ФРАНЧЕСКО ПЕТРАРКА (1304-1374) – ЛІТЕРАТУРА ДОБИ ВІДРОДЖЕННЯ
У 1302 р. Флоренція з міста вигнала не тільки Данте, а й іншого, ще не народженого, великого італійського поета і гуманіста Франческо Петрарку. Його батько, небагатий нотаріус, друг і однодумець Данте Петракко, вимушений був тікати з рідного міста разом з родиною, щоб зберегти своє життя. Десятилітні блукання привели родину на південь Франції у невеличке містечко поблизу Авіньйона, де в “авіньйонському полоні” у французьких королів знаходився Папа Римський і його почет.
Знаючи, якою мінливою буває доля, батько майбутнього поета хотів дати сину таку освіту, яка б допомогла йому долати життєві негаразди, тож і відправив його у Болонський університет, у якому славився чи не на всю Європу правничий факультет. Але ця життєва дорога Франческо була не до снаги, він марив вільними мистецтвами і поезією і хотів вивчати не сувої тяжб безкінечних судових процесів, а книги тих часів, коли Рим був не “провінцією рабів”, а “господарем провінцій”. Протистояння батька і сина закінчилося тим, що улюблені Вергілій і Цицерон полетіли у полум’я, і тільки ридання сина примусили Петракко витягти книги з вогню.
“Я був не дуже сильний, але досить спритний, не дуже вродливий, а все ж приємної зовнішності, у мене був свіжий, трохи смаглявий колір обличчя, живі очі, бистрий погляд”, – так писав Петрарка про себе у 20 років.
Деякий час прагматична юриспруденція – вимушений компроміс із батьком – і поезія, якою наповнювалася душа юнака, йшли поруч. 1326 року після смерті батька Петрарка покинув правничий факультет у Болоньї і повернувся до Авіньйона. Це рішення, що знаменувало докорінну зміну життєвого шляху, далося, вочевидь, юнакові непросто. В усякому разі через багато років у своєму літературному заповіті “Лист до нащадків” Петрарка вважав за необхідне пояснити своє рішення: “Мені було гидко заглиблюватися у вивчення того, чим безчесно користуватися я не хотів, а чесно не міг би”.
Невеличкого батьківського спадку було недостатньо, щоб займатися улюбленою літературою, подорожувати, пізнавати світ і самого себе. Треба було шукати службу, яка б давала певний прибуток і не потребувала б при цьому значних зусиль. На допомогу прийшли шанувальники таланту, адже слава про обдаровану молоду людину дуже скоро розійшлася по Авіньйону. Тоді ж відбулася подія, яка навічно ввійшла в історію світової літератури: 6 квітня 1327 р. у церкві Святої Клари Петрарка вперше побачив молоду жінку, яку обезсмертив у своїх віршах під ім’ям донни Лаури.
1330 р. кардинал Джованні Колонна запропонував Петрарці місце секретаря, тільки для цього треба було прийняти постриг, що поет і зробив. Правда, обряд був здійснений не до кінця, так що монахом чи священнослужителем Петрарку назвати ми не можемо, хоча одружуватися він права не мав. Петрарка багато читав, подорожував, відшукував по всій Європі рідкісні книги, переважно античних авторів, і зрештою став безперечним духовним авторитетом. 1337 р. він уперше відвідав Рим, який тоді радше нагадував смітник, ніж колишню столицю світу. Побачене настільки вразило поета, що призвело до певного духовного перевороту: його думки все частіше повертаються до минулої слави Риму, до його культури, він хоче змінити свою країну і починає усвідомлювати себе італійцем, нащадком великої античної цивілізації. Він навіть своє прізвище Петракко змінив на латинський манер – Петрарка. Чим він міг прислужитися батьківщині? Своїм розумом і талантом.
Повернувшись до Франції, він оселився у своєму маєтку Воклюз біля Авіньйона, що дало йому, з одного боку, можливість триматися подалі від суєти папської резиденції, з другого – не бути осторонь політичного життя. У Воклюзі Петрарка багато працював: він продовжував створювати вірші, писав поеми латинською мовою, став першим ученим-філологом, що почав вивчати вірші давніх римлян, продовжував збирати свою бібліотеку і тримав руку на пульсі суспільного життя Європи. Поет, що усамітнився у маєтку, мав неабияку політичну вагу. І всю свою духовну силу, весь свій авторитет Петрарка направив на відродження традицій Стародавнього Риму в суспільному житті. Й Італія це зрозуміла: сенат Риму вирішив увінчати Петрарку за поему “Африка”, написану латиною, що прославляла завоювання римського полководця Сціпіона Африканського в Північній Африці, лавровим вінком, як це робилося в античні часи. Диплом лауреата давав поету почесне римське громадянство і право викладати сім вільних мистецтв.
Лаура. Малюнок XV ст.
“Лаура, відома своїми чеснотами і прославлена моїми піснями, уперше постала перед моїми очима на світанку моєї юності, у літо Господнє 1327, вранці 6 квітня у соборі святої Клари, в Авіньйоні”.
Франческо Петрарка
Донна Лаура стала головною героїнею збірки Петрарки “Канцоньєре” (“Книга пісень”), що була для поета інтимним ліричним щоденником, бо написана не вишуканою літературною латиною, а вольгаре – живою італійською мовою. “Книгу пісень” поет створював протягом усього творчого життя. До першої редакції збірки (13361338) увійшло 25 віршів. Усього існує 9 редакцій, остання була закінчена напередодні смерті поета.
“Книга пісень” розділена на дві частини: “На життя донни Лаури” і “На смерть донни Лаури”. Слово Лаура означає лавр, дерево слави, перен. слава. За своїм звучанням воно близьке до слів Layra – італ. вітерець, aurum – латин. золото, Lora – італ. час. Дослідники відзначають реалізацію і поєднання усіх цих сенсів у сонетах Петрарки.
Збірка відкривається вступним сонетом і містить 365 віршів – за кількістю днів у році.
У “Книзі пісень” представлено різні ліричні жанри (канцони, секстини, балади, мадригали), але найбільше – 317 – сонетів.
“Канцоньєре” мали неабиякий вплив на подальший розвиток літератури – в поезії Відродження виник цілий напрям, що орієнтувався на лірику Петрарки і отримав назву петраркізму.
“Я переконаний, що Лауру слід розуміти алегорично, як лавровий вінок, яким Петрарка пізніше був увінчаний”.
Джованні Боккаччо
День і місце урочистості, які повинні були, за задумом Петрарки, не тільки символізувати відродження минулої слави Риму, а й пробудити патріотичні почуття італійців, він обрав сам – 8 квітня 1341 р. на Капітолійському пагорбі. Це був день Воскресіння Господнього. І саме в цей день, як уважають деякі дослідники, і почалася нова епоха – доба Відродження.
Наступні роки в житті Петрарки були складними: він пережив глибоку внутрішню кризу, а в 1347 р. чума, що спустошила пів-Європи, забрала життя і донни Лаури…
З 1353 р. Петрарка жив в Італії, подорожуючи з міста до міста, мріючи про об’єднання країни і про припинення братовбивчих війн. Кожне італійське місто вважало за честь дати притулок великому поетові. Скажімо, в рішенні Великої ради Венеції, якій Петрарка заповів свою бібліотеку, одну з найкращих приватних книгозбірень того часу, і яка прийняла його план облаштування публічної бібліотеки, йшлося, що “на людській пам’яті не було в християнському світі філософа чи поета, якого можна було б порівняти з ним”, а на народному венеційському святі, на якому був присутній Петрарка, йому відвели найпочесніше місце по праву руку дожа, правителя Венеції.
Останні роки свого життя Петрарка провів у будинку своєї доньки біля Падуї. В одному з листів до Джованні Боккаччо він написав: “Хай смерть застане мене, коли я буду читати чи писати”.
Це сталося 18 липня 1374 р.
До вас, слухащих, ці мої рядки
Незграйні, із любовними жалями.
На себе озирнусь: яка нетяма
Стає в очах мені віддалеки.
Хай рвучий, а зворушливий таки,
Мій голос залунає поміж вами
І обізветься не ворожим гамом,
А спочуванням, юнки й юнаки.
Переклад Анатолія Перепаді
Лаура і Петрарка. Фреска XIV ст.