Література французького Відродження – Література доби Відродження в Італії, Франції та Німеччині
Культура Франції доби Відродження мала великий італійський вплив, бо французькі королі, починаючи з Карла VIII, з кінця XV століття, оточували своє життя і життя своїх підданих зразками італійської культури та мистецтва. Сама країна у той період здійснила централізацію, з приходом кредитів, банків, ярмарків у ній змінився характер економіки. Змінила економіку і поява нового класу – буржуа, який поступово ставав новою аристократією і тримав у руках значну частину економічного і духовного життя. Покровителькою гуманістів у Франції кінця XV – початку XVI ст. була Маргарита Наваррська – талановита й освічена аристократка королівського роду, яка підтримувала Реформацію і писала благочестиві вірші релігійного змісту. Їй належать релігійні поеми “Дзеркало грішної душі” та “Свято агнця”, які особливого успіху не мали. Відомою вона стала як авторка роману “Гептамерон” (“Сім днів”) – збірки любовних історій, подібної за формою до “Декамерона” Боккаччо і до “Кентерберійських оповідань” Чосера, але самостійної за змістом.
Популярним був і вельможа при дворі Маргарити Наваррської поет Клеман Маро, який також підтримував ідеї Реформації, а пізніше став кальвіністом. Він був поетом аристократії, писав вишукані вірші, релігійні поеми, не звертав уваги на проблеми життя простолюду. Відомим був Мішель Ейкем де Монтень – автор відомих есе “Проби”, які вийшли у трьох томах.
У другій половині XVI ст. у Франції була відомою Поетична група “Плеяда”, керівником і творчим лідером якої був Пє’р Ронсар – освічений і близький до королівського престолу поет, не позбавлений королівської милості і нагород. Він був автором сонетів, од, епічної поеми “Франсіада” (про засновника французької монархії короля Франка), яку вважав рівною за значенням “Іліаді” та “Енеїді”. Ронсарові належать поетичні цикли “Любов до Кассандри”, “Сонети до Єлени” та ін.
До складу “Плеяди”, окрім Ронсара, входило ще шестеро поетів: Етьєн Жодель, Жоакім дю Белле, Антуан де Баїф, Тіар, Белло, Дора, які переважно наслідували стиль свого лідера.
Одним із найпопулярніших поетів Франції середини XV століття був Франсуа Війон (справжнє ім’я – Франсуа де Монкорб’є) (1431-1463), рано осиротілий і усиновлений родичем-капеланом, який дав йому своє прізвище. Життя Війона було сповнене небезпек і забарвлене інтересом до середовища злочинців, тому він і сам зазнав і тюрми, і смертного вироку, і помилування, і участі у бійках, і вигнання. Поетові належать такі твори, як поеми “Ле” (“Малий заповіт”) і “Заповіт”, окремі вірші. У друкованому вигляді поет своїх віршів не дочекався.
Головними темами віршів Франсуа Війона були конфлікт людини і суспільства, самотність серед людей, тема смерті і насолоди життям. У своїх “Заповітах” поет закликав цінувати життя і не боятись смерті, яка приходить до всіх без винятку і не зважає на багатства і становище. Поет гнівався на легковажних жінок, чия любов була брехливою і корисливою, і мріяв про справжнє кохання, якого, напевно, так і не зустрів. Найвідоміший його твір – “Балада прикмет”, де йдеться про начебто великі знання людини, якій найважче на цьому світі пізнати саму себе.
Знаковою постаттю французького Відродження був Франсуа Рабле (1495-1553), який за бажанням батька став ченцем і священиком у двадцятип’ятирічному віці, але, відповідно до власних переконань, відмовився від духовного сану і отримав медичну освіту, ставши згодом доктором медицини з отриманням почесних відзнак. Він любив творчість Гіппократа і видав книгу його афоризмів, а також зачитувався творами античних і середньовічних авторів.
Рабле був особистим лікарем кардинала Жане дю Белле, все життя мав ласку Маргарити Наваррської, високих духовних сановників, і це захищало його від багатьох неприємностей і небезпек у зв’язку з публікацією його роману “Гаргантюа і Патагрюель”. У часи інквізиції він мусив мовчати дванадцять років, терпіти, щоб не накласти на себе руки, остерігатись, щоб не бути спаленим на вогнищі, не померти в тюрмі, як це сталось із багатьма талановитими письменниками, оголошеними ворогами церкви, адже переслідувачі Рабле вимагали страти і для нього. Цензурних заборон зазнала і книга “Гаргантюа і Патагрюель”, яка, на жаль, так і залишилася незавершеною.
Сміх Рабле, його блискучі дотепи та іронія справили дуже сильний вплив на всю подальшу французьку літературу – творчість Бальзака, Франса, Флобера, інших європейських сатириків.
Сюжет свого великого твору Франсуа Рабле запозичив із лубочної “Хроніки велетня Гаргантюа” і втілив у романі волелюбні думки свого часу. Роман має п’ять частин, зокрема “Страшні і жахливі діяння і подвиги вельми славетного Пантагрюеля, короля дипсодів, сина великого велетня Гаргантюа”; “Найжахливіше життя великого Гаргантюа, батька Пантагрюеля”; “Третя книга героїчних діянь і промов доброго Пантагрюеля”, а також “Четверта книга” і “П’ята книга”. За словами самого автора, книга розповідала про “серйозні речі, які стосувались нашого життя”. Книга не є романом у сучасному значенні цього слова, бо не має чіткого сюжету, вона написана у формі казки-сатири. Місце дії – фантастична країна Утопія (яка разюче схожа на Францію), де живуть миролюбні і працьовиті ремісники, пастухи, селяни. Герой твору – велетень Гаргантюа, автор описує його народження, дитинство, освіту, його виховання та пригоди і мандрівки. Описуючи все це, Рабле викладає свою систему гуманістичних принципів, по-новому ставиться до виховання та освіти дітей, висміюючи тупого вчителя-схоласта, який перетворював учнів на бовдурів, і схвалюючи іншого вчителя-гуманіста, який запроваджував гармонійний розвиток розумових і фізичних здібностей дитини – Гаргантюа.
Важливий аспект роману – ставлення автора до питань війни і миру, завоювань земель. Миролюбним велетням-королям він протиставляє королів-агресорів і виправдовує лише одну війну – війну за батьківщину, визвольну війну. Ось як пише Рабле про справедливе ставлення монарха до народу: “Ось послухай, що я тобі скажу, мій читачу! Аби завоювати країну і тримати її в покорі та послуху, не треба грабувати, руйнувати, гнобити, душити її народ і правити ним з допомогою нагаїв та кайданів. Народ не треба їсти, пожирати і глитати. Його слід напувати молоком, доглядати, забавляти – як малу дитину. Його слід захищати від бур-ураганів, берегти й боронити від усяких інших напастей – як молоденьке деревце. Його слід жаліти, леліяти, плекати – як хворого, що одужує після тяжкої недуги. І тоді народ вважатиме свого володаря й правителя найкращим поміж усіх володарів та правителів світу… Завойовник… лише тоді правитиме спокійно, коли справедливість він поставить понад відвагу.”.
У романі багато представників народу, але найулюбленіший образ автора – брата Жана, сміливого і чесного ченця, який єдиний з-поміж усіх ченців стає на захист вітчизни і перемагає всіх ворогів. Брат Жан уособлює кращі фізичні і моральні сили французького народу, він мріє про нове суспільство, де кожен буде вільним і щасливим. Борючись зі старим світоглядом, Рабле використовує проти нього подвійну зброю: проповідь гуманістичних ідей і в’їдливий народний сміх, речником якого у творі є міський вільнодумець Панург – хитрун, спритник, сміливець і боягуз водночас, від якого дістається сановникам, священикам, лихварям, астрологам, алхімікам, суддям, аристократам тощо. Сміливість Рабле у цьому творі – вражаюча.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)