НАТАЛЯ КОБРИНСЬКА – СТАНОВЛЕННЯ РЕАЛІСТИЧНОГО МЕТОДУ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ 70 – 90-х РОКІВ

(1855-1920)

Неоціненна заслуга Н. Кобринської полягає в тому, що, започаткувавши феміністичний рух, вона вселяла в жіночі душі впевненість, надихала на працю в царині культури, суспільно-політичного життя, з якого жінка була виключена. Її особистий приклад заохотив до праці Анну Павлик, О. Кобилянську, Є. Ярошинську, Ольгу та Михайлину Рошкевичок, Софію Окуневську-Морачевську, Уляну Кравченко (Юлію Шнайдер), Клементину Попович і чимало інших жінок, які лишили помітний слід у культурно-літературному русі 80-90-х років XIX століття.

Біографія

Наталія Іванівна Кобринська (дівоче прізвище Озаркевич) народилася 8 червня 1855 року в с. Белелуї Снятинського повіту на Станіславщині (нині Івано-Франківщині) у родині священика з поважними національно-культурними традиціями.

Дід Кобринської відомий як перший популяризатор творів письменників України в Галичині, Озаркевич І. І. (1795-1854), ініціатор українського театрального аматорства, автор і постановник п’єс І. Котляревського, Г. Квітки – Основ’яненка, Писаревського та ін.

Батько письменниці І. Озаркевич (1826-1903) був депутатом галицького сейму та австрійського парламенту, громадським діячем, писав вірші.

Як і водилося в їх середовищі, І. Озаркевич дбав насамперед про освіту синів, котрі, після закінчення гімназії, продовжували навчання у Віденському університеті.

Дочок навчав сам батько. Це йому завдячує Кобринська знанням польської, німецької, французької мов, що зробило можливим читання польських повістей в оригіналі, ознайомлення з літературою європейської класики в перекладі німецькою. Лектура Кобринської викликає подив: “Се ненастанне читання книжок впроводжало мене в різні фази умственного розвою, – писала вона в “Автобіографії, – приносило деколи втіхи, та більше непокою та болю. Знаю, що дуже терпіла-м тоді, коли зачинала-м знайомитися з школою позитивістів. Твори тої школи почали руйнувати не лиш мої релігійні виображення, але також і погляди на життя і на той суспільний лад, який мене окружав. Се не переходило у мене мирно, – я відчувала, що трачу під собою грунт, і сильна душевна боротьба до найвищого ступеня роздражнила мої нерви. Серед того розлучного хаосу блиснув промінь світла, котрий мене навів на стежку, по котрій, здається, буду вже іти до кінця мого життя” [318].

Поштовхом до зацікавлення феміністичною проблемою стали “Листи з Кракова” професора Юзефа Кремера; невеличка польська книжка з рецензією на якусь французьку розвідку про нерівність жінки і чоловіка.

Вихована в родині, де до жінки ставилися з особливою шанобою і повагою, Кобринська була прикро вражена, що хтось десь може ставити жінку нижче за чоловіка. Що це так, Кобринська дуже швидко переконалася, знайшовши серед творів польських поетів і белетристів книжечку Климентини Гофманової (1821-1862), польської письменниці – феміністки. “На піддражнену уже давніше мою цікавість щодо особистих відносин жінок до мужчин Гофманова була дуже важним набутком. Я її читала дійсно з великим заняттям, через що ще більше будилось в мені думок щодо положення в суспільстві жінки” [317].

Для Кобринської неприйнятні були поради Гофманової – краще триматися утореної дороги, ніж дертися вгору, тим більше після прочитання “Історії цивілізації в Англії” Г.-Т. Бокля, праці Л. Бюхнера, французького філософа – ідеаліста Е.-Ж. Ренана, Ф. Лассаля, М. Драгоманова, Ч. Дарвіна, М. Чернишевського, В. Бєлінського, М. Добролюбова, Д. Писарєва. “Тепер уже ніщо не затемнювало мої погляди на становисько жінки в суспільстві” [318], – призналася сама Кобринська. Відтепер жіноче питання стане для неї найголовнішим серед суспільно-соціальних проблем.

Цілковиту підтримку вона дістала від Теофіла Кобринського, талановитого піаніста, співака, композитора, збирача фольклору, котрий 1877 р. стане її чоловіком. Подружжя переїхало до міста, де, звернувши увагу на непродуктивність жіночої праці та марну трату часу на дрібниці, Кобринська замислилася над потребою реформи

Жіночого газдівства. Почала з себе, запровадивши деякі зміни в господарюванні.

Найближче оточення не розуміло її, вважаючи дивачкою і смішною. Кобринська замкнулася в собі і жила подвійним життям: у своїй хаті і на людях. Чоловік був тим єдиним сердечним другом, котрий умів вислухати, зрозуміти напрям думок і планів своєї дружини та розрадити і потішити її: “Мій чоловік, завше щирий повірник моїх думок, в той цілі вистарався для мене о книжку “Про неволю жінок” Штуарта Мілля в німецькім перекладі. Нічо мені більше не могло зробити прислуги, – мої декуди темні і необ’яснені думки об’яснялись одною з перших наукових поваг; то мені надавало певності і сили […]. Штуарт Мілль запанував над усіма моїми думками, і я загадала а навіть зачала разом з чоловіком переводити се його діло на руське. Захотінка переводити Штуарта Мілля на руське була також ознакою важного звороту в моїх думках” [319-320].

1882 р. Теофіл Кобринський помер. Зламана нещастям і сердечною розпукою, молода вдова повертається під батьківську стріху: “Я знаходилася в розпуці, – писала Кобринська. – Крім пекучого болю, нічого більше не відчувала, і, крім мого нещастя, нічо мене більше не обходило. Се трохи непокоїло моїх близьких, браття і свояки старалися мене наводити на літературні питання, котрі мене завше так живо займали, але се лиш з трудом їм удавалося” [320-321].

Для покращення гнітючого настрою батько взяв дочку з собою до Відня. Брати намагалися залучити сестру до культурно-громадського життя Відня, активними учасниками якого були самі. З ними ходила Кобринська на лекції в українське студентське земляцьке товариство “Січ”, засноване 1868 року. Там вона познайомилася з Остапом Терлецьким (1850-1902), відомим громадським діячем, публіцистом, літературознавцем, ученим, видавцем.

Терлецький перший після чоловіка серйозно, без підозріння, сприйняв її розмови “про загальні справи” як реальні і варті уваги. Більше того, в її яскравих, емоційних розповідях Терлецький вгадав непересічний талант і тут же порадив їй писати: “Але про що і як?” – питала-м здивована. “Про те, що говорите, і так, як говорите”, – звучала лаконічна відповідь Терлецького” [321]. І вона написала своє перше оповідання “Пані Шумінська” (1883), перейменоване пізніше на “Дух часу”.

Оповідання під псевдонімом Анни Струтинської було зачитане на засіданні товариства “Січ” у присутності авторки і викликало великий інтерес. Це окрилило Кобринську, утвердило в думці, що вона може писати. Друге оповідання “Задля кусника хліба” (1883) також сподобалося січовикам, які на цей раз відгукнулися критичною, надзвичайно прихильною рецензією. “Від того часу я вела з січовиками гарячі розговори на тематичні питання жіночого, котрого найбільшим прихильником був Василій Полянський. Коли в р. 83 було віче академічне в Коломиї, січовики постановили порушити на тім і питання жіноче, по мимо протесту академіків львівських. Полянський відчитав реферат про ту справу” [321].

На тих вічах у Коломиї відбулося особисте знайомство з І. Франком і М. Павликом, що значно зміцнило ідейні позиції Кобринської. Павлика вона високо цінувала за повість “Робенщукова Тетяна”, Франка – що навів “на дійсні національні інтереси” і утвердив переконання, що “лиш на національних підставах може піднестися маса до загальної культури і цивілізації…” [320].

І. Франко та М. Павлик підтримували кожне її починання: “в справі жіночого руху, видавничій справі, культурно-громадських заходах. 1884 року з ініціативи Кобринської створено “Товариство руських жінок у Станіславі”, першочерговим завданням якого була популяризація нових ідей та вплив на розвиток “жіночого духу” засобом літератури. Саме література, за Кобринською, є “вірним образом ясних і темних сторін суспільного ладу, його потреб і не достатків. Вона зазначає фази суспільного розвою, по ній можна пізнати, що вже здобуте, а що ще здобувається, а якщо робить пристанки і застої, то лиш для того, щоб слабші духи, менше світлі уми, ухопившися одної її форми, тривають в ній довше, як би належало” [298].

Члени цього товариства виступали з лекціями про сучасне становище жінки в Україні – Русі та феміністичний рух Європи; дбали про піднесення свідомості українок і заохочення їх до руху такого, як в Європі.

Програма Товариства задовольнила не всіх. Чвари і претензії деяких членів, що намагалися зробити це товариство філантропічним, змусили Кобринську вийти з нього, та не змусили залишити боротьби за рівноправність жінки.

Кобринська задумує видати літературний альманах, в якому взяли б участь жінки всієї України. Вона розсилає листи жінкам – літераторкам, які належали до реалістичної течії. Лише реалізм дає уяву про “дійсний світ, дійсне життя, дійсних, не обструкційних, не підкрашених людей та людських нам’єтностей і відносин”. “Якби зібрала усі написані в тій справі листи, – пише вона Ганні Барвінок-Кулішевій, – то чи не більшу вчинило би книжку, як тота, що гадаю видавати” [396]. І зусилля її не були марні.

З допомогою І. Франка та Олени Пчілки до участі в альманасі вдалося залучити 17 авторок Галичини та України: Ганну Барвінок, Олену Грицай, Дніпрову Чайку, Уляну Кравченко, Софію Окуневську, Анну Павлик, Климентину Попович, Михайлину Рошкевич, Людмилу Старицьку, Лесю Українку, Ольгу Франко та ін.

Це була перша солідна антологія літературних праць українських жінок, упорядкована Н. Кобринською та Оленою Пчілкою, редагована І. Франком, що вийшла 1887 р. під назвою “Перший вінок”. У “Передньому слові до альманаху” Кобринська підкреслила історичне значення його, те, що вперше на ниві загальних справ виступили

Разом жінки Східної України та Галичини; що “жіноцтво наше на ці – . чм просторі широкої Русі – України почулося до свого існування народного, що інтелігентна жінка наша почулася рівночасно русинкою і чоловіком, упімнулася о свої права національні і громадські” [287].

Альманах викликав дискусію між Н. Кобринською та редактором “Зорі” Г. Цеглинським (1852-1913), який, рецензуючи зокрема оповідання “Пані Шумінська (Образок з життя)”, писав, що авторка не вийшла ще з омани т. зв. Sturm und Drang – періоди, в котрій представляєшся поступ яко якусь невгомонну, не перетерту, всеруйнуючу силу, котра, поки що постановить, мусить все зруйнувати переділе”.

Не заперечуючи соціального аспекту відтворення дійсності у вміщених творах альманаху, Цеглинський проте відзначає: “думка у них переважно соціальна, але соціалізм той найкраще виражений в трьох сонетах (У. Кравченко. – Авт.) такої ідеальної, гуманної натури, що кожний з ним погодиться…”.

Кобринська пише “Відповідь на критику жіночого альманаху в “Зорі” з р. 1887″ не через свою вражену амбіцію, а для спростування несправедливих, безпідставних закидів рецензента. Полемічний виступ Кобринської вийшов за межі захисту творів, уміщених в альманасі, за маніфестувавши позицію щодо напряму і мети жіночого руху.

“Відповідь” кінчається зверненням до жіноцтва ще пильніше стати до праці. Кобринська вірить, що “наша літературна робота не по-перестане на “Першім вінку” і що в скорі зможемо пустити їх більше на чисту струю поступу […] так що, ідучи за приміром добродія Григорія Цеглинського, що так дуже любується у відірваних фразах, можу і я сміло сказати про неї словами Франка, що:

Ї… де є в світі тая сила,

Щоб в бігу її спинила,

Щоб згасила, мов огень,

Розвидняющийся день?..” [296].

1887 р. Кобринська з Софією Окуневською їде до Цюріха. Там вона відвідує лекції німецького економіста, автора праці “Демократія і соціалізм” Ю. Пляттера; знайомиться з одним із зачинателів соціалістичного руху Б. Лімановським; спеціально приїжджає до Женеви на зустріч з М. Драгомановим.

Захоплена соціалістичними ідеями, Кобринська звертається до відомого німецького марксиста Августа Бебеля з проханням дати дозвіл на переклад його праці “Жінка і соціалізм” і одержує його. Проблему визволення жінки з-під домашнього гніту, її громадський статус Кобринська не пов’язувала з соціалізмом. З цього приводу вона полемізувала з ініціаторкою жіночого свята Кларою Цеткін, яка виступила проти відокремлення жіночого питання, оскільки його, мовляв, взагалі не існує. Зміниться капіталістична система, стверджувала вона, – зміниться й становище жінки.

Заперечуючи К. Цеткін, Кобринська виявила блискучий талант не тільки полеміста, а й провидиці. Її переконання, що ніякий соціалізм не розв’яже жіночого питання, підтвердив радянський соціалістичний лад, якому таки вдалося вбити жінку в жінці. Ставлення до жінки, на думку Кобринської, залежить не від матеріального забезпечення і аж ніяк не від запровадження соціалізму, бо нема гарантії, що цей патріархальний визискувач, патер фаміліас, одразу змінить своє ставлення до дружини лише через те, що настав соціалізм. Жінка повинна насамперед сама усвідомити себе жінкою, озброїтися наукою, знанням законів, знанням різних галузей праці, щоб мати власні засоби до життя. “Просвіщаймося, – закликала жіноцтво О. Кобилянська, – щоб представляти якусь силу, щоб не давати себе вічно, а вічно топтати, корити, щоб доля наша не була вічно доля служебниці-жебрачки. Бо чи ж нема в русинки жодної сили, чи нема наклонів до чогось великого, могутнього, а лише наклони до терпіння, услуги й покори?! Та ні! В нас мусить бути сила, мусить бути будучність, – лише звернімось самі до себе та спам’ятаймось, що Господь Бог наділив нас тими самими здатностями, як і других, і що ми лише досі спали”.

Самопробудженню жінки, вихованню самосвідомості її присвятила своє життя і талант Н. Кобринська. Разом з О. Кобилянською, Є. Ярошинською, У. Кравченко та ін. Кобринська організовує видавництво “Жіноча бібліотека”, де видано три книги літературного збірника “Наша доля” (1893-1896); подає низку петицій до австрійського парламенту, домагаючись права на навчання в університетах; відкриття жіночої гімназії тощо. Цісарські відмови не зупиняли Кобринську, яка знову і знову шукала якоїсь нагоди і щілини, щоб домогтись жіночих прав.

1888 р. Кобринська стала співробітником чеської енциклопедії (“Наукового словника Отта”), підтримувала зв’язки з чеським фольклористом та етнографом Ф. Ржегоржем, надсилаючи йому для Празького музею гуцульські народні вироби, українські книжки.

У 1891 р. вона очолює делегацію діячів української культури Галичини в поїздці на виставку народно-промислових виробів у Празі, де розширює знайомство з чеськими громадсько-культурними діячами, вивчає чеський жіночий рух. Серце стискалося, коли, оглядаючи красу і багатство витворів рук народу Чехії, порівнювала зі здобутками українців, котрим ніколи не бракувало інтелектуальних здібностей, але про освіту котрих ніхто не дбав. “Мрії снувались, нікому не

Хотілось переривати тої блаженної мовчанки, хоть яка краса окружала нас, все-таки наші думки рвались домів, до залишившись там рідних, щоби з ними всіма тими милими вражіннями поділитись […]. З щирим жалем і сердечними сльозами розпрощались ми з чеською землею і нашими новими приятелями, дякуючи їм за все добре”, – згадувала про гостинність чехів Є. Ярошинська.

1899 р. Кобринська разом з Кобилянською побувала на XI археологічному з’їзді в Києві. Гостювала в Олени Пчілки, з котрою познайомилась ще 1891 p., коли та везла Лесю до Відня на лікування. Відвідала М. Старицького, І. Нечуя-Левицького. З Києва спеціально поїхала до Чернігова, де склала візити М. Коцюбинському та Б. Грінченку.

Її приймали тепло, з повагою й пієтетом як письменницю і громадську діячку. Кобринська була зворушена до глибини душі. “Комфорт і елеганція Вашого дому, – писала М. Коцюбинському, – лишиться в моїй пам’яті, як і невисказана сердечність, з якою мене у себе приймали” [413].

Пізніше своє враження від перебування в наддніпрянських побратимів Кобринська передасть у своєрідних “відчитах” у Чернівцях та Львові у нарисах: “У Нечуя”, “Із подорожі по Україні”. Особливою гостинністю відзначалася й сама Кобринська. В її болехівському домі побували О. Кониський, Ф. Ржегорж, І. Франко з родиною, М. Павлик, О. Кобилянська, Є. Ярошинська та багато інших. “Завжди свідома своїх цілей і почуття сили, Кобринська високо держала прапор, – згадував Д. Лукіянович, – а її домівка в Болехові оглядала гостей близьких і далеких, з-за кордону, молодих і старших, а всі вони відходили звідтіль очаровані товариською культурою Озаркевичів і духовними прикметами Кобринської”.

Хоч жіночі проблеми забирали майже весь час, Кобринська не занехаює й літературну працю. 80-90-ті роки – найплідніше в літературній діяльності. На цей час припадає написання оповідань “Задля кусника хліба”, “Дух часу” (опубліковані в альманасі “Перший вінок”, (1887), “Янова” (1885), “Виборець” (1889), “Жидівська дитина” (1890), “Перша вчителька” (1892), “Liebesahnung” (“Передчуття кохання”, 1892), повісті “Ядзя і Катруся” (1896).

Завжди чутлива до найменшого подиху духу часу, Кобринська не залишила поза увагою й зародження на Україні нових літературних напрямів, зокрема символізму. У трьох книжках альманаху “Наша доля”, виданого Кобринською в 1893-1896 pp., вона опублікувала кілька творів, написаних у модерному стилі (“Душа”, “Омек”, “Св. Миколай”, “Блудний метеор”, “Du bist die Ruhe” (“Будь спокійний”) і зазнала нападок з боку критики.

У листі до І. Нечуя-Левицького від 16.11.1895 р. вона писала: “Не дуже то корисний для мене час. У нас тепер по поводу нових проколюючихся літературних напрямів такий хаос, що і сміятись і плакати хочеться. Мене для того і не люблять, що я з деяких наших вчених сміюсь. Та як не сміятись, як їм таке трафляєшсь, що просту мішанину кепського реалізму з романтизмом беруть за новий напрям “настрою” [412-413].

Свої спостереження, міркування про індивідуальний стиль, художню умовність, народність літератури Кобринська висловила в низці літературно-критичних праць: “Промова на науковій академії в ювілей відродження русько-української літератури” (1898), “Про Нору” Ібсена” (1900), “Август Стріндберг” (1901), “Символізм в народній поезії” (1905), “За кадильню” Дениса Лукіяновича” (1898), “Філістер. Події з родинного життя” (1910). Її оцінки художніх явищ – об’єктивні, справедливі, виважені й високопрофесійні. Розвиток української літератури вона пов’язувала з критичним реалізмом, бо “з реалістичним напрямом розбуджувалось, як всюди так і у нас питання найнижчих верств, підносилась боротьба праці проти капіталу, зарібних сил проти їх експлуататорів” [17].

Дотримуватись реалізму Кобринська радила і своїм молодим колегам по перу. У листі до Ольги Кобилянської від 17.02.1894 року Кобринська радить початкуючій письменниці: “Не тратьте часу на Нічого (Ніцше. – Авт.). Світ літературний називає його преступником… Зарозумілість того чоловіка має бути страшна, – а де вже велика зарозумілість, там мало зерен правдивого розуму” [408].

Кобринська послідовно відстоює реалістичний принцип письма, вірність правді життя, проте визнає й право митця на пошуки власного способу відтворення тої правди. Реалізм володіє багатими засобами розширення можливостей (суспільно-естетичних та етичних) літератури як людинознавства, які не вичерпають себе ніколи.

Роздуми з приводу реалізму, наполегливі творчі пошуки характеризують Кобринську 1900-х років. Вона бере участь у наукових конференціях, урочистих святах з нагоди ювілейних дат діячів літератури і культури. 1902 р. помер Е. Золя. На телеграмі – співчутті поряд з підписами І. Франка, М. Павлика, О. Кобилянської, О. Маковея, В. Гнатюка, В. Стефаника, М. Яцкова є і її підпис.

1906 р. від імені галичанок Кобринська вітає М. Заньковецьку та М. Садовського на їхній прощальній виставі у Львові. Всі її зусилля і далі спрямовані на боротьбу за права жінки: “Я по поводу феміністичної справи так собі багато людей наразила і так багато зношу неправди, що по мимо цілої сили волі чую, що зачинаю духом падати, – писала Кобринська 10.10.1900 р. І. Нечую-Левицькому, – кожне, проте, добре слово – то лік на рани душі, та ще з так компетентного джерела виходить, як від Вас, добродію” [425].

1904 р. вийшла збірка творів “Казки” (“Судільниці”, “Чортище”, “Хмарниця”, “Прости біг”, “Рожа”), написана новою (експресіоністською) технікою. Зміна письменницею стильової манери означала не відхід від реалізму чи данину моді, або наслідування європейських зразків, а бажання підняти естетичний рівень української літератури до світового з допомогою залучення виражальних засобів інших напрямків – символізму, імпресіонізму, модернізму тощо. Вона і тут була одною з перших. Закиди істориків літератури в некритичному ставленні письменниці до декадентської західноєвропейської літератури, докори за нездорове психологізування, містичну тенденційність не зовсім справедливі. Адже серед українських письменників останніх десятиліть XIX ст. не знайдеться “чистого” реаліста. Імпресіоністичний жанр поезій у прозі ідеально “вжився” з реалістичними творами в Стефаника, Кобилянської, Марка Черемшини, Грицька Григоренка, Г. Хоткевича, Є. Ярошинської, М. Коцюбинського, навіть у Лесі Українки.

Як натура творча, активна, дійова, наскрізь сучасна, невтомно спрагла до удосконалення себе і суспільства, чутлива до духу часу, Кобринська не могла впродовж сорока літ не вийти за межі “Пані Шумінської” та “Ядзі і Катрусі”.

Поштовхом до написання модерних речей могла стати рецензія на символічний твір молодого польського поета, про яку Кобринська згадує в статті “Символізм в народній поезії”. Кобринська не поділяла твердження критика, який красу твору, змістом якого послужило народне повір’я, – вважав заслугою виключно автора, бо народ “не знає символізму, а навіть у своїх фантастичних уявах є реалістом” [369].

Небезпідставне, думаємо, буде припущення про участь письменниці в літературній дискусії 1901-1904 рр., започаткованій М. Вороним, І. Франком, С. Єфремовим, про шляхи розвитку української літератури, коли визнавався прийнятним єдиний напрямок – реалістичний, інші піддавалися анафемі. “У нас також часто говориться і уважається тих авторів, що не нехтують народного духу, реалістами, – писала Кобринська, – а будто би приклонники інших літературних напрямів не знаходили у нас відповідного корму”.

На основі аналізу символізму в народній поезії Кобринська доказує польському критикові й українським опонентам, що “в самій експресії почування народна творчість буває дуже часто символічною, то є сугестінує внутрішню істоту речі за помочею символічної методи, котра послідніми часами станула проти домінуючого в літературі натуралізму” [369-370]. “І якщо ми маємо такі скарби як пісня, казка у нашім нутрі, то годі відриватися від кореня, позичати в чужих світах, втрачаючи ціхи нашої народної творчості. Радше заглибимося, увійдімо у власну душу, а знайдемо все у себе. Коли штука (мистецтво. – Авт.) перестає носити спільні прикмети народу чи раси, коли зникає в якім народі спільність смаку, що буває завсігди ознакою великих артистичних епох, – тоді упадає і сама штука.

Єгиптяни, ассірійці, греки, хінчини, японці, італійці в часах відродження й інші – всі вони, як зауважив один з французьких естетів, мали велику расову спільність артистичних почувань, посідали самородну штуку, виходячи з душі народу” [371-372].

Художня практика Кобринської підтвердила її теоретичні висновки. Це стосується насамперед збірки “Казки”, провідну мету яких визначила сама письменниця: “Демонічна сила в природі, виступаюча з цілим апаратом мотивів, акцесорій і почувань простолюдина”.

Народна демонологія як неодмінний атрибут світогляду народу змусили Кобринську звернутися до символічних та імпресіоністських виражальних засобів. Інакше навряд чи вдалося б реалістично відтворити дух народу, його поетичну й артистичну вдачу. Тому важко погодитись із твердженням історика літератури, що “спроба письменниці надати фольклорним образам значення містичних символів – річників людської долі – виявилась несполучною з справжнім мистецтвом, пішла йому на шкоду. Не допомогла і модна вишуканість художніх засобів, імпресіоністична техніка – правдиві в своїй основі малюнки народного побуту затуманились містичною тенденційністю” (виділення наше. – Авт.).

Після “Казок” у Кобринської, як і в Стефаника та Марка Черемшини, настала тривала творча пауза. Тільки перша світова війна, що руйнівним колесом пройшлася по Галичині, не минула й Кобринську, примусила її знову взятися за перо.

1915 р. Кобринську, як і Стефаника, звинувачують у шпигунстві на користь Росії і заарештовують. Стефаника визволив з-під арешту адвокат і письменник Марко Черемшина, Кобринська ж завдячує А. Чайковському своїм звільненням. Стефаник їде до Відня і пише новели “Марія” та “Діточа пригода” (1916). Кобринська відразу ж після арешту відгукується на події війни новелами: “Кінь”, “Полишений”, “Свічка горить” (1915), пізніше – “На цвинтарі”, “Каліка” (1916-1917).

1918 р. Кобринська підготувала і передала на Наддніпрянську Україну збірку оповідань, з якої дійшла до нас казка “Брати”, написана в березні 1917 року і опублікована в збірці “Поклін пам’яті першої поборниці прав жінки Наталії Кобринської” лише в 1921 р., в річницю її смерті (решта творів загубилася).

Померла Кобринська 21 січня 1920 року в Болехсві, де і похована. На хресті коротка епітафія “Мене вже серце не болить”.

ТВОРЧІСТЬ

Розквіт творчості Н. Кобринської припадає на 80-90-ті роки. В цей час Кобринська написала свої найкращі твори: “Дух часу”, “Задля кусника хліба”, “Ядзя і Катруся”, “Виборець” та ін. Критика відзначала як особливу рису творчої індивідуальності Кобринської її уміння тонко відчувати “дух часу”, особливо вплив його на становище жінки в суспільстві, таїни душі і змагання за емансипацію якої Кобринська так послідовно і вражаюче правдиво відкрила суспільству.

У стрімкій динаміці суспільного життя, в кожному типі Кобринська шукала насамперед морально-етичні проблеми, розглядаючи зміни в суспільному житті з точки зору духовного змісту, що проявляється в тих змінах.

Дочка священика, Кобринська досконало знала життя, побут, погляди на світ західноукраїнського духовенства, отже не дивно, що в її творах так багато уваги приділено саме цій верстві галицького суспільного життя.

“Пані Шумінська” – так називалося перше оповідання Кобринської, пізніше переіменоване на “Дух часу”. Все життя пані Шумінської та її дітей передані через її спогади. Попадянка, вона, як і водиться в її стані, вийшла заміж за священика; народжувала і ховала дітей. Залишилось два сини і дві доньки. їхню життєву дорогу було визначено від народження: сини стануть священиками, доньки вийдуть за священиків. Так було з діда – прадіда, так і має бути. Так думала пані Шумінська.

Та “дух часу” захопив у свій бурхливий, страшний для пані Шумінської вир, і поніс усіх її дітей проти течії: старша донька закохалася не в поповича, а в мужицького сина, та ще й незакінченого богослова; друга своїми “химерами” і вічним невдоволенням існуючим станом речей, кожним впровадженим “новаторством”, читанням книжок, недотриманням етикету дратувала і гнівила пані Шумінську, кожного разу збільшуючи тріщину в стосунках між матір’ю і дочкою – аж до повного непорозуміння.

Старший син після семінарії навідріз відмовився бути священиком і записався на філософський факультет в університет.

“Такий дух часу повіяв! – пояснює він матері своє несподіване рішення. – Я дуже поважаю той стан, але бачу, що мені було би в нім затісно, що там моїм думкам положено би певну границю, а я потребую простору, свободи в набуванню відомостей, науки!” [121].

Не пішов слідами батька – священика і наймолодший син; записався до університету на правничий факультет. Приїжджав на канікули додому з товаришами, говорив з ними про народ, французьку революцію, свободу, експлуатацію мужика, що лякало Шумінську до смерті. Що більше не розуміла значення тих слів, то більший страх малювала її материнська уява і серце обливалося кров’ю.

У розпуці вона молиться, випрошуючи в Бога ласки для дітей і спокою в родині, але й це не допомагало. Дух часу, як страшний демон, руйнував і нищив усе найдорожче для неї.

“Він всувався в усіляких видах у щілини її дому, визирав з кожного кута, бурив віковий порядок; він був закваскою вкравшогося під її дах розкладу, описував магічні круги своєї незмінної волі, холодний на гіркі сльози і жалі жіночі. Все, хоч і як противне її волі, сповнялося, коли він того хотів. Всі її діти, сини, доньки, внуки, пішли іншими дорогами, ніж вона думала і бажала. Він ломив найдорожчі і наймиліші надії її серця” [123].

Навіть її внучка, охоплена духом часу, прагне вивчитися на вчительку, аби самій на себе заробляти. Проаналізувавши своє життя і теперішнє становище, Шумінська дійшла висновку – дивного, але справедливого: вона не владна зупинити час, повернути його, ба навіть змінити. Її сприйняття і розуміння світу не єднаються зі світом її дітей, достоту як у тої квочки, що замість курчат вивела каченят. Дала життя, турбувалася про них, вивела до ріки життя, а вони “з берега витягали головки, цілі пішли в воду. Надарма мати бігає берегом і кличе роздираючим голосом. Молоде покоління не оглядається і не чує її по-клику. Його пориває рвуча хвиля, що ніби тоне… підносить… пропадає” [128].

Розповідь від третьої особи відтворює внутрішній світ – об’єктивно точний, взятий мовби зі сторони, достатньо детальний і багатогранний. Психологічний стан пані Шумінської під пером письменниці робиться ясним і близьким читачеві, викликає почуття повної психологічної достовірності. В переживаннях героїні тісно переплетені думка й емоції, усвідомлені й неусвідомлені бажання і стремління, картини уяви, спогади й асоціації.

Зосереджено цілеспрямовані роздуми про взаємовідносини поколінь, що виникли асоціативно з пережитих спогадів, не підпорядковані раціональній логіці, а довільні, непередбачені і все ж по-своєму закономірні.

Упродовж усього оповідання відчувається якась тривога. Вона тягнеться розмірено і безперервно, як нитка з панчохи, яку плете Шумінська. Як ключки на шпицях, нанизуються найвиразніші, найболючіші епізоди життя Шумінської, її родини, її дітей. Материнським серцем вона відчуває, як після кожної життєвої ключки натягаються ті невидимі нитки зв’язку між нею і дітьми, і боїться, що вони урвуться, як нитка при останній ключці панчохи: “Усьому на світі приходить кінець” [І29].

“Дух часу” – моногеройне оповідання з оригінально організованим часом. Розповідь від третьої особи звела нанівець дистанцію між переживанням і розповіддю про нього. Авторка мовби підслуховує душевні порухи героїні в той самий момент, коли вони відбуваються. Читач відчуває свою причетність до того психологічного процесу, що розгортається “тут і зараз”, на очах.

Кобринська вільно поводиться з часом, не прагнучи епічної послідовності, постійно повертаючись назад і забігаючи вперед. Вона намагається зіставити факти, виважити їх, надати їм перспективи і загального смислу, визначити їх місце в закономірності життєвого шляху пані Шумінської. Звідси – оціночне начало більш інтенсивно виражене і тема осмислення моральних підсумків життя героїні є домінантою структурної побудови оповідання.

Психологічний екскурс у минуле п’ятдесятирічної давності з виходами на сьогочасне і з проекцією на майбутнє створює відчуття безперервності руху часу, його швидкоплинність і змінність. Все живе перебуває під впливом і в залежності від духу часу: оновлюється, удосконалюється, прогресує і… гине. Вічне рондо філософії життя, так геніально просто відтворене Кобринською в оповіданні “Дух часу”.

Кобринська вступила в літературу, не пройшовши філософських, ідеологічних студій, але у вирі суспільних пристрастей не розгубилася, не стала консерватором.

Невгамовна справа до знань, аби орієнтуватися в нагальних суспільних проблемах, винесена з батьківської хати, мусила зіткнути її як жінку, до того ж галичанку, з найболючішою проблемою віку: духовної і соціальної неволі жінки. Про те, що вона сама дійшла до цієї ідеї, “без помочі мужчин, своїм власним життям і властиво досвідом” [402], Кобринська призналася в листі до М. Павлика.

У своїх художніх творах, публіцистичних виступах Кобринська показала безправне життя жінки, позбавленої права на вищу освіту, на участь у громадських і державних справах, жінки, неспроможної забезпечити собі незалежність, вимушеної бути товаром у влаштуванні свого подружнього життя.

В особливо принизливо-безвихідному становищі опинялися дівчата збіднілих та середніх прошарків суспільства: попадянки, учительки, дочки збанкрутілих батьків тощо. Вони, кажучи словами Кобринської, були приречені:

“Носити якби провину власний свій вік. Бути вічним предметом злосливих уваг і насмішок, вічно даватися манити зрадливим надіям. Терпіти пониження і услугувати ціле життя своякам, котрим тяжко було жертвувати по кілька десять левів. Не мати ніде власного кута, приміщення, котре не називало би тягарем, або ласкою…” [51].

Усі ці моральні екзекуції пережила Галя, героїня повісті “Задля кусника хліба”. Люта смерть забрала батька – священика і “кинула бідних сиріт на іграшку долі”. Крім Галі залишились сиротами ще п’ятеро братів і сестер.

Зі смертю чоловіка вдова втратила єдине джерело існування; відібрали в неї хату, колешню і сад, хоч сама ту колешню будувала і сама садила сад. Умить вона стала нічим, порожнім місцем в очах суспільства. При чоловікові мала право спожиткувати свою “питому працю”, а тепер уже годі. Тепер кажуть:

“Не руш того, то не твоє! То все належало до твого чоловіка, а не до тебе. Він працював для світу і світ йому платив, а ти, як нахлібник, жила при чоловікові, хоть, може, два рази тільки працювала, що він. Будь же рада, коли що захопила за життя тайком зі стола добродія, бо вже тепер ніхто тебе не поспитає, маєш ти з чого жити, чи ні?..” [26].

Ця трагічна несправедливість, узаконена конституцією, страшним докором волає з кожного епізоду повісті, де з такою художньою силою передані невимовні людські і материнські муки вдови Анни, котра, як чайка з виведеними при битій дорозі чаєнятами, ціною неймовірних зусиль і принижень намагається зберегти своїх дітей, вивести їх в люди.

Їй це не вдається. Одне за одним помирають діти. Живі заздрять мертвим – їм уже ліпше. Чудом врятовані від смерті Славко і Галя не підготовлені до самостійного життя. Смерть батька кардинально змінила їх суспільний статус, відібравши в них і ті незначні, передбачені етикетом, можливості у виборі подружжя. З ними не рахувалися. Декан не вважав за потрібне навіть вибачитися перед Славком за невиконану обіцянку віддати йому старшу дочку. Він спокійно пропонує заміну – другу свою дочку.

Вчинок декана вбив Славка своєю безпардонністю і цинізмом:

“Він так себе понижати не дасть і ожениться десь інде; ожениться багато і віддасть їм гроші, що позичила мама; най собі не думають, що він уже куплений!

Та не все так легко робиться, як говориться. Аби так зробити, як він грозив, треба мати більше енергії, а у Славка її не було” [36].

Довго плекала надії на щастя й Галя, доля якої визначена епіграфом з Шевченка: “Вміла мати брови дати, Карі оченята, Та не вміла на сім світі Щастя – долі дати”.

У поняття “щастя” Галя вкладає не так уже й багато: “Упокорена долею через смерть батька, вона так добре пізнала, що то біда, що прив’язання до мужчини не хотіла відлучити від його становиська і від забезпечення, яке він може дати жінці” [35].

Не дивно, отже, що симпатії до чоловіків залежали повністю від їх соціального становища. Те, що син декана, майбутній священик, був негарний, для Галі не мало значення: “Вона була щаслива і горда, бо знала, що кожна панна з її товариства з охотою за нього пішла би” [37]. Та щастя її було передчасне.

Шлюб по любові, не підпертий вигодою матеріальною, у їхньому стані виключався. Її обранець Роман також поважає насамперед становисько, тому, закоханий у Галю, одружується з Мальвіною, донькою інспектора, “про котру всі знали, що дуже негарна і що її батько залицяється до всіх молодих людей, обіцяючи протекцію при екзаменах” [38].

Ледве оговталася від одного удару – доля навідліг б’є Галю ще раз. Якраз тоді, коли, здавалося, щастя підійшло до неї впритул, заскоботало серце, дивними променями освітило її апатичну, розчаровану зрадою душу.

Нарешті вона зустріла чоловіка до вподоби. То був Стефан, який закоханими очима дивився на Галю і навіть освідчився їй. Життя Галі наповнилося новими барвами і змістом. З яким трепетом вона відривала пелюстки романцю, вимовляючи слова ворожби:

“Лю…бить, не лю…бить”. Скільки чуття прихованої дівочої спраги вкладала вона в ті слова, з хвилюванням чекаючи того виплеканого мріями слова з його уст.: “Не любить! – сказала вона нарешті, обриваючи два листки нараз.

– Ні! – підхопив він скоро. – Романець говорить за мною. Ви обірвали два листки на кінці. Ви не хочете знати, що я вас люблю, що я був би найщасливіший з людей, якби ви хотіли бути моєю жінкою…” [46].

Пропускаючи традицію через своє сприйняття життя, Кобринська засвоювала його, водночас переосмислюючи й підпорядковуючи вимоги часу. Її філософські роздуми спрямовані в бік етичних проблем, а творчість звернена до духовного світу особистості. При цьому завжди присутній “великий” – соціальний – план; він і визначає проблеми “малого” – особистісного плану. Поетично забарвлена сцена освідчення в коханні закінчується прозою – торговою угодою:

“Ви знаєте […], що я сирота і, як більша частина сиріт, не маю ніякого маєтку…

– Знаю се, – підхопив він скоро, – але я маєтку не хочу, а потребую лиш кілька соток, при тім числю на свою і вашу родину” [48].

Галя ще плекає слабку надію; робить якісь потуги в тому напрямку мати, але читач не сумнівається в примарності Галиного щастя. Кінець стежки, де стояли закохані, встелений опалим листям; обірваний романець під ногами; ключ відлітаючих журавлів з сумним прощальним курликанням – цілком виразно “натякали” на кінець їхнього спільного шляху і передчасно потоптане меркантильним світом кохання. Вони розійдуться – кожний своєю стежкою з навік недокінченою мелодією любові й надії на щастя.

Проникнення Кобринської у внутрішній світ персонажів виявляє її художню майстерність і глибинне розуміння різних людей у різних ситуаціях. Головна особливість повісті – її ліризм, концентрація на найбільш значних епізодах, які через деталь, підтекст розкривають життя і внутрішній світ героїв.

У кожного – свої проблеми, свої розчарування. Часом вони не розуміють одне одного, не завжди прагнуть до цього; іноді вони щасливі, але це буває дуже рідко і без позитивних наслідків.

Тимчасові супутники, вони на першому ж перехресті життя розходяться кожний у своєму напрямку, пов’язані з минулим, очікуючи майбутнього, котре цим минулим визначається.

Схильна до роздумів про життя людей, Кобринська протиставляє долі своїх героїв, їхню безпорадність і капітуляцію перед обставинами і віками усталеними правилами спілкування.

Повість “Задля кусника хліба” – перший опублікований твір Кобринської, який засвідчив непересічний художній талант, визнаний такими метрами літературної критики, як Остап Терлецький, І. Франко та ін.

Крім художньої вартості повість мала велике суспільне значення, на що вказав С. Єфремов: “Її твори (“Дух часу”, “Задля кусника хліба”, “Ядзя і Катруся”, “Виборець”) “служать яскравими і живими документами суспільної боротьби і того перелому в житті галицького суспільства, який наступив лиш в останній час і владно приєднав цю відсталу дуже країну до загальноєвропейської культури. Письменниця на перших порах своєї літературно-суспільної діяльності цікавилась майже виключно або проявами згаданої боротьби і того піднесення суспільних сил, яке вона витворює навіть серед темних, інертних людей (“Виборець”); або розладом між застарілими традиційними поняттями і новими прогресивними течіями (“Дух часу”, “Задля кусника хліба”); або ж, нарешті, наслідками нерівності в суспільному становищі, що особливо сильно проявляється в таких країнах, як Галичина, де інтелігенція і народ роз’єднані не тільки соціально-економічними, а й національними відносинами (“Ядзя і Катруся”)”.

Поза увагою письменниці не лишилася і проблема емансипації жінки – селянки. Вона, як жінка з вищого світу, не марнує часу на візити, бали, розваги, бездіяльність, “полювання” на наречених. Вона працює від зорі до зорі – притлумлена і беззахисна перед усім жорстоким світом, включаючи й свого чоловіка, від котрого частенько дістає стусани.

Частково цю тему порушено в повісті “Задля кусника хліба” в одному епізоді. Повертаючись після невдалого гостювання в свояків, Галя побачила гурт сільської молоді на майдані. Дівчата і парубки були святково вбрані, жартували, сміялись, співали й танцювали – хто з ким бажав.

Наймичка в заробленому нею одязі нічим не відрізнялась від найбагатшої дівчини. Вона могла, без страху бути запідозреною в непристойності, розмовляти і танцювати з тим, з ким у будень працювала поряд. Вона не потребувала тижнями й місяцями мучитися сумнівами, виглядаючи його, чекаючи слушної нагоди.

Все це калейдоскопом промайнуло в думках Галі і викликало заздрість і жаль. Краще б вона, як селянка, заробляла на кусник хліба, вийшла б заміж за того, кого любить, уникла би сліз і розчарувань від паничів, що “вміють більше рахувати, як любити”. І хай би не мала великого достатку, та все було б зароблене її руками; не сміли б сприймати її як придаток до чоловіка і споживачку його добра; не вигнали б з хати після його смерті, як це зробили з її матір’ю.

Та через дві години, наближаючись до свого села, Галя бачить інший ракурс тієї картини, яку сприйняла за ідилію. Вечір. Дівчата

Поспішають додому, на ходу знімаючи з себе стрічки і віночки; діти зустрічають і заганяють череду; жінки готують вечерю, думаючи про завтрашній день; несуть свою втрачену гідність у корчмі підпилі чоловіки. Серед них і Грицько Крайній, що здалека горланив, наказуючи дружині відкрити йому ворота. Почувши відповідь жінки, Гриць “друлив ногою ворота, виломив з плота кіл і, нічого не кажучи, замахнув ним на жінку. Вона хотіла хильцем утечи поза хату, але він забіг з другого боку, потяг її патиком, зловив за кіски та й кинув до землі. На її крик повибігали сусіди з хати, але кожне тільки здвигало плечима, бо хто ж сміє мішатися, як чоловік б’є жінку?

Бідній Галі аж мороз пішов по тілі, і всі її думки про ліпшу долю сільських жінок замінилися в страх і гидоту. Вона пса не вдарила би так, як тут чоловік зневажає другого, рівного собі чоловіка, приятеля і товариша життя” [43].

Картина вражаюче красномовна. У ній, як на долоні, соціальна динаміка: гніт, темнота, відсталість, родинне кріпацтво селянки – незрівнянно гірше і болючіше, ніж жінки благородного стану.

Письменниця заглиблюється в моральний смисл соціальних процесів, скрупульозно розбираючись у причинах і наслідках такого становища жінки, не зупиняючись на рівні аналізу, а інтенсивно прямує до синтезу. Вона досягає активізації читацького інтересу і здатності читача виносити свій суд і брати на себе моральну відповідальність.

Такій активізації сприяють різні засоби відтворення дійсності. Найчастіше – це засіб контрасту, який є центром поетичної системи повісті “Ядзя і Катруся”. Він визначає всі компоненти твору: композицію, сюжет, образну систему, організацію мови, позасюжетні елементи.

Головні героїні – різні не лише за характером, зовнішністю, соціальним становищем, а й за національністю. Виплекані молоком однієї матері (Катрусиної), вони, проте, жили в зовсім різних умовах. “Коли Ядзя проживала, мов вазонова цвітка, переношена з покою до покою, від вікна до вікна, залежна від догми вельми доглядаючої її руки, – Катруся, як дика хопта росла власним промислом і власними силами” [79].

Ядзя виростала у розкошах під пильним доглядом бонни – француженки та гувернантки. їй дозволялося мати навіть живу іграшку (Катрусю). Дівчині її становища не доводилось (та й не випадало) дбати про хліб насущний. Батьки любовно оберігали її від найменших господарських проблем, що могли би зіпсувати її настрій.

Катруся ж з раннього дитинства покладалася тільки на себе саму. Заробляла на шматок хліба, розважаючи панночку Ядзю; після смерті матері, сама ще дитина, бавила дітей у чужих людей.

“Але Катрусі скоро навкучилась криклива дитина і штурханці газдині, покинула, отже, службу і утекла назад до вуйка. Коли вуйко набив і відвів назад до газди, вона таки не була там довго, а що боялася утікати до вуйка, то уганяла по селі від одної хати до другої” [79].

Після такої життєвої школи Катруся аж до повноліття зупинилася у старих господарів. Там виросла на гарну дівку: “Мала міцний, високий стан, чорне, як вугіль, волосся і тонкі брови над чорними блискучими очима; кругле смугловате лице аж пашіло здоров’ям, а повні здорові губи червонілися, гейби восени калина. Коли, бувало, у неділю убереться і стане на воротах, то усі парубки, що ідуть вулицею, ззираються на неї, а як її який зачепить, то вона так голосно і дрібонька сміється, якби горохом в решеті котив” [80].

Там і закохалася у війтового сина, Івана. Не довго тривало її щастя. Іван одружився з найбагатшою дівчиною села. Мужньо пережила цей удар Катруся. Щоб не розважати людей своїм сердечним болем, вона поїхала на тютюнові плантації до Молдавії. Мусила зносити всякі негоди, терпіти брудні посягання шафара, глум і насміхи натовпу; долати нелюдські умови праці й побуту.

Повернулася в село, не втративши людської гідності і дівочої честі. Вийшла заміж за такого ж, як вона, небагатого хлопця Максима. Добрий, роботящий, хазяйновитий, він не кривдив своєї дружини, та прожив у парі з Катрусею недовго. Помер, залишивши дружину з малими дітьми.

У такий тяжкий час дороги Ядзі і Катрусі знову перетнулися. Злидні, холод і хвороба так виснажили Катрусю, що її годі було впізнати:

“На постелі, прикрита грубою веретою, лежала молода жінка. Губи мала засохлі, очі блищали, а лице палало темним рум’янцем. Груба, брудна подушка висунулася з-під голови і упала на землю; хора опустила руки, як би хотіла її підняти, але не ставало сил. Двоє дітей дерлося на землі над якоюсь мищиною, а старший хлопчик, що був на дворі, причик на лаві і дивився у вікно, певно, щоби видіти, що діється з панями” [78].

Ядзя жахнулася від такого видовища, перейнялась співчуттям до нещасної, хоч її душевний стан вже давно не був кращим, хоч, щоправда, вона як жінка не була щасливішою від Катрусі. Представниця вищого шляхетського світу, вона стала рабинею і жертвою його приписів і традицій.

Глуха провінція, погіршення маєткових справ не приваблювали женихів. Не допомогли і виїзди на бали до Львова. Врода Ядзі приваблювала не одного шляхтича, але жоден з них не висловив серйозних намірів. Кожний такий виїзд розорював родину економічно, залишав рубець на серці Ядзі, шанси котрої на одруження з кожним роком зменшувалися.

Довідавшись, що мама збирається з силами, аби повезти дочку “на купелі”, Ядзя роздратовано заперечує:

“Думаєш мене вивезти знов на торг, може би-м кому сподобалася, а коли вам се не удалось під час міських карнавалів, то тим менше може помогти купелевий сезон” [76].

Ядзя замкнулась у собі, змирилась зі статусом старої панни. З нудьги зайнялась філантропією, але й тут не досягла ніяких результатів – надто далекий для неї був той народ та його інтереси. Зневіра і кволість охопили Ядзю. Вивести її з того стану не міг навіть пан Адам, що став її нареченим. Зате “допомога” народові припинилася. Тепер вона охоче підтримує розмову свого нареченого “про недбальство, лінивство, п’янство, зухвальство і невдячність простого люду” [114]. Ядзя “якби не та стала, що була. Все така привітлива, тепер лиш якби на силу до них (хрещених батьків – селян. – Авт.) говорила та й ніякої по ній не було веселості”.

Незважаючи на соціальну, національну і психологічну різницю, так яскраво й художньо вмотивовану Кобринською, жіноча доля обох героїнь нещаслива. І хоч авторські симпатії переважно на боці Катрусі, Ядзя також не обділена теплотою і співчуттям письменниці. Роздумуючи над долями жінок різного соціального стану і національності, Кобринська відстоює право кожної з них вирішувати свої проблеми.

Образи Ядзі і Катрусі є справжньою творчою знахідкою Кобринської і по праву вважаються найкращими серед жіночих образів в українській літературі 70-80-х років.

Соціальна динаміка, можливо, мало в якій галузі дала себе відчути так, як у житті селян. Селянство було найбільш гнобленим, темним, відсталим прошарком суспільства, але й воно потрапляє у фокус “духу часу”, поступово прозріває, поповнюючи ще доволі мало-численні ряди борців за соціальні національні права. Саме образ такого селянина створила Кобринська в оповіданні “Виборець”.

Присвячене Іванові Франкові, оповідання започаткувало низку творів українських письменників, в яких висміювалася австрійська конституція і виборча система: (“Свинська конституція” І. Франка, “Смертельна справа”, “Квіт на п’ятку”, “Війт”, “Хитрий Панько” Леся Мартовича, “Вдячний виборець”, “Трудне ім’я” Осипа Маковея, написаних пізніше).

Заглиблений у свої господарські проблеми, байдужий до громадських справ, головний герой оповідання Яким Мачук представляє той неосвічений і темний народ, “що вже, відай, такого темного на цілім світі нема” [164].

Залишене саме на себе, зі своєю громадянською і політичною глухотою, упосліджене і притлумлене податками і всілякими визисками, селянство звикло з думкою про свою меншовартість. Темнота була найбільшим лихом і прокляттям народу. Власне, вона заважала користуватися, хай урізаними, але ж конституційними правами. Про конституцію й селян згадували тільки на виборах, коли підкупами, шахрайством, брехнею, а то й силою пани здобували собі голоси.

За таких обставин незмірно зростала роль інтелігенції, покликаної проводити просвітньо-роз’яснювальну роботу серед селян, щирим, правдивим словом нагадувати, що вони українці, корінний, великий народ, а панує над ним народ зайшлий.

“Ніде нема руської правди, руського слова: у школі по-польськи, у суді по-польськи, ніде русинів не допускають, а в краю говорять лиш про польські справи, як би тут русинів не було… Русини ж ще самі їм до того помагають своєю байдужістю та тим, що не знають своїх прав. Якби русини всі разом трималися, то поляки би тоді пізнали: “Чия хата – того правда і сила, і воля” [166].

Ці слова Никольця, студента європейського університету, що спеціально приїхав у рідне село як агітатор за руського кандидата, западають у душу селян, особливо Якима, примушують замислитись над своїм життям, відчути себе людиною, громадянином, українцем.

На очах у читача відбувається формування особистості героя, який зовсім недавно як громадянин був ніщо, але в екстремальних ситуаціях, під впливом агітації Яким усвідомлює себе господарем рідної землі. За дуже короткий час він пройшов неймовірно складний еволюційний шлях: соціальна, національна і політична темнота – індиферентність – спокуса шляхом зради народних інтересів заробити за голос на виборах – відчуття сорому – психологічні боріння – прозріння – протест (повернув виборчій комісії взяту за голос десятку) – вчинок (проголосував за руського кандидата) – національне самоусвідомлення.

“Він ніби прочув, провидів. Він пізнав, що та земля, по котрій він ходить, на котрій від діда – прадіда стоїть його хата, ті зелені ниви, гори, долини, та рілля, на котру він кидає зерно, все те – одна велика руська земля! А він, її правий властитель, корені газда, він має про неї дбати, упоминатися о її права!..” [176].

Оповідання “Виборець” викликає великий інтерес у читача до героя, до його роздумів про навколишній світ, його несправедливий розподіл на працюючих і споживаючих, на панів і мужиків; авторка досягла тонкої художньої майстерності в аналізі духовного світу Якима, витриманої в стилі недомовок, натяків таких же складних, як і його суперечливі і складні душевні порухи і переживання.

Творчість Кобринської все більше пронизується філософічністю, властивій новим напрямам в українській літературі кінця XIX – початку XX ст.

Традиція дуже сильна в творчості Кобринської. Та теми і мотиви, навіть запозичені з фольклору і письменників старшого покоління, набувають у неї нового, глибоко сучасного звучання. І не випадково, звичайно, що в своїх теоретичних виступах, листах лейтмотивом проходить та думка, що сучасна епоха повинна знайти свою – їй одну властиву – художню форму.

Збірка “Казки” (1904), “в основу яких покладено мотиви і образи народної демонології з настановою показати безсилля людини перед долею, перед несвідомим правом сліпої потуги, закритої фаталістичної сили”, може бути художньою ілюстрацією теоретичних засад Кобринської.

Справді, “Казки” стилістично непрості і просякнуті символікою, яку не завжди легко розшифрувати, чи, в крайньому разі, розшифрувати зразу. Структура їх складна композиційно. Стиль динамічний і напружений, найбільше підходить під визначення “рваного”: переходи від одного епізоду до другого, від внутрішнього монологу до авторської розповіді іноді настільки невловимі, що читач мусить повернутися назад, щоб уточнити, про кого йдеться. В цьому сенсі стиль Кобринської справді можна назвати модерністським. У цьому стилі написана й казка “Брати”.

Казка “Брати” – твір з найбільш ускладненою символікою смерті, свободи і тріумфу народу, вкинутого в м’ясорубку війни. Дослідники творчості Кобринської вважають цей твір відгуком на жовтневу революцію і беззастережне нею її сприйняття: “Велику Жовтневу революцію Кобринська зустріла з світлою надією на краще майбутнє народу, – читаємо в академічній Історії української літератури. – Про це вона емоційно, мовою поетичних метафор говорила наприкінці казки “Брати”: “Щось нове починається, щось велике висить у воздусі… Піднісся червоний прапор – б’є червона луна пожеж і займає щораз ширші круги… Грім!.. Небо затряслося… Земля задрижала. Зірвалися вікові кайдани, зломилась людська мука, визволилась народна душа”.

“Твір “Брати” написаний у березні 1917 року, коли до Галичини докотилася звістка про Лютневу революцію в Росії. Тут змальовано образ червоного прапора, на який покладалося стільки надій […]. Знала б письменниця, до чого все це приведе…”.

Чверть століття розділяє дві оцінки “Братів”. Зрозуміло, що час і кардинальні зміни в суспільному житті України наклали на них відбиток: перший вітає “надію” і “пророцтво” Кобринської щодо російської революції; другий – співчуває письменниці, яка так трагічно помилилася в своїх надіях.

Між тим, назва твору – “Брати” і зміст дають підстави для дещо інших акцентів у його трактуванні. Брати – це один український народ, розчленований ворогуючими імперіями. Трагедія народу якраз і полягає в тому, що рідні брати (російські українці та австрійські українці) змушені вбивати один одного, виконуючи волю своїх ворогів – кривдників, колоністів (росіян, австрійців).

Народ у війні, еволюція його психології – від обдуреної, темної маси, що не задумуючись знищує себе сама – через усвідомлення кровної спільності (братства) – до тріумфу перемоги.

Твір має своєрідну композицію і жанр. Нічого казкового тут не знайдемо – ні у формі, ні в образній системі, нічого ірреального. Навпаки, все до жаху правдиве, історично конкретне. Три роки світової війни (“бабуся – зима тричі заходила в наш край”) і її ре-зультати (смерть і свобода).

Вісім епізодів – картин (а саме таку композицію обрала Кобринська для свого твору), розділені графічно, але об’єднані часом, місцем, учасниками подій та загальним настроєм, у хронологічному порядку живописують війну. Дві перші картинки охоплюють перший рік війни. Бабуся – зима у свій час прийшла на землю, щоб захистити її та людей від лютого сина – морозу. Звикла до всього, вона жахнулася від побаченого:

“Поля, що колись вкривала білим пухом, застелені були трупами і раненими, а страшний зойк і крик видобувався з тисячі грудей. Люди гурмани переходили з місця на місце як би закляв їх хтось якимсь страшним прокльоном, мов гонені якоюсь невидимою силою. Ішли без волі, без надії на лучче, ішли, бо мусили іти. Ішли, хоч не знали, чого і по що, властиво, ідуть? Все, що було змістом і суттю їх життя, лишили за собою як річ минувшості, як щось такого, що вже перестало до них належати і лиш болючим лишилося спомином… Ішли проти смерті і наставляли їй свою грудь. Ішли, не питаючись: нащо? чому? кому що з того прийде?” [278].

Від такого видовища бабуся – зима втратила міць і мусила відійти, щоб, набравшись сили, знову повернутися. Та другого разу (другий рік) вона побачила ще щось страшніше. Поранена земля стікала живою кров’ю. Здавалось, весь світ здурів – люди і худоба:

“Збожеволілі коні волочили своїх неживих панів.

Смерть покотом звалювала маси людей. На кожнім поступі життя змагалось з смертю” [279].

Озвірілі, глухі до горя люди кидались одні на одних, засліплені злобою, переслідуючи одну мету:

“Пробити грудь і виточити кров молодцеві, що так само біг проти нього.

Зрівнялись – станули – і змірились очима…

– Брате! – вирвалось з грудей молодцеві в чужім мундирі.

– Брате! – крикнув стрілець. Витягнені “багнети” випали їм з рук, і оба щиро обіймались.

Вмить вибігло двох других, з двох ворожих таборів, і обох на місці трупом поклали…”.

Зіткнувшись ввіч на ввіч у божевільному танку смерті, брати отверезіли. За мить – осягнули життя своє, свого роду і народу. Зрозуміли тягар гріха Каїна.

“Чому так сталося? Яка тому причина? Що пхнуло брата на брата? Хто їх на себе наслав? Хто їх розділив і нащо студене залізо роздерло їм серця?”.

Відповіді знайшли у минувшині, що “затяжіла була на їх житті, на їх душах – на душі цілого їх народу” [280]. Та минувшина заставляла забути надію на кращу долю, заборонила бути самим собою і за кожний стогін і за кожний рух до свободи ще тісніше затискала кайдани неволі.

“Замкненим у тісних межах не вільно було виглянути на ширшу арену світу, то і той світ забув про замираючі в оковах мільйони, що надармо видирались на волю” [280].

Осмисливши минувшину, брати побачили будучину – кращу, щасливішу. Її вони заслужили, смертю смерть поборовши. Про це йдеться в 3-5-му епізодах – кульмінаційних.

Втретє заглянула бабуся – зима на спустошену вщент землю, поорану гарматами, политу кров’ю, що викидала з себе армії без рук, без ніг, без голови, що йшли незчисленними рядами через континенти тим шляхом, де загинули браття і бачили двох сивих голубів, що перелітали з грудки на грудку, присідали на кущиках, гойдались на деревині, що появлялись і знову пропадали.

Сьомий епізод – картина – це історія революційного руху в символічних образах від 8 березня 1917 р. (гвардійські царські полки Волинський, Семенівський, Єгерський та Ізмайлівський, що складалися переважно з українців, перейшли на бік повстання і перемогли) до 17 березня 1917 р., коли за почином Товариства Українських Поступовців засновано Українську Центральну Раду під головуванням М. Грушевського.

Кобринська історично відтворює атмосферу могутнього національного злету, пробудження приспаної довголітньою неволею національної свідомості українців, ентузіазм військового руху (22 березня 1917 р. створено Тимчасову Українську Військову Раду, яка надіслала Тимчасовому уряду домагання автономії України).

“Хвиля людей підноситься за хвилею. Чути зойки, крики, скрегіт збруї, але люди не ідуть уже, як збита в купу череда, вони мають певну ціль, означені стремління. їм уже не видирають життя, а самі його добровільно дають…” [281].

Визволення української народної душі вітала Кобринська, а не жовтневий переворот і червоний прапор. Про це свідчить восьмий епізод – картинка – епілог. Народ український воскрес і будує свою українську державу з неодмінними державними атрибутами: гербом і прапором. Символіка синіх і жовтих кольорів гранично прозора:

“Заграли рожеві зорі, високо піднеслось проміння сонця воскресіння: три звізди блиснули на яснім блакиті. Підніс голову могутній лев (Галичина), появився з мушкетом запорожець (Наддніпрянщина), виринув на синім полі золотий плуг, а над ним оливну галузку несли два голуби з широко розпростертими крилами на небесному просторі.

Одно лиш крило молодшого брата опадало вниз зомліле…”.

Галичині ще треба було боротися.

“Брати” Кобринської – твір символістський. Його стиль, динамічний і напружений, умовність, що ніби коментує і пояснює смисл відтворюваного, символічний підтекст, що пронизує весь твір, створюючи лейтмотив, експресія – цьому доказ.

Назва твору також символічна. Вибравшись з горнила безглуздої війни, нав’язаної ворогами, народ український (запорожець і галичанин) усвідомили себе братами. Тепер вони разом в одному таборі будують і захищають свою державу.

Символічні й натуралістичні прийоми можна вважати органічними рисами реалізму Кобринської, яка постійно шукала нові виражальні засоби і форми. Особливо плідними ці пошуки були на початку XX ст. Символіка звеличувала предмет, вириваючи його з контексту буденності, роблячи його незвичайним, здатним протистояти повсякденності; приголомшуюча правда факту примушувала читача по-іншому глянути на навколишню дійсність.

Звернення до жанру казки можна пояснити прагненням Кобринської втілити в живі образи ті філософські і моральні ідеї, які бродили в суспільстві, не знаходячи відповідних форм у дрібних фактах буденного життя. У цьому ж стилі написані такі твори, як “Судільниці”, “Чортище”, “Хмарниця”, “Прости біг”, “Рожа”, що ввійшли у збірку “Казки”.



(2 votes, average: 3.00 out of 5)