Педагогічна думка Французького Відродження
У педагогічних концепціях французького Відродження виділяються імена Гійома Бюде (1468-1540), Франсуа Рабле (1494-1553), П’єра Рамуса (1515-1572), Мішеля Монтеня (1533-1592). Бюде і Рамус – ініціатори оновленої програми навчання, пов’язаного з економічною і політичною життям. Разом з тим вони виступали за збереження класичної освіти, у тому числі мовного, “для уроків моральності”. П’єр Рамус ще й автор підручників з древнім і новоєвропейський мовам.
Ф. Рабле, викриваючи середньовічне неуцтво, нелюдськість і неефективність шкільного навчання, руками Гаргантюа, героя свого знаменитого роману, викидає весь “непотріб, яким його забезпечили богослови”. Вигнавши схоластів, які вчили тільки зубріння текстів “туди і назад”, новий учитель, Пантагрюель, поставив завдання гармонійного виховання і різнобічного освіти свого учня, включаючи фізичне і моральне. Викладання латини, математики, астрономії, музики велося в живій, ігровій формі. Рахунком Гаргантюа навчався за грою в карти. У “бесідах запросто” – про хліб, солі, воді, вині учень осягав повсякденну, справжнє життя. Поєднуючи дозвілля з розумовим та фізичним напругою, він в ясні вечори розглядав зоряне небо, в дощові – пиляв дрова, цілі дні проводячи на лоні природи.
Одна з найбільших фігур пізнього Відродження – Мішель Монтень. У капітальній праці “Досліди” він розглядає людину як вищу цінність. Віра в невичерпні можливості людини, однак, проводиться у формі “освіченого скептицизму”, допущення “незнання, повного гідності”. Філософ “воліє зняти перед Богом капелюх, але не ставати на коліна”. Монтень – один з перших представників “професійного гуманізму”, що виступає вже як галузь знання, а не тільки сукупність світоглядних норм. Саме тому філософія Монтеня являє собою одне з найважливіших ланок від гуманізму Еразма (де просвітницькі моменти ще стихійні) до Просвітництва Нового часу. У “Дослідах” обговорюються в “ненауковою”, по схоластичним мірками, формі, але в дивовижному, органічному єдності найрізноманітніші філософські проблеми, маючи у фокусі людини. При цьому “людина повертається природі і перестає бути центром світобудови”. Характерно навіть те, що у Монтеня “нескінченне могутність Бога” замінюється “нескінченним могутністю природи”. При такому підході підпорядкування людини досліджуваним їм природним закономірностям передбачає і відмова бачити в ньому предмет виключно божественного промислу. Виводячи мораль із природи без “торгашеської” оглядки на загробне життя, Монтень, як і попередні йому гуманісти, вбачає мета життя в ній самій. Ця лінія знайде найбільш яскраве вираження в концепції “героїчного ентузіазму” Дж. Бруно.
Виходячи з необхідності освіти з раннього віку, Монтень бачить в дитині чи не зменшену копію дорослого, як у середньовічній педагогіці, а самостійне, індивідуальне природна істота. Дитина володіє “первозданною чистотою”, яку потім “роз’їдає суспільство”. Для нього перетворення в особистість можливо не стільки через отримання певного обсягу знань, скільки через розвиток здатності до критичних суджень, звичці “все перевіряти, а не засвоювати на віру з поваги до автора”. Монтень порівнює середньовічну школу з в’язницею, звідки доносяться крики охоплений дітей та їх мучителів. Велика частина наук, засвоєна в такій “в’язниці”, до того ж не застосовна ні до якої справи. Більш того, “що не збагнув науки добра яка інша наука принесе тільки шкоду”.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)