“Пігмаліон” (Шоу): опис і аналіз п’єси
“Пігмаліон” (“Pygmalion”) – п’єса Бернарда Шоу. Автор назвав її “романом у п’яти актах”. Існує кілька варіантів перекладу жанру “Пігмаліона” українською мовою – наприклад, “роман-фантазія в п’яти діях”, або “сентиментальний роман в п’яти актах”.
Як і більшість драматичних творів Шоу, незмінно зближує театр з публіцистикою, “Пігмаліон” має коротку передмову під назвою “Професор фонетики” і велику післямову, що розповідає про подальшу долю головної героїні – лондонської вуличної квіткарки Елізи Дулітл. П’єса написана в 1912-1913 роках, вперше поставлена 16 жовтня 1913 року в Відні. Англійська прем’єра відбулася в лондонському театрі Його Величності 11 квітня 1914 року і витримала 118 вистав. Шоу сам виступив в якості режисера, роль Елізи Дулітл була написана ним спеціально для Стелли Патрік Кемпбелл, професора фонетики Хігінса зіграв Герберт Бірбом Три.
Бернард Шоу, працюючи над п’єсою “Пігмаліон”, орієнтувався на античний міф про скульптора Пігмаліона, який створив статую Галатеї.
Вражений красою власного творіння художник благає Афродіту оживити мармурову фігуру. Галатея знаходить душу, стає прекрасною жінкою, щасливою дружиною Пігмаліона.
Однак Шоу дуже далекий від слухняного повторення образів і ситуації античного міфу, навпаки, вони парадоксально перетворені в його п’єсі. Галатея-Еліза, за задумом драматурга XX століття, ніколи не буде дружиною Пігмаліона-Хігінса. Щасливий кінець неможливий. Здійснюючи першу постановку, Шоу категорично забороняв акторам зображати взаємну закоханість Елізи і Хігінса. Його цікавило зовсім інше – трагічна неможливість для освіченої, талановитої, духовно багатої жінки, позбавленої капіталу, гідно влаштувати своє життя в умовах капіталістичного суспільства. Елізе-Попелюшці нічого не коштувало досконало оволодіти сучасними англійською мовою, манерами і поведінкою світських дам, щоб зійти за герцогиню або принцесу на будь-якому прийомі.
Але її подальша доля залишається непередбачуваною. Бернард Шоу кілька разів переробляв фінал “Пігмаліона”: спочатку Еліза рішуче йшла від Хігінса, щоб більше ніколи не повернутися до нього; потім в післямові Шоу висловив припущення, що вона може вийти заміж за світського неробу Фредді Ейсфорд-Хіла і з матеріальною підтримкою Хігінса і його друга Пікерінга відкрити квітковий магазин. Нарешті, виник начерк ще одного фіналу: Еліза знову поселяється в будинку Хігінса, але не в якості дружини або коханої, а виключно на дружніх, ділових засадах.
Глибоко гуманні ідейні основи п’єси “Пігмаліон”
Шоу вірить в невичерпний запас творчих сил, що таяться в людях з народу. Злидні можуть спотворити вигляд людини, зруйнувати його індивідуальність. Але при сприятливих обставинах усе найкраще стрімко пробуджується. Так, батько Елізи – сміттяр Альфред Дулітл, гротесково написаний Шоу, раптово розбагатівши, з блиском і замашками першокласного оратора виступає з лекціями перед вишуканою аудиторією.
У період написання “Пігмаліона” Шоу особливо захоплювався фонетикою. Він вважав, що ідеально правильна англійська мова, вільна від вульгаризмів кокні і від претензійної фразеології аристократичних салонів, здатна:
- Змінити мислення людини; Зміцнити її волю; Виробити правильне уявлення про дійсність.
Згодом, в заповіті, він пожертвував велику суму грошей на складання нового англійського алфавіту, що сприяє знищенню межі між написанням і вимовою слів.
Незмінно експериментуючи з характеристикою жанрових особливостей своїх п’єс, придумуючи найнесподіваніші визначення, Б. Шоу в більшості випадків залишався тим, ким він був перш за все за покликанням – комедіографом. І “Пігмаліон” – одна з його найкращих комедій.
Тут рясніють афоризмами діалоги персонажів, змінюють один одного гострі комедійні епізоди, парадоксально складаються взаємини героїв. П’єса “Пігмаліон” з дивовижною легкістю піддавалася найнесподіванішим метаморфозам, перетворюючись в твори інших видів мистецтв. Її сценічна історія на рідкість багата і різноманітна.
У Росії “Пігмаліона” грають з 1915 р. Серед перших постановників – В. Е. Мейєрхольд. Кращими виконавцями ролі Елізи в Росії були Д. В. Зеркалова (московський Малий театр) і А. Б. Фрейндліх (ленінградський Театр імені Ленсовета).
Перша екранізація “Пігмаліона” була здійснена в Англії в 1938 р (режисер Габріель Паскаль; Уенді Хіллер в ролі Елізи і Леслі Говард – Хігінс).
У 1956 р драматичний твір Шоу стало основою мюзиклу “Моя прекрасна леді” (музика Фредеріка Лоу, автор лібрето – Алан Джей Лернер). Цей мюзикл, який завоював підмостки театрів всіх країн світу, в свою чергу був екранізований, і вступив в змагання з комедією Шоу. Російський балет повернувся до першоджерела п’єси Шоу в телевізійній виставі “Галатея” (Є. Максимова – Еліза Дулітл).
Листи Шоу і Стелли Патрік Кемпбелл, опубліковані після їх смерті, спонукали американського актора і драматурга Джерома Кілті скласти п’єсу “Милий брехун”, значна частка якої була присвячена підготовці “Пігмаліона”, складним творчим і моральних нормам, що складалися між Шоу та Стелою Патрік Кемпбелл, навіженої, примхливої, яка шалено боялася в свої 49 років грати юну вуличну квіткарку, але в підсумку прекрасно впоралася з роллю, точно і тонко вгадавши задум драматурга.
Після постановки п’єси Кілті почався новий “марафон” найсильніших акторок світу: тепер вони грали не просто Елізу Дулітл, а Стеллу Патрік Кемпбелл, що осягає суть героїні Шоу. Це були француженка Марія Казарес, американка Кетрін Корнелл, німкеня Елізабет Бергнер, російські актриси Ангеліна Степанова і Любов Орлова. Роль Стелли Патрік Кемпбелл, яка виконує роль Елізи, надихала всіх актрис, а також акторів, що грають Бернарда Шоу. В одному з листів він назвав творчі стосунки, що виникли в процесі створення “Пігмаліона” між ним і Стелою Патрік Кемпбелл, “чарівними”. Справжнім “чарами” з’явилось нова життя “Пігмаліона” в “Милому брехуні”.
Написана напередодні Першої світової війни знаменита комедія Шоу мала значний вплив на всю європейську художню культуру XX ст.
Примітно, що кожен новий твір, створений на підставі п’єси Шоу, до якого б виду мистецтва воно не належало, носило самостійний характер, мало нові естетичні прикмети. І в той же час між усіма ними існує міцний, органічний зв’язок. Життя “Пігмаліона” в часі по-своєму унікальне і неповторне.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)