ХТО ЗНАВ, ХТО ВІВ СМЕРТЯМ І СТРАТАМ ЛІК? (голодомор 1932-1933 рр. в Україні та відображення його в українській літературі)

Нагадайте мені інший народ, щоб він зазнав такої чорної недолі,

Як народ український?!

Іван Огієнко

Багатовікова історія України – це літопис життя народу-великомученика. Майже кожне століття, як свідчать наукові джерела, позначене голодними роками, епідеміями, спустошливими війнами, чужоземними навалами. Ніколи український народ не мав навіть короткочасного перепочинку задля відновлення своїх сил та енергії. Та. найбільших втрат зазнала Україна в XX ст., коли людиноненависницький більшовицький режим вирішив поставити український народ на коліна, змусити його будувати “комунізм” – квітуче життя для можновладної бюрократії – па кістках мільйонів. Кінець 20-х – початок 30-х рр. XX ст. ознаменувався для України, яка була тоді в складі СРСР, приходом дуже тяжких часів. За підрахунками Юрія Лавріненка, одного з небагатьох діячів національного відродження, якому вдалося вижити й під час Другої світової війни виїхати на Захід, в УРСР у 1930-х рр. було ліквідовано майже 80 % творчої інтелігенції. Тотальний характер винищення національної культурної еліти дав йому підстави назвати добу 1920-1930-х рр. “розстріляним відродженням”. Але найтяжчим злочином Сталіна супроти українського народу було влаштування голодомору 1932-1933 рр.

Голод – це не тільки смерть, це також і духовна руїна, знищення здорової народної моралі, втрата ідеалів, занепад культури, рідної мови, традицій. Пекло, створене в Україні па початку 30-х рр. XX ст., не можна ні з чим порівняти ні у вітчизняній, ні у світовій історії. Голодомор (зумисне, насильницьке морення людей голодом) жахає уже самою своєю можливістю… у двадцятім столітті… у самому центрі Європи… у державі, що проголошувала себе найгуманнішою. найдемократичнішою, найперспективнішою… Історія й справді не знала чогось подібного. Повсякчас загарбник винищував непокірних силою зброї (“залізом і кров’ю”) і, хоча іноді й це сягало не менш страхітливих масштабів, усе ж усе те було якось “чесніше”. Кат не приховував того, що він – кат, чорне не фарбувалось у веселкові барви.

Віддаленою причиною голоду були завищені, нереальні цілі, яких радянське керівництво намагалося досягнути за час першої п’ятирічки (1928-1932 рр.)- Виконання плану потребувало величезних капіталовкладень, і їх брак мав компенсуватися жорстокою експлуатацією населення – робітників, селян і політичних в’язнів. Примусовою працею можна було звести велетенські корпуси заводів, але як наповнити ці корпуси модерним технічним устаткуванням? Його треба було купувати за валюту на Заході, і єдиним джерелом одержання необхідних коштів став продаж зерна за кордон. Проте вже взимку 1927-1928 рр. у СРСР вибухнула заготівельна криза. За умов вільного ринку селяни не були зацікавлені продавати хліб, оскільки ціни на промислові товари утримувалися на дуже високому рівні. Шлях виходу з кризи Сталін убачав у насильному вилученні хліба і здійсненні за 3-4 роки часткової колективізації сільського господарства. Колективним господарствам під суворим державним контролем належало стати надійним постачальником хліба. У 1929 р. на Заході почалася затяжна економічна депресія, яка призвела до різкого падіння цін на хліб. Це означало, що більшовицькому керівництву для одержання необхідної кількості промислового устаткування потрібно було збільшити експорт зерна. Листопадовий (1929 р.) пленум ЦК ВКП(б) прийняв курс на здійснення суцільної колективізації. Україна як основний постачальник зерна на ринок займала у цих планах особливе місце: вона мала стати прикладом того, як організувати великомасштабне колективне господарство.

Прискорення темпів колективізації означало фактичне проголошення війни селянству, яке не бажало йти в колгоспи і дивилося на них як на ще одну “міську” вигадку. Утворення колгоспів унесло хаос і дезорганізацію у сільське виробництво. Хаос посилювався невмілими діями забюрократизованого керівництва, яке, не маючи жодного досвіду у сільському господарстві, давало з центру розпорядження, де й що сіяти. З 1931 р. до 1932 р. посівна площа в УРСР скоротилася на 20 %, а втрати врожаю у 1931 р. сягнули 30 %. До цього неладу додалася посуха, що 1931 р. охопила степові райони. Але не вона була причиною голоду: 1934 р. трапилася інша посуха, яка мала спустошливий характер. Однак голоду 1934 р. не було. Він припав на 1932-1933 рр., і безпосередньо його викликала зловмисна воля партійного керівництва. Під впливом загальної дезорганізації, виселення із села найпродуктивнішої частини виробників та в результаті пасивного та активного опору колективізації колгоспи не могли виконувати покладених на них поставок зерна державі. Але більшовицьке керівництво вимагало збіжжя за будь-яку ціну. У 1930 р. з України було забрано третину всього врожаю. Це значно перевищувало природну міру: якщо 1930 р. УРСР зібрала 27 % Всесоюзного врожаю, то її частина у загальних поставках становила 38%. У 1931 р. УРСР належало здати таку саму кількість зерна, що й 1930 р., хоча врожай 1931 р. був нижчим за врожай 1930 р. на 20 %. Для вилучення зерна у селян до села надсилали війська і міліцію. Шляхом реквізицій з республіки було забрано не лише врожай, а й майже половину (45 %) посівного зерна. Хоча під впливом наближення катастрофи норму поставок з України знизили у 1932 р. з 7,7 до 6,2 мли. т, але й вона значно перевищувала реальні можливості республіки. Увесь врожай становив 14,6 мли. т; 40 % його було втрачено під час збирання. Уже в січні в окремих районах розпочався голод. Україна задихалася від непосильних поставок, а ЦК ВКП(б) продовжував вважати темпи здачі українського хліба “ганебно відсталими”. Центральне керівництво не бажало визнати, що воно прийняло нереальні плани. Основним винуватцем невиконання поставок вважалося селянство, яке нібито злісно приховувало хліб, викрадало його з колгоспу, нищило техніку тощо. 7 серпня 1932 р. ВЦВК і РНК СРСР ухвалили постанову “Про охорону майна державних підприємств, колгоспів і кооперативів та про зміцнення суспільної (соціалістичної) власності”. Згідно з цим законом крадіжка майна колгоспу каралася розстрілом, а за пом’якшуючих обставин – ув’язненням не менше 10 років. Як крадіжка кваліфікувалася навіть спроба принести додому з колгоспного поля жменю зерна, щоб нагодувати дітей (у народній пам’яті цей закон залишився під назвою “закон про п’ять колосків”). Для контролю над виконанням рішення центру восени 1932 р. до Харкова прибула спеціальна хлібозаготівельна комісія на чолі з В’ячеславом Молотовим і Лазарем Кагановичем. Окремі села і цілі райони (88 із 358) як “найбільш злісні саботажники” заносилися до “чорних списків”: з них заборонялося виїжджати, їм була припинена доставка будь-яких товарів. Населення у цих селах, якщо у нього не залишилося запасів їжі, вмирало поголовно. Для проведення реквізиції зерна у села надсилалися загони війська і міліції. Їм допомагали “буксирні бригади”, сформовані з місцевих активістів. Озброєні довгими загостреними щупами, вони обшукували хати, стодоли, садибу, щоб вилучити прихований хліб. Забирали не лише необхідну для виконання плану кількість зерна, а й запаси будь-якої їжі. Прихоплювалися також гроші, посуд, килими та інше – усе цінне, що вдалося знайти під час обшуку. Над українським селом нависла смертельна небезпека, якої воно не знало з часів татарських і турецьких навал.

Найбільшого розмаху голод сягнув після завершення роботи хлібозаготівельної комісії, навесні-улітку 1933 р. Люди вимирали цілими селами. Першими, як правило, гинули чоловіки, пізніше діти, і останніми – жінки. Голод притуплював моральність. У багатьох місцевостях були зафіксовані випадки канібалізму. Найстрашнішим виявом голоду була смерть мільйонів дітей. Про масштаби дитячої смертності свідчить такий факт: у с. Плешкан на Полтавщині напередодні голоду 1932-1933 рр. у школі всі чотири класні кімнати були наповнені учнями. Після голоду школу закрили – більше нікому було її відвідувати.

Селяни пробували рятуватися втечею до міста, але й там їх наздоганяла смерть – міське населення саме потерпало від нестачі їжі, та іі боялося надавати допомогу “куркулям”, “контрреволюціонерам” і “саботажникам”. Очевидці свідчать, що голод обмежувався українською територією; вимираючим українським селянам не дозволялося переходити або переїжджати в Росію, де голод не був таким гострим. На кордоні з Росією стояли загороджувальні загони, які розстрілювали втікачів з України. Так само розстрілювали селян, які намагалися врятуватися втечею через польський або румунський кордон.

Радянське керівництво довгий час не вживало заходів, щоб полегшити долю мільйонів голодуючих. Куші зерна і картоплі, зібрані на залізничних станціях для вивезення в Росію, гнили просто неба. Але охорона не підпускала до них селян. В окремих випадках люди, яких ще не зовсім покинули сили, наважувалися на штурми зерносховищ, їх розстрілювали, щасливіших після арешту відправляли на ув’язнення – там принаймні можна було поїсти! Сільських активістів, які допомогли реквізувати хліб, залишали помирати разом з іншими. Лише у квітні 1933 р., коли голод лютував на повну силу, надійшло розпорядження про передачу селянам певної кількості стратегічних запасів хліба. Партійне керівництво виходило не з гуманних міркувань. Воно боялося втратити повністю своїх годувальників. На черзі була нова посівна кампанія, а по селах не було ані чим сіяти, ані самих сіячів.

Радянський режим заперечував факт існування голоду. Тому кількість жертв голодомору обчислити дуже тяжко; ніхто не вів обліку загиблих. У 1937 р. у Радянському Союзі був проведений черговий перепис населення. Він виявив величезні демографічні втрати, які сталися з часу проведення попереднього перепису 1926 р. Найбільшу кількість жертв голоду подає Роберт Конквест: у 1932- 1933 рр. загинуло 7 млн. людей, з них 5 мли. в Україні, 1 млн. на Північному Кавказі, ще 1 мли. – в інших місцях.

Голод 1932-1933 рр., його витоки та наслідки стали справжньою національною трагедією, і, звичайно, велике людське горе, горе цілої нації, не могло не відобразитися у художній літературі. Ще в Біблії сказано; час народжуватися і час помирати, час руйнувати і час будувати, час розкидати каміння і час збирати його, час мовчати і час говорити. Зараз саме й настав час говорити та час пізнавати гіркі слова Правди, що промовляють зі сторінок творів художньої літератури. І в українській, і у світовій літературі в різні часи з’явилися твори про жахіття 30-х років, але найглибше, най грунтовніше, найпроникливіше розробили тему соціальної катастрофи письменники української діаспори Улас Самчук і Василь Барка.

Найрезонанснішим твором, що свого часу зробив ім’я Уласа Самчука відомим у всьому світі, своєрідним романом-епопеєю і водночас – сконденсованою пекучим

Болем новелою про трагедію українського села, про жахливий голодомор в Україні 1932-1933 рр. стала славетна “Марія”. “Для європейської свідомості цей роман був як роман-спалах, роман-сенсація”. Він торкнувся “незнаних в історії людства пластів життя – запланованих Сталіним і компартією етноциду й геноциду українського народу, відтворив трагедію України під комуністичним пануванням. Цей твір допоміг прозріти багатьом європейським митцям, таким гуманістам, як, скажімо, Р. Ролан, які ще плекали ілюзію щодо “держави робітників і селян”, допоміг прозріти і вжахнутися…” Крім того, це був перший у нашій літературі мистецький твір про трагедію українського народу 1933 р., написаний він того ж страшного року. Автор не був свідком того нелюдяного шаленства, що відбувалося в ті роки в Україні, але його творча уява з неймовірною правдивістю наблизила читачів до тієї безпрецедентної трагедії. Улас Самчук написав твір великої життєвої і мистецької правди.

Може, це звучатиме дещо цинічно, але з точки зору художньої переконливості твору писати про голодомор не так уже й складно. Це до снаги навіть письменникові “середньої руки”, навіть журналістові-репортеру. Адже зображені факти шокують вже самі по собі, лиш візьми й запиши якомога точніше. Навіть наукова монографія про таке не набуває сугестивної сили – змушує читача не лише пізнавати, але й співпереживати (згадаймо відоме дослідження про голодомор в Україні – “Жнива скорботи” американського історика Роберта Конквеста). Саме тому дехто сприймав твір Уласа Самчука насамперед як “агітаційно-пропагандистське” явище (при німцях “Марію” можна було придбати у кожній книжковій крамниці), своєрідну антибільшовицьку агітку – вистраждану, талановиту, але все ж відверто “заангажовану”, писану, як то кажуть, “на злобу дня”, і тому замало художню. Але це не так, адже художня сила, переконливість твору вимірюються насамперед глибиною його занурення у життя, вмінням письменника видобувати на світ Божий істини, приховані від пересічного ока, детонувати в душі читача ланцюгову реакцію одкровень. Таким, якнайглибшим, рівнем є рівень символу.

Символ – неначе верхівка айсберга, “десять відсотків”, під якими – “усі дев’яносто”; неначе крапля води, де відбилось морс; або (як часто повторював Іван Франко) – “тісне віконце у безконечність”. Уміння творити символи (й відповідно – відчитувати їх) залежить від таланту письменника (і знов-таки відповідно – від внутрішньої культури його читача). Поверхова свідомість сприймає усе “прямим текстом”, так би мовити “один до одного”. Свідомість глибшого кшталту прагне за кожним предметом, істотою, явищем упізнати ідею, символом якої вони суть. Для такої свідомості все наявне і суще має символічну підкладку. Тобто, за словами Г. Костюка, “Трагедії такого великого штибу у смерті старої жінки – Марії не відчувалося б, якби читач з кожною сторінкою твору все чіткіше не усвідомлював, що у ній старій жінці уособлена сама Україна, несхитна у своїх моральних навичках та переконаннях, але беззахисна перед злом”.

На перший погляд, Марія – звичайна селянка, одна з “матерів, що загинули голодною смертю на Україні в роках 1932-1933” (епіграф твору). У цьому випадку вона здаватиметься просто типовим образом, а твір про неї – звичайною повістю (відносно невеликий, “повістярський”, обсяг, наявність магістральної сюжетної лінії, що стосується тільки головної героїні – замість багатьох чи принаймні кількох, коли йдеться про роман). Але ось – перше ж речення: “Коли не рахувати останніх трьох, то Марія зустріла й провела двадцять шість тисяч двісті п’ятдесят вісім днів”: вона прожила 72 роки, померши у 1933-му. Отже, народилася в 1861-му – році селянських надій, викликаних реформою про скасування кріпацтва, надій, що завершились голодомором… Письменник вдається до такої конкретики, бо йдеться про щось більше, аніж просто “типовий образ”. Життя Марії охоплює проміжок української історії довжиною в цілу епоху, окреслену на “вході” й на “виході” датами-віхами: 1861-1933 рр. Це одразу розширює жанрові рамки повісті й перетворює її на роман. Однак не просто роман, а роман-епопею, адже у цьому творі зображено значний відтинок української історії. Та й за змістовою насиченістю і глибиною поставленої проблематики “Марія” – роман епічний. Оповідь розгортається в двох планах: з одного боку в плані чисто людському, особистому, психологічному, У. Самчук зобразив людей з усіма властивими їм високими і низькими інстинктами, сильними і слабими рисами характеру, добрими і поганими вчинками. З другого – у плані соціальних, суспільних стосунків і подій, у колі яких людина провадить своє особисте життя.

…І напровесні (у дитинстві), і в дівочому квітні, і в материнські жнива, і в обжинки зрілої жінки, – читаємо ми далі, – в усі пори життя Марія дивує й захоплює, як захоплює й дивує у всі нори року життєдайна українська земля. Усі – і рідні, і чужі, одразу ж її “впізнають”. Усі без винятку причаровані земною красою Марії. Підсвідомо земляки відчувають, що на цій хлібородній землі повинна мати рацію саме вона, що її немов уготовано для важливої місії. Довкола Марії, точніш довкола Того, що в ній, – витворюється дивовижне імунне поле, “непробивність” якого береже і сама героїня, і її найближче оточення, і, здається, якась вища сила.

Марія зосталася сиротою, в дев’ять літ подалась у найми, і, мабуть, нічого доброго в житті на неї не чекало, але добрий господар Мартин Заруба, оцінивши старанність Марії, її вміння терпінням і працею “добиватись своїх прав”, забезпечив сирітське дитинство-отроцтво-юність, а коли виходила заміж, наділив щедрим посагом… Але із нелюбим Гнатом життя не склалося. Марія не змогла його покохати, та й сама природа не дозволяє Марії змиритися зі своїм статусом. Ледь народившись, одне по одному мруть діти, нажиті від Гната. Занепадає господарство, і Гнат врешті-решт розуміє, що мусить дати розлучення, що не він – той, з ким повинна бути Марія.

…Повернувшись із семилітньої служби і заставши Марію за Гнатом, Корній дозволяє собі ображати й зневажати її. Він плутає зі зрадливою “жінкою моря” ту, котра насправді завжди була вірною “жінкою землі”. Корній довідається про це, живучи у парі з Марією, а зарівно – у парі з землею: від нелюбого діти вмирали, хоч було і здоров’я, і добрий побут, й невсипуща турбота Гната – із коханим діти приживаються, незважаючи навіть на те, що здоров’я підірване, і що батько попервах цього не хоче (наказав позбутися дитини ще в утробі)… Діти ростуть, аз ними росте господарство. Колись бідний, Корній багатіє; в його словах з’являється ласка і ніжне звертання – “Маріє”; разом з какофонним суржиком і брутальними звичками із душі усуваються шлаки наносного, чужого, зайвого. Корній повертає “на круги своя”, повсякдень вивіряючи запит свого хліборобського серця камертоном серця Марії.

Від цієї пори Книга про народження Марії переходить у Книгу її днів. Ось як довго вона народжувалась, щоб отримати право й змогу народжувати самій. Ось чому берегли її вищі сили, добрі люди й вона сама. Марію було вбережено, аби вона стала Берегинею – тією, яка, пізнавши на собі Закон цієї землі, утверджує в ньому інших.

Корній зрозумів і повірив, що правда – не за морями, а тут, на рідній землі; що сила – не в підкоренні й ненависті, а в любові і творчій праці. Корнієві та його землякам-хліборобам здається, що, тримаючись за цю правду й цю віру, вони зможуть перетривати планетарні катаклізми і війни: “Степами гудуть хуртовини. Широко розмахнувся західний вітрисько і б’є могутнім крилом український простір. А село міцно впилося ярів та пригірків. Кліщем вгризлося у масткий чорнозем й накрилося стріхами та садами. Сильне, тисячолітнє, кулацьке село”.

Так, і сильне, й тисячолітнє, бо з ним завжди – його земля, бо з ним завжди його Берегиня. Так було тисячі літ. але тепер не буде. “Буде зле, буде щось небувале, буде те, чого не можна пережити”. І помруть вони всі. І помре їх Берегиня. І напишеться третя Книга “Марії” – “Книга про хліб”, Книга про смерть хліба. ” – Так, стара, почалося. Розживемося тепер, – каже Корній. – Була війна – не зломила, то прийшли банди голодранців, які доконають… Але погибнуть і самі. Що ж жертимуть? Тож не для себе тільки людина працює… – Або вони за це думають. Або та сарана, що летить над землею та нищить все до пня, думає, що їстиме завтра? […] – То різал-ма, – нарікали на Петлюру, а воно був рай на землі проти того большука”.

Те, що давало силу цим людям, обернулось проти них. Приспані не тільки лукавим, але й власною наївністю, безпечністю, пасивністю щодо всього, що відбувалось поза межами їхнього села, вони збудилися аж у Борні. Окраденими, приреченими. Та було вже запізно.

Отже, однією з причин голодомору автор вважає тих українців, котрі не квапилися ставати народом, не задумувались, що ж таке – національна свідомість, для чого вона, чому не можна без неї… “При певних обставинах нам було б це абсолютно байдуже”, але в тому то й річ, що давно нема тих обставин, що самогубство – у XX ст. радити синові так, як радив старий наївний Корній: “- Сіяти треба, хлопче. … Козаки козаками, але поле не чекає. А відділитися від Расеї не жилаю… То значить, що і Сибір не наша буде. Захоч куди поїхати, а тут тобі границя. Ні, сину… Не жилаю такого…

– Сибір! Сибір! На чорта нам та Сибір!

– Земля там добра і багато…

– Каторга там добра, не земля. Колись, може, ще москалі і нас поженуть туди, як гнали в старі часи козаків…”

Мине трохи часу – і Корній на собі і на всій своїй родині пізнає гірку правду Лаврінових слів. Зображене у третій частині “Марії” страхітливий урок українцям, багато з яких іще й досі цього не пізнали.

Не полеглим у 33-му, але нам присвячує він свої слова: “Слово моє, – казав він, – не для вас. Слово моє для мертвих і ненароджених. Слово моє прийдущим вікам. Затямте, ви, сини і дочки великої землі… Затямте, гнані, принижені, затямте, витравлювані голодом, мором!.. Нема кінця нашому життю. Горе тобі, зневірений, горе тобі, виречений самого себе!.. Кажу вам правду велику: краще буде Содомові й Гоморрі в день Страшного суду, ніж вам, що відреклися й плюнули на Матір свою!..”

І сама Марія, і її донька, внуки, її чоловік Корній, як і багато, багато – мільйони! – їх сучасників, лиховісного 1933 р. померли з голоду. Останні хвилини життя Марії – це й останні рядки повісті: “Ніч. Без початку і кінця ніч. Ніч вічності. … Холонуть засохлі уста… Западають груди… З напруженням рветься останній нерв… Серце робить останній удар”.

Несила висловити почуття, що викликає ця книга, – це міг зробити тільки автор за допомогою живих образів. Логіка людини тут неспроможна. Але все ж таки, думається, “ніч вічності” – це для тих, що не витримали і впали. Але для тих, що витримали, для тих, які щойно народилися, – є життя. Вони житимуть і продовжуватимуть вічне буття українського народу.

Отже, “Марія” – це твір трагедійно-оптимістичного жанру, твір, що гартує свідомість людей і утверджує буття нашого народу.

Якщо Улас Самчук, змальовуючи життя українського села впродовж кількох десятиліть, аналізує передусім витоки великої народної трагедії 1933 р., то Василь Барка у своєму романі “Жовтий князь”, написаному вже 1963 р., художньо узагальнюючи документальний матеріал страшного злочину тоталітаризму, подає безліч жахливих картин цього Апокаліпсису. Через окремі людські долі, вчинки, моральну позицію персонажів він відтворює цілий народ в певній історичній конкретиці.

Трагедія 1933 р. осмислюється письменником через біблійне пророцтво як результат запрограмованого геноциду, що його здійснювала партія більшовиків та її вожді,

Які асоціюються з фатальним диявольським знаком “666”. Звір із цим знаком постає з розповідей подорожнього в жовтому одязі – так через увесь роман проходить символічний образ Жовтого князя, що несе смерть, горе, страждання, суцільне нищення й руйнацію, спустошує не тільки землю, а й душі людські: “Усіх супротивних йому, але вірних Христу, викликатимуть і вигризатимуть з ниви життя, вбиватимуть, як чужих птахів – огнем, залізом, голодом: подібно тепер робиться. Погіршає люто при останньому звірі… Скибки хліба не дадуть, коли не покажеться знак на лобі і на долоні, кладений від князя, що при дияволі ходить”.

У романі докладно змальовуються діяння більшовицьких опричників, які, запопадливо вислужуючись перед вищими ешелонами влади та їхніми сатрапами в Україні, забирали в селянських багатодітних сімей останні крихти, свідомо прирікаючи дітей на мученицьку смерть.

А ось картинка з вищими партійними чиновниками:

“Партійщина вищого рангу і звання, з яскравими зірками на кашкетах і грудях, позиркує в виразі кислувато погірдливої нудьги крізь шибки автомашини… позиркує на трупи, розсіяні по вулицях, і відвертається випасеними обличчями”.

Вражають у романі реалістичністю картини апокаліпсичної руйнації, вчиненої партією більшовиків. Картина соціального лиха вражає широтою художніх узагальнень, асоціаціями з апокаліпсичними образами біблійних пророцтв: “Мов чужа місцевість. Німі демони підмінили її, і сірчаний сказ жовтого кагана побив життя, зоставивши темну пустелю. Сади скрізь вирубано, самі пеньки де-не-де стирчать по дворищах, серед бур’янів. Все, що цвіло до сонця, пропало, ніби знесене бурею, пожаром, потопом, пошестю. Змінилося в дикі зарості, схожі на вовчі нетрі. Немає ні повіток, ні клунь, ні комор, – самі порозвалювані хати. Жоден землетрус не міг так знищити побут, як північна сарана, спряжена зологомлицькою каганівщиною”.

У центрі твору мученицький шлях на Голгофу однієї родини – сім’ї Мирона Катранника. Усі випробування, страждання, що випали на долю її членів, набувають у творі символічного значення. Страшне лихоліття, що прийшло на нашу землю рівно “через дев’ятнадцять віків після розп’яття Спасителя”, – це пришестя антихристів в образі більшовицьких реформаторів-осквернителів. Про це твердить перед смертю Дарії Катранник старенька мати, устами якої промовляє весь народ, який страшну злочинність сатанинської влади намагається пояснити через апокаліпсичне пророцтво.

У муках помирають діти Катранників, Микола та Оленка, на очах своїх батьків; а батьки нічим не змогли їм допомогти. У пошуках їжі, серед чужих людей, у муках голоду гинуть також виснажені Мирон і Дарія Катранники. Єдина гілочка їхнього роду, малий Андрійко, залишиться живим, щоб зберели пам’ять про велику трагедію віку. Корінь його, зв’язок з рідною домівкою назавжди знищений – хлопчик шукатиме загублені сліди своєї неньки на цій багатостраждальній землі. І в цьому теж символічний підтекст: пройшовши крізь апокаліпсичні муки, нелюдські випробування, не стративши у собі добра, не вбивши історичної нам’яті, народ паш мусить відродити у собі найкраще, найчистіше, що йде з глибини віків.

У романі багато картин людських страждань, мученицьких голодних смертей, до дрібних деталей зображуються пошуки рятівних крихт, вражають розповіді про людоїдство, моральну деградацію, епізоди, пов’язані з похованням живих і мертвих. Однак значна увага у творі акцентується на кращих людських якостях, що їх у дні горя й скорботи не розтринькав наш народ. Над жорстокістю й моральним падінням усе ж домінує доброта, милосердя, здатність прийти на допомогу одне одному. Так Андрійко ділиться рештками роздобутої ховрашатини з незнайомою жінкою, аби врятувати їй життя. У той же час подружжя Петрунів ділиться з хлопчиком останнім борошном і картоплею. Отже, у поєдинку зі смертю народ усе ж таки зберіг найкраще: людяність, природний альтруїзм, здатність спільно долати злигодні й біду. І в цьому гуманістичний і життєстверджуючий пафос роману В. Барки “Жовтий князь”. Написаний на початку 60-х років у США, твір цей є на сьогодні найобгрунтованішою історичною конкретикою, епічним полотном про свідомий геноцид українського народу 1933 р” злочинно, підло організований більшовицьким тоталітаризмом.

Романи У. Самчука і В. Барки дуже різні, та водночас мають багато спільного, як в побудові, так і в змісті. Але повністю одностайні Барка і Самчук в одному – обоє вони змалювали сутність трагедії села 30-х років, кожен по-своєму: Самчук – аналізуючи всю передісторію соціальної катастрофи, Барка – розглядаючи саме відрізок 1932- 1933 рр. – страшного голодомору. Так, в історії сталося багато жахливого з українським народом, не раз на протязі XX ст. йому загрожувало повне винищення, але, попри всі негаразди, українське село – основний носій української народності – устояло, передусім завдячуючи своїй жаги до життя. І сьогодні, коли ми розбудовуємо нове суспільство, не повинні забувати сторінки історії, якими страшними вони б не були.

Поза всяким сумнівом, голодомор 1932-1933 рр. був фінальною стадією запланованої партійним керівництвом Союзу і особисто Сталіним антиукраїнської акції, яка почалася ще в другій половині 1920-х рр. Цей нечуваної жорстокості терор мав на меті кілька цілей: знищити приватних землевласників як основну силу, що протистояла колективізації; зламати фізично і здеморалізувати психологічно селянство – опору українського народу, який не сприйняв радянський режим; перетворити найбагатші регіони України на мережу колгоспів для рабської експлуатації селянства.

Це був розбій, свідомо спрямований на фізичне винищення селянства. У вірші “Весна” поет М. Будлянський так описує “прекрасну” пору 1933-го.

В селі весна повзе па ліктях,

Повзе по мертвих і живих,

В долинах сонце ловлять діти,

Що дзвінко капає зі стріх,

І п’ють опуклими вустами

Оту живицю молоду,

Їм жить і жить, та над полями

Знов ворон каркає біду.

Забрали тих, хто з їх комори

Пашню останню вимітав,

Хто ще активним був учора, –

Сьогодні ворогом він став!

Голодний рік. Жорстокий світе,

Дай хоч надію для живих!

Весна. І сонце ловлять діти,

Що дзвінко капає зі стріх.

Борис Олександрів, який народився на Житомирщині, а потім жив у Канаді, присвятив свій вірш українським матерям.

Скорботна мати ішла поволі,

Туди, де зріло колосся в полі.

Несла на грудях дитя, мов птаху,

Не стало сили, лягла край шляху.

Мов стебла, руки син простягає,

І хліба в мами усе благає,

Але благання свого пташати

Уже не чує стражденна мати –

Загасла тихо біля дитини,

Проснися, нене, проснися, нене,

Дозріло жито твоє зелене!

Голодомори, голодомори,

Все до зернини взяли з комори,

Взяли з комори все до зернини,

Все до зернини в пеньки й дитини.

В пеньки й дитини із України.

Незважаючи на достовірні документальні і демографічні факти, радянський уряд продовжував заперечувати факт голодомору 1932-1933 рр. майже до кіпця існування СРСР. Навіть ката України П. Постишева, який був тоді особистим представником Сталіна в Україні і керував геноцидом, у 1960-х рр. реабілітували як жертву сталінського терору кінця 1930-х рр. замість визнання голодомору, напередодні 50-х роковин трагедії, КДБ підсунуло Ізраїлю та й усій Європі заздалегідь сфабриковану справу Івана Дем’янюка, щоб у такий спосіб відвернути увагу світу від своїх злочинів. Замовчування продовжувалося і в період хрущовської “відлиги”, і в період горбачовської “перебудови”. Називаючи індустріалізацію позитивним досягненням радянської системи, “лідери” не наважувалися оприлюднити світові жахливу ціну, яку заплатив за неї український народ. Лише під тиском національно-демократичних сил, передовсім товариства “Меморіал” та української діаспори, піднялася завіса

Брехні та замовчування і суспільство дізналося правду про голодомор.

Журналістка Лідія Коваленко та письменник Володимир Маняк підготували книгу-меморіал “Голод 33”, де зібрано оповіді очевидців з семи областей України. У 1991 р. у видавництві “Молодь” вийшла книжка письменника О. Мітенка “Безкровна війна”, де також записані свідчення тих, кому довелося пережити голод. З віддалених 1930-х рр. до нас промовляють сам народ, його правда і розіп’ята на хресті доля. У вступній статті до книжки Олесь Гончар писав: “Перед нами свідчення епохи, записи документальні, яким немає ціни. Як сталося, що без засухи, без іноземного нашестя все те могло сподіятись на нашій хлібородній Україні, яка ще недавно була житницею Європи?.. Цей безпрецедентний за своїм катівським розмахом злочин сталінщини завдав Україні найтяжчих втрат, коштував нації мільйони й мільйони людських життів… Вимирали ж цілі села не будь-як, а за стратегічним диявольським розрахунком, адже треба було підірвати саме коріння нації, зруйнувати самі основи усталеної віками народної моралі, витруїти в душах людяність, натомість насаджуючи ненависть і жорстокість таку, що й досі суспільству дається взнаки.

Наведемо кілька свідчень з цієї книжки.

Свідчення Федора Філатовича Білаша, 1917 р. н.: “У голодовку в сім’ї з одинадцяти душ вмерло восьмеро. В колгосп довго не приймали, а тому працював по наймах… Недалеко, в Білашів, жив дід Яким. У нього було дванадцять душ сім’ї, а землі не було. Син у нього вмер, тобто батько дітей. А мати дожилася до того, що почала своїх дітей їсти. Грицька Івановича Білаша – він і досі живий, – вона вже впіймала, хотіла порішити, та добре, що люди почули дитячий крик і визволили дитину… “

Свідчення Семена Даниловича Хміля, 1923 р. н.: “…Пізніми осінніми вечорами, коли вільний від роботи, часто розпитують діти та онуки, як раніше жили? Що пережили? Я й розповідаю… Яке село було велике, скільки людей було хороших, працездатних. Тільки б робити, та голод покосив. Недалеко жила сім’я Телятника Грицька Павловича. Тут померло два чоловіки, у Гната Павловича – три чоловіки. А який тільки роботящий був Грицько Павлович! Він і борону, і шарпатку було зробить. А ще грав на гармошці добре. У Телятника Йосипа Петровича помер син. У Литвиненка була велика працьовита сім’я з восьми чоловік – двоє дітей померло: Литвиненко Явдоха і Василина. Сестри. Я до них заходив. Лежали на печі як колоди. З ніг текла вже сукровиця, в хаті мертвецьким пахло. Жах і зараз пробирає. Хміль Онисько Іванович. Йому було десь під шістдесят. Брилі він людям плів з тиці. Увійшов я до нього в хату, а він мені поглядом показує – води… Взяв я його на руки, аби він пив. А він на руках і номер…”

Великою плямою на демографічній карті України ще й досі чорніє голод 1932-1933 рр., адже втрати від цього відчутні й нині. Люди пам’ятають ті страшні роки і не

Хочуть, щоб вони повторилися знову. Нині ми знаємо, що то було, – штучно організований сталінський масовий геноцид, спрямований на знищення українського народу. Він забрав мільйони людських життів. Про це вірш Миколи Луківа “Пам’ять про тридцять третій”.

Іще па могилах земля не осіла,

Ще “воронів чорних” батьки пам’ятають,

Ще мати жива, посивіла, аж біла,

Ще душі полеглих відплати жадають,

Ще наше минуле нелегко минає,

Ще поіменно не названі вбивці,

Ще Лазар кривавий віка доживає,

Ще пенсію носять йому у столиці.

Письменниця Катерина Мотрич написала “Молитву за убієнних голодом”:

“Роде наш небесний! Народе Божий неоплаканий!

Лика поціловані, руки не перехрещені! Душі рідні перед Господніми воротами непоблагословенні! Прости, народе Божий! Прости цю прокляту землю, цей милий рай, на якому оселився диявол. Усіх пас грішних прости, що мовчали, за упокій твій молебнів не справляли, поминальних свічок не світили, обідів за тебе не робили. І ми покарані за безпам’ятство. І до нас озвалося лихо. Негодовано і нас смертоносним плодом, горить і над нами лиховісна смертоносна свіча. Прости ж пас, роде наш замордований, лише сирою землею зігрітий. Царствіє небеснеє Вам, Душі убієнні!

Господи! Страждання, муки і горе мого народу до Всевишньої скорботи зарахуй і біди й погибель від землі й народу сущого відведи. Нині, прісно і навіки вічні відведи!

Амінь.”

Навіть у пеклі початку 1930-х не зміліли народні джерела мудрості й краси. Народ не схилився, не став на коліна. Зброєю для нього стало усне Слово. Важко навіть уявити, в якому пеклі народжувалися тоді фольклорні твори, адже творили їх люди, чиїх батьків, дітей, близьких мертвими, а то й напівживими, присипали вапном у довжелезних кагатах десь на пустирищах або з’їли сусіди. Самі ж вони мали вигляд живих кістяків чи розпухлих від голоду колод.

Тоді навіть прошепотіти на вухо, не те що сказати вголос “крамольну” фразу не можна було. Багаторічною каторгою або й розстрілом на місці могли обернутися такі, наприклад, рядки:

Устань, Ленін, подивися,

До чого ми дожилися:

Клуня раком, хата боком

І коняка з одним оком,

І корова без хвоста,

І комора пуста.

Ні овечки, пі свині –

Тільки Сталін на стіні.

Сидить Ленін на горі,

А Сталін в болоті, –

Що зробили куркулеві,

Те буде й голоті.

Нема хліба, нема моні,

А ми плескаєм в долоні.

А на хаті серп і молот,

А у хаті смерть і голод.

Великий Шевченко писав у поемі “Княжна”:

А голод стогне на селі.

І стогне він, стогне по всій Україні.

Кара Господева.

Тисячами гинуть голоднії люде.

Пост ніби застерігав майбутнє покоління, малюючи страшну картину голоду. Але слуги Жовтого Князя не чули або не хотіли чути цих слів.

Минуло вже понад 70 років, та нам і досі важко ступати болючими стежками трагедії рідного народу. Але ми повинні знати свою історію…

12 серпня 1990 р. поблизу Лубен українці вивершили Курган Скорботи й освятили це місце вічної пам’яті землякам своїм, які закінчили земне життя в пекельних муках. Стоїть Гора Зажури. А на ній Хрест – символ розп’яття українського народу. Він ніби промовляє до нас: “О матері! І Ви, дівчата, і Ви, мужі! Повірте у Вашу силу, у Вашу землю. Повстаньте і повірте в себе!” (Улас Самчук, “Марія”),



(1 votes, average: 5.00 out of 5)