Німецький романтизм – Романтизм у Німеччині й Франції
У Німеччині романтизм сформувався раніше, ніж в інших країнах Європи і тривав орієнтовно з 90-х років XVIII до другої половини XIX століття. Сам він розвинувся без великих зовнішніх впливів, але на літературах інших країн позначився істотно.
Основними рисами німецького романтизму були: німецькі романтики вважали, що суспільство має руйнівний вплив на особистість; вони відображали суспільство карикатурно, а їх герої найчастіше перебували у вигаданому (фантастичному, потойбічному) світі; німецькі письменники – романтики перебували під впливом філософії Шеллінга, а своїми вчителями вони вважали Шекспіра і Сервантеса; вони найчастіше обирали тему митця чи художника в суспільстві.
Романтизм у Німеччині пройшов три етапи розвитку. Спочатку це був Ранній (ієнський) Романтизм (1795-1805), коли утворилась школа, засновниками якої стали Фрідріх і Август-Вільгельм Шеллі – прихильники молодих і невизнаних поетів (Новаліс, Фіхте, Шеллінг, Пік та інші). Романтики цього періоду мріяли про естетичне перетворення світу, про нову культуру, в якій були б об’єднані мистецтво, філософія, наука, релігія. Вони схвалювали ідею загального символізму і вдавались до романтичної іронії. Ієнський гурток (назва гуртка пов’язана із назвою міста, де він виник) видавав журнал “Атенеум”.
Талановитим поетом гуртка був інженер (на шахті) Фрідріх фон Гарденберг, відомий як Новаліс. Він жив ніби у двох світах: у реальному житті був інженером, а в духовному – поетом Новалісом, теоретиком романтичного типу творчості, який був переконаний, що поет краще розуміє природу, ніж науковець. Свої ліричні збірки Новаліс присвятив нареченій, яка померла, так і не ставши його дружиною. Це збірки “Гімни до ночі” і “Духовні пісні”, в яких поет не просто оспівував кохану, а спілкувався з нею на духовному рівні, як це робив Данте, переходячи в інший світ, щоб побачити Беатріче. Найвідоміший твір поета – незакінчений роман “Генріх фон Офтердінген” про пошуки середньовічним лицарем блакитної троянди, побаченої уві сні (сон для романтиків був значно реальнішим, ніж матеріальний світ).
Творцем жанру літературної казки став Людвіг Тік, який зібрав і видав твори своїх колег-романтиків, чим зробив серйозний внесок у світову літературу. У своїх комедіях-казках він використовував романтичну іронію, ідеалізував Середньовіччя, насміхався над пихатими невігласами, лицемірами і хвальками (“Кіт у чоботях”, “Синя Борода” та інші). Йому належать збірка “Народні казки” та збірка романтичних поем.
У цей час серед німців спостерігалося посилення патріотичних настроїв (у зв’язку з воєнними походами Наполеона), зростав інтерес до епохи Середньовіччя. Письменник Фрідріх де ля Мотт Фуке створив роман “Ундіна” про кохання лицаря до русалки, а також інші твори. Згодом за мотивами “Ундіни” буде створена перша романтична опера, яка поклала початок великому досягненню романтизму – романтичній опері як жанру (Вагнер, Верді, Берліоз, Белліні та інші).
Помітне місце в літературі посів Генріх фон Клейст, доля якого склалась дуже трагічно через невідповідність його лицарських ілюзій і суворої правди реального життя. Він був автором моторошного твору “Пентиселея”, а також веселої комедії “Розбитий глечик” про суд, на якому одні дурні виступають проти інших дурнів. Вторгнення французького війська в Німеччину викликало обурення письменника, який створив низку публіцистичних праць, осмислюючи конфлікт між людиною і цивілізацією (“Катехізис німців”), а також драму “Битва Германа”, новели “Землетрус у Чилі”, “Міхаель Кольхаас” та інші.
Другим періодом розвитку німецького романтизму був Період гейдельберзького гуртка (1806-1815), до якого входили брати Якоб і Вільгельм Грімм, Л. А. фон Арнім, К. Брентано та інші. Гейдельберзький гурток – друге покоління німецьких романтиків, школа була особлива своїм інтересом до проблеми вірувань, національної старовини, фольклорної творчості. Гейдельберзькі романтики були прихильниками національної старовини, традицій і фольклору, тому й заклали основи сучасної фольклористики та діалектології, заснували міфологічну школу в літературознавстві. Викладачі Гейдельберзького університету фон Арнім та Брентано видрукували резонансну збірку “Чарівна сопілка хлопчика”, в якій містились народні балади про Фауста, щуролова тощо, про них Гейне сказав, що в них б’ється серце німецького народу. Ще більший успіх мала збірка, укладена братами Грімм “Дитячі й сімейні казки” (1812-1822).
Рідкісним талантом вирізнявся письменник Ернст Теодор Амадей Гофман (1776-1822) – професійний критик, юрист, композитор і диригент, який у своїй літературній творчості реалізував вимоги, висунуті ієнською школою до ідеального художника, – універсальність мистецтва, романтична іронія, синтез мистецтв. Проте на відміну від віри ієнців у можливість поета піднятися над дійсністю і через іронію загладити суперечності світу, Гофман сприймав цей світ іронічно-зневірено, розуміючи нездатність романтичного “я” протистояти реальності.
Особливу увагу звертав Гофман на особистість художника, це простежується майже в усіх його творах – від музичних новел (“Кавалер Глюк”, “Дон Жуан”) до роману “Життєві переконання кота Мурра”, який вважається найбільшим досягненням письменника. Цей роман – чудернацька біографія кота, написана ним самим на зворотньому боці аркушів – записок музиканта, де вміщено листи уже померлого капельмейстера Крейслера. Образ Мурра відтворює психологію німецького обивателя, зосередженого на власних вигодах та матеріальному світі.
Велику роль у творах Гофмана відіграє фантастика. Вона у нього двох видів: з одного боку, радісна, барвиста, яка дає втіху і насолоду дітям (і дорослим). Це фантастика казок “Лускунчик”, “Чуже дитя”, “Королівська наречена” та ін., які показують світ затишним, чудовим, сповненим добрих людей. З іншого боку, це фантастика жахів, страхіть і людського безумства (“Еліксир диявола”, “Піщана людина” та інші).
Ранні новели письменника увійшли до збірки “Фантазії в манері Калло”, головною новелою якої став твір “Золоте горня” – казка із нових часів, за визначенням автора. У ній ідеться про студента Ансельма, за душу якого іде боротьба між силами міщанського, матеріального світу (Вероніка) і силами творчого натхнення (Серпентіна).
Фантастична повість “Крихітка Цахес на прізвисько Циннобер” – це дивовижна історія про маленького потвору Цахеса, якому прекрасна фея зі співчутті і в надії на те, що його душа стане доброю, подарувала три золоті чарівні волосинки в його розкішне волосся. Відтоді всі досягнення інших людей якимось дивним чином приписувалися йому, а він цього не заперечував і приймав визнання і нагороди за чужу працю як належне. Цахес став пихатим, зарозумілим і навіть зібрався одружитись із найвродливішою дівчиною. У такій казковій формі Гофман стверджував, що нікчеми часто приходять до влади, привласнюючи чужі заслуги, а засліплене суспільство творить кумира із недоумка.
Гофман – співець “нічної сторони душі”, він цікавився питаннями гіпнозу, тлумачення снів, секретами підсвідомості, роздвоєнням особистості тощо. Загалом же людство у баченні письменника заслуговує песимістичної характеристики. Письменникові належить також збірка різножанрових новел “Серапіонові брати”, повість “Майстер Мартін-бондар та його учні” та інші.
Глибокий слід у європейській літературі залишили німецькі романтики Йозеф фон Ейхендорф, Людвіг Уланд, Альберт Шаміссо, Вільгельм Мюллер. Але ціла епоха в німецькій і світовій поезії – це творчіть Генріха Гейне (17971856). Сам поет говорив про себе, що він – співець і убивця романтизму, бо використовував романтичні образи, запозичував матеріал із народних джерел, проте нищівною іронією руйнував ідилічний і мрійливий романтичний світ.
Нещасливому коханню до кузини Амалії, доньки гамбурзького дядька-банкіра, в домі якого певний час був вимушений жити юний Гейне, присвячена збірка його поезій “Книга пісень”, назву якої автор запозичив у Петрарки. До збірки Гейне вніс поетичні цикли “Страждання юнака”, “Ліричне інтермеццо”, “Повернення на батьківщину”, “Північне море”. Ліричний герой “Книги пісень” – юнак, сповнений то глузливої іронії, то поетичного романтизму, але завжди свідомий власного протистояння “цивілізованому” суспільству. Не намагаючись врятуватися від жорстокої реальності, Гейне порівнював себе із Атлантом, який тримає на своїх плечах злигодні всього світу. Проте за жартами і гумором у його творах відчувається туга за справжнім життям поза межами задушливої реальності. “Книга пісень” стала досягненням світової лірики і підбила підсумки розвитку німецького романтизму.
Іншою книгою Гейне є збірка прози “Подорожні картини”, в якій автор також залишився поетом. Особливо популярними були перша частина твору “Мандри Гарцем” і частина під назвою “Ідеї. Книга Ля Гран”. У 30-х роках Гейне емігрував до Франції, де жив у Парижі до кінця своїх днів, ставши духовним посередником між німецьким і французьким суспільством, опублікувавши низку публіцистичних праць.
Німецька романтична школа відштовхувала Гейне своєю ідеалізацією Середньовіччя, пропагуванням католицизму. У Парижі Гейне написав чудову новелу “Флорентійські ночі”, в якій було присутнє ліричне і витончене іронічно-романтичне сприйняття Італії. У поемі “Атта Троль”, яка з’явилась у Німеччині в період демократичного злету, автор розповів про життя дресированих тварин, висміяв рабство і наголосив, що не збирається зближуватись із жодною політичною партією, бо віддає перевагу вільній пісні романтизму. Про бажання залишитись вільним поетом Гейне написав і в своїй публіцистичній статті “Генріх Гейне і Людвіг Берне”.
У 1843 році після багаторічної розлуки з рідною землею Гейне приїхав у Німеччину. Враження від поїздки Гейне описав у поемі “Німеччина. Зимова казка”, яка стала сатиричною пародією на різдвяні твори, що з’являлися напередодні свята. Різдвяна казка Гейне порівнює німецьку реальність із Дантовим пеклом, її автор насміхається над народними релігійними піснями і Кельнським собором. Зустріч ліричного героя на німецькому кордоні з дівчинкою-жебрачкою є символічною, бо дівчинка уособлює сучасну авторові батьківщину, яка співає пісні про те, що кожному віддячиться на тому світі. Сам же поет пропонує кращу пісню – про потребу створити для людей гідні умови життя на землі. Остання поетична збірка Гейне – “Романсеро” (1851), вона поєднує в собі вільні пісні, сатиричні балади, ліричні твори тощо.
До найвідоміших поетичних здобутків Гейне належить знаменитий вірш про рейнську красуню Лореляй, чарівницю, яка сміхом, співом і вродою заманювала чоловіків, щоб вони загинули у темних водах могутнього Рейну. Давня легенда вразила поета розповіддю про кохання, яке приносить загибель, і він зробив цей сюжет дуже популярним. Ще один шедевр Гейне – вірш про самотнього кедра, який на засніженій крижаній скелі мріє уві сні про недосяжну красуню-пальму, зажурену і самотню на розпеченому піску в пустелі. Ця поезія – про муки нерозділеного кохання.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)