“120 днів Содому” (де Сад): опис і аналіз роману
“120 днів Содому” ( “Les cent vingt journees de Sodome”) – роман Донасьена-Альфонса-Франсуа де Сада. Написаний в 1785 р в стінах Бастилії (це лише одне з місць позбавлення волі де Сада, який провів у в’язницях і будинках божевільних значну частину свого життя). При переміщенні Саду з Бастилії в притулок Шарантон в 1789 р рукопис роману була загублена. Оплакана самим автором, вона була виявлена лише в кінці XIX ст. Перше видання, що буяє неточностями, вийшло в світ в 1904 р, перше критичне видання, під редакцією Моріса Ене, – в 1931-1935 рр.
Сад не встиг завершити роман “120 днів Содому”. Остаточно оброблена лише перша з чотирьох частин, інші викладені схематично – нумерація днів, нам інформацію про те подій, сюжети оповідань і, зрідка, – рекомендації, звернені до нікому майбутньому співавтору і наступнику: “Потім вони нищать її в жахливих муках, які ви опишете детально” .
Основна риса поетики роману – гранична впорядкованість і симетрія владних відносин, що протистоїть спонтанності бажання. У ньому діють чотири лібертена, безмірно багатих і впливових відкупщика, які, маючи намір провести чотири місяці в самому витонченому розпусті, усамітнюються в відрізаному від всього світу замку Силлінг разом зі своїми жертвами: подружжям (кожна з них, будучи дружиною одного з лібертенов, іншому доводиться дочкою), вісьмома юними дівчатами і вісьмома юнаками, чотирма потворними бабами і чотирма “мужиками”. Особливу групу дійових осіб складають чотири “оповідачки” – літні і досвідчені звідниці. Їх призначення – порушувати лібертенов, описуючи з усією докладністю бачені ними випадки різноманітних сексуальних пристрастей і задоволень. Кожен день лібертенов підпорядкований найсуворішому, майже церемоніальним розпорядку. Регламентовані організація часу, одяг персонажів (або її відсутність), їх розміщення в численних приміщеннях замку, прийняття їжі та випорожнення, кількість і сюжети вислуховуються оповідань і, зрозуміло, тілесні задоволення. У кожній з чотирьох частин роману оповідачки присвячують свої монологи різних видів пристрастей. Сто п’ятдесят “простих пристрастей” описуються в першій частині, сто п’ятдесят “подвійних”, тобто потребують участі кількох партнерів, – в другій, сто п’ятдесят “злочинних” – в третій, і стільки ж “смертельних” – в останній частині. Дії, які лібертени здійснюють з жертвами, строго відповідають сюжетів оповідань. У четвертій частині, у міру того, як оповідачка описує “смертельні пристрасті”, жертв черзі жорстоко вбивають. У фіналі роману з’являється ряд педантично складених таблиць, в яких підраховуються убиті і залишилися в живих дійові особи.
Прагнення до впорядкування бажання, до нав’язливої симетрії як всього сюжету, так і окремих епізодів властиво всієї творчості Сада. Але саме в цьому творі воно досягає межі. Вся манера Садовського листи часом змушує сприймати “120 днів Содому” як “роман-каталог”. Не дивно, що одна з версій “адвокатури Сада”, популярна на початку XX століття, базувалася б не на літературно-естетичних, а на історико-наукових підставах. У маркіза бачили свого роду Ліннея патопсихології, попередника Ломброзо і Краффт-Ебінга, систематизатора людських перверсій.
Ще одна особливість поетики де Сада – постійне чергування оповідань про насолоди з великими “теоретичними” монологами героїв іноді банально, іноді дотепно обговорюють “філософські” мотиви і принципи своїх дій. У романі таких розмов порівняно небагато, менше, ніж, наприклад, в різних версіях “Жюстіни” або, тим більше, в “Філософії в будуарі”, де цей прийом стає основним. Однак і тут міркування чотирьох героїв утворюють зв’язну лінію “філософствування”, безумовно висхідну до розумового контексту французького Просвітництва. Тема критики забобонів, умовності моральних встановлень, тема “природи”, відповідальної за все людські бажання, аж до самих екстравагантних, ріднять Саду з енциклопедистами XVIII в. Це спорідненість послужило приводом для ще одного способу “виправдовування” Сада: в ньому бачили сміливого і до кінця послідовного мислителя-имморалист, творця свого роду “негативної теології”, що демонструє граничні практичні висновки, що випливають із атеїзму Просвітництва.
Великі монологи героїв не тільки утворюють дискурсивний ряд, паралельний ряду дії, ні і виявляють ще одну важливу особливість тестів Саду: їх повну відкритість, “освітленість”, відсутність яких би то не було таємниць, символів, друге і третє планів. Все, що має місце, демонструється, раціоналізуються і називається своїм ім’ям. Це відрізняє поетику Саду від сформованої пізніше поетики еротичного чи порнографічного тексту, завжди побудованого на таємниці, закритості, поступовому оголенні, стимулюючому фантазію читача. Сад, будучи в цьому сенсі “антиромантиком”, не виправдав очікування романтичної і післяромантичної літературної критики
(2 votes, average: 3.00 out of 5)