогадки. Наприкінці ХІХ ст. особливо популярною була версія, нібито за образом “смаглявої леді” криється придворна дама Єлизавети Мері Фіттон. Уже в наш час, у 1973 р., англійський історик А. Роуз висунув нову гіпотезу, згідно з якою прототипом “смаглявої леді” була донька придворного музиканта італійця Б. Бассано Емілія, одружена з Вільямом Ланьє, батько якого також служив музикантом при дворі. Та, зрештою, розв’‎язання цієї загадки не може впливати на сприйняття шекспірівських сонетів. Вони є видатним явищем поетичної творчості і становлять невмирущу естетичну цінність, незалежно від того, ким були прототипи створених образів.

Сонети Шекспіра становлять сюжетний цикл. Хоч кожний із сонетів – це завершений вірш, важливий сам по собі, але, взяті разом, вони створюють певний сюжет, який будується на розвитку відносин між поетом, другом і “смаглявою леді”.

Поетом володіють дві сильні пристрасті – дружба і кохання, найдорожчі йому дві людини – друг і “смаглява леді”, які не чужі один одному.

Прийшли мені на горе і на страх

Любові дві в супутники щоденні.

Юнак блакитноокий – добрий геній,

І жінка – демон з мороком в очах.

Щоб мою душу в пекло заманити,

Збиває демон ангела на гріх

І хоче силою очей своїх

Слугу небес дияволом зробити. (Сонет 144)

Поет прославляє друга, його довершеність, мріє увіковічити його красу своїм поетичним словом. Почуття до нього, світле і самовіддане, збагачує душу поета благородними переживаннями’.

Кохана поета – жінка далеко неї ідеальної краси.

Її очей до сонця не рівняли,

Корал ніжніший за її уста,

Не білосніжні пліч її овали,

Мов з дроту чорного, коса густа.

Троянд багато зустрічав я всюди, 1

1 3 кн.: Шаповалова М. С. Історія зарубіжної літератури: Середні віки та Відродження /М. С. Шаповалова, Г. Л. Рубанова, В. А. Моторний. – Львів : Світ, 1993. – С. 346-350.

Та на її обличчі не стрічав,

І дише так вона, як дишуть люди, –

А не конвалії між диких трав. (Сонет 130)

Але поет кохає саме таку, не ідеальну, а земну, для нього вона найпрекрасніша з усіх жінок. Любовна пристрасть поета нездоланна, проте болісна. “Смаглява леді”, легковажна і нещира, мучить поета своєю непостійністю і примхливістю. Поет усвідомлює, що вона не варта кохання, що це почуття робить його рабом негідної жінки, збіднює морально і може штовхнути на компроміс із брехнею і пороком. Але кохання цілком оволоділо ним, і кожна мить уваги коханої і взаємності наповнює його щастям. Так кохання породжує у поета стан внутрішньої дисгармонії, постійний розлад між розумом і почуттям. А до всього, кохана затьмарила дружбу поета. Вона звабила друга. Поет страждає від зради найдорожчих людей і все ж готовий відступитися від свого кохання заради щастя друга. Але щастя немає, поет бачить, що “смаглява леді” невірна і другові, і страждає за нього.

І образ друга, і образ коханої жінки постають у сонетах у світлі поетового сприйняття і ставлення до них, тому на першому місці стоїть образ ліричного героя. У ньому відбивається складний і багатий світ людини Ренесансу. Ліричний герой здатний не тільки на сильні почуття дружби і кохання – йому властиві широкий, всеохоплюючий погляд на світ, активне, гостро зацікавлене ставлення до життя, сила думки. Поет замислюється над доступними людині засобами протидії руйнівній силі часу, утверджує перевагу духовного багатства над матеріальними благами, підносить значимість і невмирущу силу поезії, заглиблюється в естетичні проблеми і філософські питання, засуджує пороки і несправедливість сучасної йому дійсності. Наприклад, у сонеті 66-му поет з болем і з гнівом говорить про панування неправди і несправедливості в суспільстві.

Стомившися, вже смерті я благаю,

Бо скрізь нікчемність в розкоші сама,

І в злиднях честь доходить до одчаю,

І чистій вірності шляхів нема,

І силу неміч забива в кайдани,

І честь дівоча втоптана у бруд,

І почесті не тим, хто гідний шани,

І досконалості – ганебний суд,

І злу – добро поставлене в служниці,

І владою уярмлені митці,

І істину вважають за дурниці,

І гине хист в недоума в руці;

Стомившись тим, спокою прагну я,

Та вмерти не дає любов твоя.

Образ ліричного героя надзвичайно поширює тематику і реальний зміст сонетів. Це досягається також усією поетичною системою, виробленою автором. Безумовно, Шекспір ще наслідує поетичну традицію, користується умовностями, усталеними в тогочасній ліриці, і в її дусі не раз створює пишний і складний образ, як, наприклад, у сонеті 19-му:

Левині пазури притуплюй, з пащі

Тигриної, о часе, зуби рви,

Руйнуй всі витвори землі найкращі

І фенікса спали в його крові.

Але загалом образна система Шекспіра спирається вже на інше начало, має джерелом своїм живу реальність. Метафори, порівняння, розгорнуті малюнки в сонетах передають реальні взаємини між людьми в суспільстві і дійсні явища природи. Таким чином, розповідь про почуття поета пов’‎язується і з світом природи, і з життям суспільства. Наприклад, у 143-му сонеті художнім порівнянням поету в зображенні його коханої і власних переживань служить зовсім буденна побутова картинка:

Буває іноді, щоб упіймати

Шкідливу курку там або курча,

Дитину опуска додолу мати

І тільки й думає про втікача.

Дитя волає, щоб вернулась мати,

Вмивається невтішними слізьми.

Дихнути ж мамі не дає пернате.

Під самим носом тріпає крильми.

Так мчиш і ти за мрією в погоні.

Надіючись впіймать її колись.

Я ж простягаю, мов дитя, долоні:

– Не покидай, кохана, повернись!

Хай воля вволиться твоя, – волаю, –

Лиш не давай загинути з одчаю.

Гірке кохання поета порівнюється з пропасницею, розум називається лікарем, старіння людини – опаданням зів’‎ялого листя, і так майже в кожному сонеті встановлюється зв’‎язок особистих почуттів поета з різними явищами навколишнього світу.

Звернувшись до строгої форми сонета, Шекспір вийшов за межі традиційних тем і поетичних норм. Він наповнив свої сонети багатим змістом, глибокою думкою, хвилюючим людським почуттям; надав їм різноманітного звучання, високої поетичної довершеності. Усі ці особливості підносять сонети Шекспіра над тогочасною англійською лірикою і дають підставу розглядати їх як новий і вищий її етап, як вінець англійської лірики доби Відродження.

(2 votes, average: 2.50 out of 5)