ТІРТЕЙ. САПФО – ДАВНЬОГРЕЦЬКА ЛІРИКА – АНТИЧНІСТЬ – Хрестоматія
У Стародавній Греції поезія була невіддільна від співу, музичного супроводу й інколи навіть танцю. Давньогрецький поет повинен був суміщати в собі й автора слів, і композитора, і диригента хору. Та й сама назва – “лірика” – походить від назви музичного інструменту – “ліри”, адже раніше поезія виконувалась під її акомпанемент. Пізніше поезія звільнилася від впливу інших видів мистецтва і стала цілком самостійною.
Лоуренс Альма Тадема. Сапфо і Алкей
Залежно від того, як виконували вірші – декламували чи співали, лірику поділяли на декламаційну і пісенну, або мелос. Мелос, у свою чергу, залежно від кількості виконавців поділяли на сольний і хоровий. Сольна лірика виражала індивідуальні переживання поета і була простою за формою, а хорова лірика присвячувалась урочистим подіям суспільного життя і внаслідок цього мала урочистий характер. Декламаційну лірику представляють Тіртей, Солон, Феогнід, Архілох, а найбільш уславленими представниками пісенної лірики (мелосу) є Алкей, Сапфо, Анакреонт, Алкман, Піндар.
Джерелом давньогрецької лірики був фольклор. Майже всі поетичні жанри фольклорного походження. Наприклад, весільний обряд супроводили пісні, які називались епіталамами. Із френами – поховальними плачами – пов’язані, як гадають дослідники, стародавні елегії. Намогильні написи розвинулися в епітафію. У Греції були дуже поширені й застольні пісні – сколії. Велично лунали на святах гімни – хвалебні або молитовні пісні. Пишномовні оди співали на честь переможців у змаганнях колісниць та атлетів. Ембатерїі – військові пісні – греки співали, вирушаючи в похід. Із жартівливими народними піснями, що їх співали на святах богині родючості Деметри, пов’язують ямби.
Отже, грецькі лірики розвивали поетичні форми, що дійшли з прадавніх часів. Проте лірика виникає за нових історичних умов і виконує цілком інші завдання. З розвитком грецьких міст-полісів, колонізацією нових земель, розвитком ремесел і появою грошового обігу значно розширюється кругозір людини. Але й власне життя починає цікавити людину значно більше, ніж подвиги легендарних предків. Епос поступається ліричній поезії, яка безпосередніше відбиває внутрішній світ людини і стає своєрідною біографією поета.
Патріотична та громадська тематика була провідною у творчості Тіртея (середина VІІ ст. до н. е.), представника декламаційної поезії. Античні джерела місцем народження Тіртея, разом зі Спартою, називають Афіни або Мілет. За легендою, він був кульгавий і викладав в афінській школі. Під час Другої Мессенської війни спартанці отримали пророкування Дельфійського оракула, що вони переможуть лише тоді, коли їх вождем стане афінянин. Неприязно налаштовані до Спарти афіняни прислали як вождя Тіртея. Але фізичні вади Тіртея заслонив його поетичний талант. Своїми військовими піснями він підняв спартанців на боротьбу, й вони підкорили волелюбних мессенців.
Тіртей писав войовничі елегії та ембатерії – маршові пісні, пройняті високим громадянським почуттям. У них поет закликав своїх нових співвітчизників до масового героїзму в ім’я “поліса і всього народу”. Твори Тіртея містили кодекс честі спартанця у віршованій формі. Збереглося близько 150 віршів Тіртея, пройнятих патріотичним пафосом. Наприклад, в елегії “Добре вмирати тому…” йдеться про славу, яку здобуває сміливий воїн за життя і після геройської смерті, а потім поет протиставляє цій картині принизливу долю переможених, позбавлених домівки й батьківщини. Немає кращої долі, ніж умерти за вітчизну, немає гіршої долі, ніж зганьбити себе, тікаючи від ворога, – основна думка пісень Тіртея. “Вперед, сини Вітчизни”, – закликав поет у своєму популярному марші-ембатерії. Цими словами розпочинається гімн французької республіки “Марсельєза”, яку в 1792 р. створив Руже де Ліль.
Пісенна поезія, або мелос, набуває свого найбільшого розквіту в VII-VI ст. до н. е. на острові Лесбос. Тут жила уславлена поетеса Сапфо, яку Платон назвав “десятою музою”:
Дев’ять на світі є муз, стверджують інші. Не вірте.
Ось і десята до них – Лесбосу доня, Сапфо.
Сапфо була одружена, але дуже рано овдовіла. Мала доньку Клеїс. За античними джерелами, поетеса була не дуже стрункою невисокою брюнеткою, але надзвичайно привабливою. Сапфо організувала на острові Лесбосі поетично музичну школу для дівчат, куди приїжджали вчитись з усієї Греції та Малої Азії. Сапфо навчала дівчат поезії, музики, гарних манер та всього, що повинна була вміти господиня в доброму домі. Вона складала вірші про красу подруг, про серцеву прихильність і горе розлуки, напучувала наречену в переддень весілля і прославляла молодят.
Спартанський воїн
За легендою, в старості Сапфо покохала молодого мореплавця Фаона, а коли він її покинув, кинулась у море зі скелі Левкас, щоб. позбутися від нещасного кохання.
Поезія Сапфо (ім’я якої перекладається як “ясна”, “світла”) просякнута сонцем, красою і коханням. На думку поетеси, людина мусить прагнути бути красивою. “Боги відвертаються від негарних”, – вважає Сапфо. Кожен вірш Сапфо пройнятий жагучим любовним почуттям – для Сапфо кохання було й метою, і сенсом, і способом життя. Вона не бачила відмінності між дружбою і любов’ю – її послання подругам пройняті ніжністю, пристрастю, ревнощами. Часто писала Сапфо і про родинне життя. Вона милується своєю маленькою донькою, а також побивається, що брат закохався в негідну жінку.
Один з найвідоміших – гімн до богині Афродіти “Барвношатна владарко…” (пер. Г. Кочура). Цей вірш відкриває першу книгу віршів Сапфо, зібрану александрійськими вченими. За формою це своєрідний гімн (Сапфо перелічує в епітетах всі чесноти богині), обрамлений закликами до Афродіти про допомогу. Водночас у цій поезії є риси і молитви, і сповіді. А основний зміст вірша – скарга на нерозділене почуття. Сапфо згадує, що колись богиня була милосердна до неї, адже щоразу, коли Сапфо в когось закохувалася, допомагала їй. Всевладна Афродіта мчала над землею, наче вихор, і схиляла в любовне ярмо обранця поетеси. Тепер поетеса знову закохалася, але без взаємності, а тому благає Афродіту їй допомогти. “О, прилинь ізнов, Афродіто, безсмертна Зевесова доню!.. Не гніти мою душу, о пані велична, горем, журбою!.. Розвій мою тугу!..” Обіцянка Афродіти витримана у дусі фольклору – вона побудована на антитезах.
У цій поезії Сапфо жінка постає самостійною особистістю, яка здатна самовіддано і палко кохати.
Поезію Сапфо високо цінували за, античної доби. На Лесбосі карбували монети із зображенням поетеси. Пісні її співали в усіх грецьких землях. Метрикою1, розробленою Сапфо, користувалися поети нових часів.
Вірші Сапфо перекладали Іван Котляревський, Іван Франко, Агатангел Кримський, Григорій Кочурта ін.
1 Метрика – система правил віршування певної національної поезії.
Сапфо
ЕЛЕГІЯ
Елегія (гр. elegia від elegos – “скарга, жалісна пісня”) – жанр декламаційної античної лірики; вірш, у якому виражені настрої смутку, журби, задуми, меланхолії. Розвиток елегії в античній літературі пов’язаний з іменами Тіртея, Каллімаха, Тібулла, Овідія та ін.
У Стародавній Греції елегія ще не мала сумного характеру, навпаки, часто це були навіть закличні воїнські пісні. Назва “елегія” вказувала тоді лише на те, що цей вірш був написаний елегійним двовіршем, у якому перший рядок – гекзаметр, а другий – пентаметр (розмір з п’яти дактилічних стоп, який вживається тільки в елегійному двовірші).
Найвидатнішим творцем давньогрецької елегії вважають Тіртея.
ПАНТАМЕТР
Пентаметр (грец. pentametros – п’ятимірник) – в античному віршуванні дактилічний вірш, утворений подвоєнням першого піввірша гекзаметра, складається із 2 1/2 та 2 1/2 дактилічнихстоп.
Метрична схема пентаметра:
Піввірші розмежовані цезурою. Заміна дактилів спондеями дозволяється лише у першому піввірші. Як самостійна віршова одиниця пентаметр не вживався в античній версифікації, а лише у поєднанні з гекзаметром, власне велегійному дистиху та в епіграмах.
Прикладом уживання пентаметру може служити елегія Тіртея:
Добре вмирати тому, хто, боронячи рідну країну (гекзаметр),
Поміж хоробрих бійців падає в перших рядах (пентаметр).
A
(2 votes, average: 4.00 out of 5)