ХУДОЖНІ ПОШУКИ УКРАЇНСЬКОЇ ПРОЗИ – СТАНОВЛЕННЯ РЕАЛІСТИЧНОГО МЕТОДУ В УКРАЇНСЬКІЙ ЛІТЕРАТУРІ 70 – 90-х РОКІВ
Українська проза 70-90-х років продовжила і збагатила традиції демократичного мистецтва, пафосом якого був аналіз духовного, соціального і національного життя народу.
Доля української літератури, проблеми зміни жанрів, манери повіствування та оновлення літературних прийомів були в центрі уваги літераторів і критиків. Бурлескно-реалістична і романтична течія під кінець 60-х років послаблюється, еволюціонуючи в неореалізм, що відповідав новим і сучасним потребам життя.
Реалізм як “представлене дійсного світа, дійсного життя, дійсних, не абстракційних і не підкрашених людей та людських намєтностей і відносин” трактувала Наталя Кобринська. “Напрям той, – писала вона, – у нас поки що борись з останками напрямів давніших, котрі виводять проти нього правила мнимої естетики, або стараються вирвати йому грунт з-під ніг, денунціюючи його як щось революційного і неблагонадежного”.
Письменники 70-90-х років, насамперед І. Франко, І. Нечуй-Левицький, І. Білик, зробили чимало для розвитку реалізму. В оцінках явищ соціальної дійсності і літературної творчості вони виходили з розробленої ними шкали цінностей, яка і була їх естетичним кодексом. їх власна художня творчість надавала особливого авторитету всьому тому, про що говорили вони як теоретики.
Новою літературною школою назвав Франко критичний реалізм, вбачаючи в ньому запоруку подальшого розвитку літератури, розширення естетичних засобів. З розвитком реалізму Франко пов’язував проблеми національного і загальнолюдського в мистецтві слова. “Література доти не стане справді національною, доки не буде правдиво людською, т. є. доки не буде в національній формі, т. є. рідною мовою, без ніяких патріотичних чи націоналістичних оглядів, зображувати дійсних людей, яких виплоджує наш край з його географічними, кліматичними, етнографічними та суспільно-політичними особливостями”.
Сповідуючи реалістичний метод, прозаїки не цуралися й способів відображення дійсності, притаманних іншим напрямам і течіям. “Кожна людина сприймає факти життєві і розуміє і вияснює собі по-своєму, – писав Б. Грінченко Г. Барвінському. – На одно в неї око є, а на друге нема: одно помітила, а другого не змогла добачити, а може без того недобаченого воно зовсім неправдиво вияснить собі й побачене, та так і людям розкаже. Як діється щось серед купи людей, то кожний зі своєї купи бачить, зі свого пункту і приймає бачене тільки зі свого погляду, а того, що люди зобачили зі своїх місць, він не знає. Інший може на такому недоброму місці стоїть, що йому і мало і погано видко. Через те кожна людина може побачити не всю правду, а тільки частину правди. А прийнявши ту частину, зрозумівши її по-своєму в своїй голові та переказуючи її потім людям, чоловік переказує вже не те, що справді було, а те, що витворилось у його голові з поводу баченого й чутого; він подає уже щось по-своєму перетворене – не об’єктивний факт, а суб’єктивний твір. І то тоді, коли хоче нібито фотографувати дійсність”.
Таке стереотипно-поліфонічне сприйняття митцями навколишнього світу інтенсивно збагачувало й урізноманітнювало українську літературу тематично й жанрово; якісної зміни зазнали виражальні засоби художнього письма. Еволюція аспектів освоєння дійсності грунтувалася на глибоко осмисленому й усвідомленому прагненні письменників забезпечити національній літературі належне місце не лише в українській, а й у світовій культурі.
Потребу розширення суспільно-мистецького діапазону українського письменства відчували всі письменники національно-демократичної орієнтації: “Годі нам бавитися сякими – такими казочками, та приповісточками, та плачем – співом, хоч і щирим, та бездушним…”, – писав Панас Мирний.
І. Нечуй-Левицький, який так збагатив тематично-жанрові межі української літератури, також дотримувався такої думки: “Але… чи можна нашого брата заперти неначе в клітку та й сказати йому: сиди тут, а на двір – а ні рипайся. Це було би трохи чудно”.
Продовжуючи літературно-естетичну традицію попередників, українські прозаїки 70-90-х років не зупиняються тільки на правдивому відображенні народного життя, а намагаються допомогти йому вийти до “світла”; не обмежуються співчуттям до народу, відтворенням його страждань, скрутного матеріального становища і духовної темряви, а рішуче протестують, активно борються проти витоків народного горя. З’являються нові характери, герої і проблеми, новий “суспільний діяч”, “борець проти неправди”; категорії “правда”, “неправда” набувають конкретного, виразно демократичного змісту. Правда стає принципом, вищим естетичним законом. “Пристрасне, безоглядне шукання правди зробилося окликом науки замість строєння заокруглених та пустих систем, – писав І. Франко, – шукання правди, безпосередності виразу зробилося окликом новочасної думки”.
Пошуки правди українських письменників 70-90-х років під впливом пореформеної дійсності були надзвичайно різноманітними. Проте загальне ставлення до світу, гуманістичні національно-визвольні тенденції, радикальна емансипація людини залишаються непорушними ідеалами.
Селянська реформа не виправдала надій, а ще виразніше підкреслила трагічний колорит епохи з її глибокими, разючими суперечностями між зовнішнім добробутом і спокоєм та докорінними незгодами.
Письменники намагаються з’ясувати, чому українське суспільство стало таким інертним, позбавленим мети, сильних пристрастей і переживань, покірним і перестрашеним.
В багатьох творах І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, О. Кониського, Б. Грінченка, І. Франка, Є. Ярошинської відтворено нестерпні умови життя селянина, змушеного покидати рідне село і шукати кращої долі в місті. З болем у серці письменники фіксують моральну деградацію мігруючого селянства, що втрачало смак до селянської праці, затягало свій мозок і розум грошово-речовим зашморгом. Деморалізуючий вплив міста на село зобразили у своїх творах І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, Б. Грінченко, І. Франко та багато інших. Прозаїки 70-х років першими порушили проблему оздоровлення психології селянина, втягненого в капіталістичну круговерть; вони зробили дуже багато для пробудження і формування соціальної і національної самосвідомості українського селянина, вірячи в невичерпні творчі сили селянської маси. Формування нових класів і внутрішня боротьба на селі відіграють істотну роль в ідейно-художній концепції української прози про село.
Однак не лише цими процесами визначаються структури, розвиток сюжету, типізація образів. Капіталізація українського села 70-90-х років ще не перевернула всього патріархального ладу селянського життя, не перетворила селян на жадібних, здичавілих індивідуалістів – власників. У цих умовах деякі письменники (Панас Мирний, О. Кониський, Д. Маркович, Є. Ярошинська, Олена Пчілка) вбачали своєрідну красу “землеробського типу” і захоплювалися ідеєю спільної праці на землі.
Бажаючи показати, що й “на малому шматку можна багато заробляти, а від неврожаю спасе общеська запашна земля”, герой п’єси Д. Марковича Богун намагається “навчити людей обробляти землю, як треба по науці”. Богун роздає свою тисячу десятин селянам, щоб вони вкупі обробляли її й користувалися нею. Герой Б. Грінченка “Нахмарило” Тарас Вільхівський читає селянам брошуру Миколи Левицького про хліборобські спілки.
Організація артільних спілок на Херсонщині “артільним батьком” М. Левицьким стала модною й надихнула не тільки на художню пропаганду її, а й на організацію хліборобських артілей (Д. Маркович, І. Карпенко-Карий, М. Кропивницький, О. Кониський та ін.).
П. Грабовський назвав спілку М. Левицького фікцією, “дитинячим розв’язанням складних громадських питань”, організацією “селянського кулацтва для визискування та скорішого пролетаризування зіпхнутої на сю стежку умовами народного проізводства” частини селянства.
У тих умовах, твердив Павло Грабовський, ні механізовані знаряддя хліборобські, ні покращені умови праці не вирішать проблеми безземелля та економічного спаду. “Тут потрібні інші ліки, більш дійсні та більш радикальні: поодинокими мірами багацько не заподієш”, – писав він у статті “Економічна безвикрутність благословенної Полтавщини”.
Постійно перебуваючи під тиском репресивних указів, українська література все ж довела, що селянська тема не посідає вже монопольного становища, що в національне мистецтво слова владно входять й інші життєві пласти, які перестають бути для неї terra incognita. “Молоді письменники, – писав І. Франко, – не зупинялися перед ніякою драстичністю, перед зіпсуттям і неморальністю, а декому здавалось, що вони навіть залюбки малювали ті темні, патологічні сторони життя. Появилися в літературі якісь напівдикі ідіоти […] жебраки, арештанти – і всюди спосіб малювання був однаковий, то значить, не шаблоновий; усюди автори силкувались проникнути в глиб людини, оцінити ситуацію, в якій вона знаходиться, зрозуміти мотиви її поступування”.
Причини ідеалізації селянства письменниками першої половини XIX ст. І. Нечуй-Левицький пояснював так: “Була недостача в українській народній літературі: вона описувала тільки добрий, світлий бік народного життя, не зачіпала його темного боку. Вона більше описувала його як невинного терпільника, мученика, яко бідолаху і сіромаху, на котрого визвірилось усе, що стояло вище од його. Але цей мотив легко зрозуміти. Не треба забувати, що наша народна література появилась за часів панщини, коли народ терпів, як віл у ярмі…”.
У 70-х роках маємо якісно іншу картину. Ставлення письменників до народу не зводилось до однотонного співчуття чи розчарування. Воно народилось як складна суміш любові та критики, болю і моральної сили, але найбільше – як прагнення до національної незалежності і реалізації загальнолюдського поступу. Звідси і завдання: будити думку, вчити народні маси усвідомлювати свої економічні, політичні й національні інтереси і публіцистично пояснювати та боронити їх: “Йти в народ, помогти йому скинути свою бідолашну долю, віддати йому свою і силу, і міць, і хіть”, “навчити бідолашного мужика зненавидіти такий строй” (Мирний); “нести світло доброго братського почування й любов в усі стани, ширити правдиву культуру”, “ідею людськості, національного самопочуття і самоповаги”, “приложити свою працю… на користь своїм занедбаним землякам, котрих тепер хто тільки не хоче, той не обдурює”; “…йти до сіроми, – треба зрівнятися з нею, бути її братом, не старшим – паном, але таким же сіромахою”. “Ми люди культурні, вчені, повинні бути приміром людям простим, приміром наукою, освітою, піднімати їх треба вгору, а не нам до них спускатися”, – заперечує М. Обачному Д. Маркович.
Вести народ угору, “піднімати його до себе, а не вертатись до нього назад”, – закликав І. Франко; “народ треба вчити скрізь, на кожному кроці, треба виховувати його”, – був переконаний М. Кононенко. “Наші діди та прадіди боронили свою волю, своє право на існування шаблею та рушницею, ми ж повинні боронити культурою, освітою. Єдиний засіб до боротьби за поліпшення своєї долі,- це освіта”, – проповідував Є. Митрусь.
Як бачимо, потребу просвітити народ відчували абсолютно всі письменники, незалежно від політичної орієнтації, віку, місця в літературній ієрархії, приналежності до художнього напряму (реалістичного, романтичного, побутово-етнографічного, соціально-психологічного, модерністського, імпресіоністського, символічного тощо).
Усвідомлюючи жахливі наслідки революційних домагань темної, забитої, голодної, знавіснілої маси, переважна більшість письменників виступала проти радикальних способів поліпшення становища народу. Такий спосіб може наповнити на якийсь час шлунок, та не розв’яже політичних, моральних і національних проблем. У цьому зв’язку видаються слушними, доцільними, виправданими культурно-освітні змагання української інтелігенції 70-90-х років, які історики літератури вважали наївними й помилковими.
Темний, бездуховний натовп не може вирішувати глобальних суспільних проблем, тому “кожен з нас повинен служити своєму народові і краєві, як уміє, повинен дбати про добро громадське, щоб людям краще – і тілом, і духом – жилося. Та кожен мусить дбати, щоб люди наші не дикі, а освічені були, не хворі, а здорові, не голодні й холодні, а найдені й напитені. Повинен дбати, щоб наша земля укрилася не болотами й пісками, а полями з важкоколосим хлібом, садками запашними та лісами зеленими. І тільки той, хто дбає про се, тільки той і відбуває як треба громадську повинність”, – писав Б. Грінченко.
Виконання громадської повинності, турбота про здорове тіло і дух народу для багатьох письменників полягали “не в хвилях кривавих”, а в ясних, погожих хвилях широкої просвіти, тоді й революція зробиться без ніяких труднощів, але то буде революція нова, без крові і без пожарів…”.
Ідея селянської революції ще збереглась у народницькій ідеології 70-80-х років, однак вона дедалі більше відсувалася на задній план. Постріл Д. Каракозова (1866) започаткував серію терористичних актів, що призвели до вбивства народовольцями “царя – визволителя” Олександра II (1 березня 1881 року), поклавши кінець “високому етапу” народництва.
Зусилля українських письменників були спрямовані на пошуки героя, “справжньої людини”, борця за народну справу, діяча, здатного в ім’я народу і національної свободи жертвувати всім. Та формування в народі діяльних натур щойно починалося і не впливало на життя. Революціонери – одинаки також не принесли визволення народу і не покращили його становища. Отже, інтелігенція була єдиною силою, здатною взяти в свої руки долю народу і самовідданим служінням йому постаратися витягти народ з потрійного ярма.
Глибоке вивчення побуту навело на думку, що ніде в світі немає такого безпомічного, знедоленого народу; що на селі немає навіть мінімальних умов для життя; що село нічого не знає про політичне життя України; що література, політика, газети і сільське життя перебувають на двох полярних полюсах; що село злиденне, темне, забите і важко хворе. Вивести його на шлях до загального поступу, вилікувати його хвороби можна “лишень школою, книжкою, проповіддю на народній мові і приміром життя”.
Якщо зважити, що Шевченко – геніальний поет і художник – за півтора місяця до смерті випустив “Буквар” і мав намір видати ще й арифметику, етнографію, географію та українську історію і молив Бога допомогти “оце мале діло зробить, то велике б само зробилося”, то маємо визнати непересічне, першочергове значення “малих діл” для національного відродження України, нагальна актуальність яких в усьому драматизмі проявляється і сьогодні в зрусифікованій незалежно-залежній Україні.
Мусимо визнати рацію письменників – учасників національно-визвольного руху позаминулого віку, які першою й головною основою народного розвитку вважали “усвідомлювання і розбуджування мас, працю над їх просвічуванням у кожнім напрямі, отже, не тільки господарськім і історично-національнім, але поперед усього політичнім та суспільнім. Зробити з тих мас політичну силу (а темні маси такою силою не можуть бути)”, – заповітне прагнення інтелігенції, як вважав І. Франко.
Українські письменники вирішували це завдання всіма можливими шляхами, продиктованими вимогами часу: організацією народних віч і зборів, виборчою агітацією, практичною допомогою, літературною й науковою працею.
Продовжуючи традиції попередників, письменники 70-90-х років порушували животрепетні, практично важливі проблеми, піднімали невідомі раніше життєві пласти. В повістях Олени Пчілки (“Світло добра і любові”, “Товаришки”), Б. Грінченка (“Сонячний промінь”, “На розпутті”, “Спроба”), Д. Марковича (“Не зрозуміли”), О. Кониського (“Семен Жук і його родичі”, “Юрій Горовенко”, “Непримиренна”), М. Кононенка (“Між народ”, “На селі”), В. Леонтовича (“Пани і люди”) виведено образи інтелігентів – діячів культурно-просвітнього руху, “нових людей”, що “виступають прилюдно з народною українською мовою, зважають на неї як на життєвий орудник культури й освіти на Україні, як на орган науки, через котрий наука й просвіта найшвидше може розповсюдитись і просмикнутись в темні маси міщан та народу. Усі вони вистоюють за свою національність, на її право сутніння й за право вольного розвитку на національному грунті. Усі вони обертаються з своїми симпатіями до народу, спочувають до його смутного становища, готові стати до помочі народові, допомогти йому піднятись і в просвіті, і в економічних тяжких умовинах”,- писав І. Нечуй-Левицький.
Завдяки творчим зусиллям молодого покоління літераторів була піднята завіса над соціально-побутовими взаєминами і психологічним єством не тільки селянства, а й інтелігенції, чиновництва, заробітчан, міщанства, священиків, жебраків, наймитства, робітників, декласованих елементів у різних ракурсах і жанрах: повість, роман, оповідання, художньо-публіцистичні (ідеологічні) повісті й романи, нарис, новела, хроніка, етюд, образок тощо. В 70-80-ті роки на перше місце вийшли роман і повість. Найхарактерніші ознаки роману, його естетичні норми і великі можливості щодо тематичного багатства і мистецької різноманітності визначив І. Франко. Саме цей жанр, на його думку, може обійняти “все, що називається людським життям. Він не нехтує минулим, але передусім цікавиться сучасністю тому, що її можна досліджувати так, як цього вимагає новий метод. А метод цей вимагає передусім правди, тобто змалювання дійсності такою, якою вона є, чи краще такою, якою її бачить поет крізь призму своїх здібностей, навичок і темпераменту”.
Автори романів 70-80-х років відчували потребу досконало пізнати народне життя, а не витати над ним. Вони розуміли, що сучасний роман має будуватися не лише на любовних сценах, а й на іншій, суспільній, основі. Економічний бік, утлумачений багатьма критиками як сухий, не романний, надто примітивний, що зводить усе багатство життя до елементарної “боротьби за хліб”, виявився органічним, цікавим, багатогранним. Власне, цю стихію життя й покликана показати література. Село і віками усталені економічні, моральні, родинні, світські й духовні відносини стають Грунтом цікавих романів О. Кониського, Панаса Мирного, І. Нечуя-Левицького, І. Франка та ін. У ставленні до сучасності і сучасної людини, в оцінці епохи українські романісти були справжніми новаторами.
Рецензуючи роман Панаса Мирного “Повія” (І частина), В. Горленко зробив цікаві висновки про історичне і пізнавальне значення роману, його великі можливості у відтворенні життя. “Художній роман, – писав він, – як найбільш досконала і найбільш захоплююча форма поезії, доведений до того розвитку, на якому він знаходиться нині, стає картиною сучасного життя, з’ясовує його смисл, висвітлює суспільні типи і майбутньому історикові дає найбагатший, найживіший матеріал для вивчення даного історичного моменту”.
Незважаючи на незавершеність роману, В. Горленко розглядав “Повію” як новий крок у розвитку мистецтва слова, як твір, що розширює сферу відтворених звичайно в українській літературі життєвих уявлень, і пророкував його велике майбутнє.
У період становлення українського роману в українській літературі не було чіткого визначення його як жанру, його специфіки й відмінності від повісті, тому й спостерігається плутанина у визначенні жанрової природи твору в естетично-теоретичних працях.
Оповіданнями назвала О. Кобилянська “Царівну”, “Землю”; Франко розглядав “Захара Беркута” як твір, який є “також новела, не роман”, а роман Панаса Мирного та Івана Білика “Хіба ревуть воли, як ясла повні?” та “Повію” визначив як “більші оповідання”.
Рецензуючи “Царівну” О. Кобилянської, А. Кримський дивувався, “чому авторка назвала своє писання оповіданням. Оповідання – то, як звичайно, щось коротке і епізодичне; а великий твір “Царівна” (424 с.), де так докладно списано цілу історію декількох осіб і не менш обмальовано ту суспільність, яка їх окружає, треба назвати романом, або, як кажуть, у нас і в росіян, повістю”.
Однією з причин цих розбіжностей можна вважати те, що обсяг роману XIX ст. був менший, майже такий, як повісті, яка з часів Квітки-Основ’яненка посідала місце провідного жанру в українській літературі. Це стосується (чи не найбільше) й досліджуваного періоду, бо неможливо назвати жодного письменника – прозаїка, що не залишив би хоч однієї повісті. Переважна більшість поетів (Шашкевич, Костомаров, Шевченко, Гребінка, Старицький, Леся Українка та ін.), драматургів (М. Кропивницький, І. Карпенко-Карий) мають вдалі проби в цьому жанрі. Окрасою світової прози стали романи й повісті І. Нечуя-Левицького, Панаса Мирного, І. Франка, Б. Грінченка та ін.
Не здатна включити приватне життя людини в широкий потік історії, повість осягала життя в окремих його проявах, хоча й узятих у соціальних зв’язках. В останнє тридцятиліття жанр повісті зазнав якісної еволюції – від описової, з відсутнім чітко вираженим сюжетом, в якій події приєднуються одна до іншої, до розповіді, яка ведеться спокійно; голос автора виконує головну функцію; автор – оповідач дає оцінку подіям, коментує їх, створює певний настрій і формує ставлення до описуваного.
В описовій повісті художньо осмислюється моральний чи соціально-економічний стан середовища або окремої людини (І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, О. Кониський, Олена Пчілка, Є. Ярошинська, В. Леонтович, Н. Кобринська, М. Павлик та ін.). Повісті з поглибленою смисловою характеристикою та максимальною психологізацією образів бачимо у Панаса Мирного та І. Франка.
Українська повість 70-90-х років як жанр літератури набуває особливого значення в контексті епохи, у зв’язку з тими соціальними й історичними подіями, якими вона була викликана. Так з’явилася “пряма пропагандистська література для народу”, що виражала форму розуміння соціальних суперечностей і підштовхувала народ до активних дій. Це була пропагандистська література, пристосована до селянського світогляду, що призводило іноді до зниження художності твору. “Задачею нашого письменства (белетристики) я ставлю пропаганду, через що я не пильную за художньою стороною”, – признавався О. Кониський в одному з листів.
Власне, Кониський, як підмітив Франко, привчив публіку до літератури “хапаної”, по гарячих слідах життя; він увів жанр ідеологічної повісті і роману (“Семен Жук і його родичі”, “Юрій Горовенко”), за ним пішли І. Нечуй-Левицький (“Хмари”, “Над Чорним морем”), Б. Грінченко (“Сонячний промінь”, “На розпутті”) та ін.
Герої цих творів – народовці – демократи, націонали – виступають прилюдно народною українською мовою, “вважають на неї як на життєвий орудник культури й просвіти на Україні, як на орган науки”.
Якісних змін зазнає жанр автобіографічної повісті – хроніки, що має мемуарну форму зображення “далекого – близького”. До цієї форми зверталися І. Нечуй-Левицький (“Над Чорним морем”), О. Кониський (“Юрій Горовенко”), Є. Ярошинська (“Понад Дністром”, частково “Перекинчики”), І. Круча (“З життя одного волоцюги”), О. Кутовий (“Із записок гріховоди”), О. Плющ (“Записки недужої людини”), М. Левицький (“Записки лікаря”).
У 70-90-х роках повість стала гостропроблемним жанром, зросла її публіцистичність і здатність швидко реагувати на явища життя. Вона набула динамізму, сильно виражених драматичних колізій, крутих поворотів доль героїв; істотних змін зазнали художні прийоми сюжетотворення, композиція, типізація героїв та її види: соціально-побутова, психологічна, ідеологічна, історична, хроніка, художньо-публіцистична, гумористично-сатирична тощо.
Повість психологізується і видозмінює структуру; сюжет стає внутрішнім, зосередженим не так на подіях, як на відтворенні перебігу думок – почуттів людини. Збагачуються викладові форми; епічний опис чергується з внутрішніми монологами чи масовими сценами, показом настроїв громади.
Українська повість цього періоду збагатилась образами людей пристрасних, вольових, активних. Типові в своїй глибокій сутності, герої (бунтарі, протестанти, шукачі правди) діють у реальних обставинах, закорінені в них.
На особливу увагу заслуговує гумористично-сатирична повість, кращими репрезентаторами якої є І. Нечуй-Левицький (“Кайдашева сім’я”, “Старосвітські батюшки та матушки”), І. Франко (“Основи суспільності”), Є. Ярошинська (“Перекинчики”), М. Павлик (“Пропащий чоловік”), В. Леонтович (“Стопами апостолів” (“Per pedes apostolorum”)) та ін.
У жанровій палітрі сатирико-гумористичної прози досліджуваного періоду примітніше виділяється така традиційна модель, яка в художній прозі постала внаслідок узагальнення баченого і пережитого під час подорожей письменників або тих людей, які стали прототипами героїв сатиричних творів. “Донкіхот”, “Мандри Гуллівера”, “Пригоди бравого солдата Швейка” є найкращими зразками такої моделі в європейській сатирико-гумористичний прозі.
Саме цю жанрову форму використав В. Леонтович (літ. псевдонім – Левенко, 1866-1938) у повісті “Стопами апостолів” (1898), яку С. Єфремов назвав спробою сатиричної повісті з життя духовенства Лівобережної України: “Як незабутній Чичиков, мандрують герої Леонтовича, заїздячи до всяких людей по дорозі, і це дає змогу авторові розгорнути цікаві з побутового боку картини”.
Об’єктивно сам факт звернення окремих письменників, що писали в жанрі соціально-побутової повісті, до мандрівного сюжету становив зручну форму для сатиричних завдань. Таку композицію обрав і Леонтович. Повість складається з шести глав, кожна з яких нанизується на єдину умовну нитку пригод головного жабодраківського попа Макара Калитки, котрий, подорожуючи з сім’єю по містах, відвідує з гостинною пошаною різні попівські родини, знайомиться з їхнім побутом, з паразитичним існуванням.
На основі “дорожнього” сюжету у творі постають у всій своїй ницості й непривабливості побутовий та інтелектуальний спосіб життя, звичаї і мораль попівської касти. В ставленні автора до галереї образів попів та їх родин відчутна гостра дотепність, що переходить нерідко у нещадний викривальний сміх.
Повість “Стопами апостолів” характеризується епічним тоном викладу матеріалу, розлогими портретами, створеними за допомогою гіперболи й гротеску: “Мав він (піп Босодеренко. – Авт.) про себе думку дуже поважну, а особливо про свою свідомість у звичаях і задля того, вклоняючись, мотав головою з розгону, здоровкаючись, руку зносив з-під стелі, неначе наміряючись вдарити, ногами шаркав, пристукуючи, мов розгонивсь навприсядки, а сам вихитувавсь раз у раз, як гнучка тополя на вітрі, та здорово реготався”.
У портретних характеристиках знаходимо відгомін бурлеску Г. Квітки – Основ’яненка і живописання І. Нечуя-Левицького: “Храпко-Буланий був уже не молодий, але дуже статурний батюшка. Хто й знає, де вже знайти такі широкі плечі, могутній зріст, здорове черево, червоний вид та дебелу сизу носяку, здовбану печерями, якими наділила доля Дем’яна Опанасовича. Темні, як після дощу стиглий терен, очі його блищали жваво й молодому на заздрість, дужий регіт, як з бочки, гучно й бучно розринавсь за отцем Дем’яном, як двигтіла уся його постать. Він сам хвалився, що, йдучи на Йордань, вигрівав хрест руками, а спити й з’їсти, то й кожному видно, що здужає за десятьох”.
Леонтовича цікавлять проблеми добра і зла, сили і слабкості, багатства і бідності, світла і темряви, які виступають у творі паралельно. Персонажі повісті є носіями антагоністичних сил – попівства і парафіян. Істотною ознакою твору стає й оголення душ персонажів, що, відкинувши всяке прикриття, яким вони користувалися перед прихожанами, в зустрічах з “колегами рідного стану” відверто заявляють про свої корисливі цілі і мету свого збагачення:
” – А як мужиків гаразд прикрутити та нашорохати та де скоком, де боком, де лайкою, а до кого і піддобрятись треба, – напучував піп Дем’ян, – то й справа йтиме, як віз на мазі… От хоч зараз я красуню – церкву своїм селянам поставлю, що вони й роти пороззявляють та мені ж дякуватимуть, а спитали б ви, скільки я з ними за неї гріхів набрався. Та Бог за таку церкву й гріхи подарує, – реготав він і, наливаючи знов по чарці, подав весело: – Люблю догодити Богові, люблю созиждати для його!
“Ще б то, гадав Калитка, ще б то! Прилипає, мабуть, тобі від божого дому, несита пелько! І щастить же отак ненажері!..”.
Письменник часто вдається до підтексту, до джерел іронічної характеристики персонажів, оцінки їх дій, розкриття їх поглядів на світ, на взаємини їх між собою:
“Звісно, дай Бог вам, чого ви бажаєте, та як же нам буде без вас! Ми лишимося як серед пустелі без такої освітньої людини, – казав Давид Соломонович, гадаючи нишком: “Хоч би тебе швидше витаскало, а нам би вже краще без тих дурників”.
Повість “Стопами апостолів” являє собою циклізацію побутових і морально-описових нарисів – оповідань, поєднаних особою оповідача – автора, який, спостерігаючи навколишнє життя своїх персонажів, знайомлячись з їхнім мізерним духовним світом, висловлює щодо них свої міркування, виражає індивідуальне ставлення. У цьому до певної міри простежується намагання автора своєрідно розвивати в нових умовах традиції гоголівських “Мертвих душ”.
“Буквальна” залежність від Гоголя спостерігається й у подібності структур творів двох письменників. Подібно до незабутнього Чичикова мандрують персонажі цього твору, заїжджаючи по дорозі до різних людей. На основі “дорожнього” сюжету розгортається побутовий та інтелектуальний зміст життя духовенства. Однак, на відміну від гоголівського твору, сюжет “Стопами апостолів” Леонтовича розгортається навколо родинно-побутового життя.
Жанр повісті – хроніки в сатирі 70-90-х років сприймається як своєрідна традиція, що в українській літературі представлена таким видатним письменником, як І. Нечуй-Левицький, який виробив свій літературний стиль з властивим йому культом деталі, подробиці, нахилом до різних побутових сцен. До цієї школи можна зарахувати письменника не першорядної величини В. Коховського (1835- 1891) за його сатиричну повість “Пан Комарчук” (1870).
Центральним образом повісті є поміщик – кріпосник Павло Іванович Комарчук – “народолюбець”, “українофіл”, “батечко” кріпаків, яких у нього було кілька тисяч душ. Пан Комарчук хизувався знанням української мови, міг проспівати українську народну пісню, звичайно, у рідному колі; одягався (вдома) в мужицький одяг, щоправда, дорогий: “На йому вишивана сорочка чумацька, широке убрання козацьке і чоботи сап’янці; німецьку одежу він тепер одягає, як іде куди. І не народолюбець, скажете?!” – з іронією запитує оповідач.
Порожні розмови про любов до народу залишаються тільки розмовами; до справ не доходить. Так, він відвідав у Петербурзі збирача коштів для голодуючого народу України, щоб подякувати за цінну ініціативу, “порадіти” з його старання, але сам на цю “благородну справу” не дав жодної копійки. Комарчук лише вклонився, та так низько, що “доторкнувся до долівки пальцями – пучками, а на пучках каблучки, каблучки, каблучки… усе з дорогими самоцвітами… аж сяють”.
Комарчук палко декламує в панському колі заклики Шевченка схаменутися. Сам, як гадав, він давно вже “схаменувся” і щиро обернувся лицем до народу. Та повертаючись з Петербурга, він так швидко гнав свій берлин, запряжений шістьма кіньми, що переїхав двох собак, “одну дитину, цапа і корову”.
П’ятнадцять мужичих возів у рівчак перевернулося, поки “щирий народолюбець” дістався до своєї Комарчуківки. І тут пан образився дуже, що, маючи вихідний день (єдиний), не всі вийшли його зустрічати. Побачивши перед своїм ганком обідраних виснажених кріпаків, Комарчук оцінює це як навмисну спробу досадити, розжалобити його. На його запитання, чого у селян драні й вузькі штани, один кріпак відповів: “Се того у нас штани вузенькі, що убожество наше, ні з чого і пошити такі як слід. От, як у вас, пане, повужчають, то в нас певне поширшають”.
Відвідавши злиденні кріпацькі оселі, Комарчук вважає, що їм потрібна для повного щастя його фотографія, яку він з дарчим написом залишає у кожній хаті. Хома Запорожченко не дочекався такої панської ласки, помер з голоду якраз під час візиту “народолюбця”. Отже, пан дарує чотири дошки на домовину. Доньку покійного забирає до себе покоївкою, а збезчестивши, видає заміж за свого кухарчука.
Убраний у дорогі шати, червонощокий і вродливий, молодий пан Комарчук ніби підкреслював собою злидні і горе кріпаків: “Здоров’я зійшлося із смертю, багатство зі злиднями, вельможний пан із старцем, державець із своїм підданим… Скільки штанів ти пошив собі за працею цього чоловіка, що собі може не придбав і на труну – не то що!”.
Він страшенно обурюється, що селяни відмовляються підписати уставні грамоти про волю, чекаючи волі справжньої. Розгнівавшись, він переходить на російську мову й називає кріпаків гайдамаками, бунтівниками: “Какие вы у чорта украинцы!”.
Франко дав високу оцінку повісті Коховського, зауваживши, що вона має “тривку літературну вартість”. Та стара форма побудови у вигляді окремих побутових “морально описових картин”, сцен, епізодів вже не могла визначати наріжної дороги поетики сатиричної повісті. Така форма в 90-х роках була анахронізмом, оскільки на цей час в літературі викристалізовуються й усталюються нові видові форми, принципом типізації яких є не відтворення побутових аксесуарів життя, а насамперед змалювання внутрішнього, духовного світу персонажів, де зовнішній світ постає внаслідок застосування психологічного аналізу. Показові у цьому плані сатиричні повісті й оповідання Панаса Мирного.
Якісних змін зазнає й мала проза: оповідна манера поступово витісняється розповідною, епічно-об’єктивною; широко використовуються внутрішні монологи, діалог, потік свідомості; ускладнюється й урізноманітнюється композиція; посилюється увага до внутрішнього смислу соціальних перетворень, моральної кризи суспільства; зрушень у свідомості й душі людини.
Мала проза 70-90-х років демонструє багатство тематичних і стильових можливостей жанру: від фольклорно-етнографічної, соціально-побутової реалістичної манери до наукового реалізму й модернізму.
Для багатьох оповідань характерні нехитрі сюжети і схильність до символіки. Сфера оповідання – це факт, подія, випадок, яскравий, переконливий, достовірний, з тенденцією до подолання статичності, з підвищеним інтересом до героя.
Пейзаж слугує засобом розкриття характеру і засобом його пізнання. Він відзначається більшим психологічним наповненням і підпорядкований розкриттю внутрішнього світу героя. Картини природи передають також авторське світосприймання, в них звучать ліричні інтонації.
Суб’єктивізація, підсилення “авторської присутності” змінили традиційну структуру розповіді; змінюються часові ритми; порушується послідовність викладу, зростає мобільність просторових відношень.
Нові часи змусили замислитись над питанням про дальші шляхи розвитку української літератури, зламати вузьке коло тем, розширити жанрову специфіку, наважитися на створення великих епічних форм, яких українська література 40-60-х років ще не знала. Нова об’єктивно-епічна стильова манера притаманна вже на початку 70-х років творам Федора Заревича (1835-1879) (літературний псевдонім – Юрко Ворона) (“Хлопська дитина”), Данила Мордовця (1830-1905) (“Солдатка”) та ін.
Взявши функцію оповідача на себе, прозаїки давали детальний опис соціального та матеріально-побутового середовища, показували героїв як продукт цього середовища, що дало змогу відтворити повнокровні людські характери з індивідуальними рисами, вмотивувати вчинки конкретними життєвими обставинами. А. Свидницький став близьким попередником повістярів – епіків, що розбудували в українській літературі класичний об’єктивно-повістевий виклад (І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, О. Кониський та ін.).
Продовжуючи традиції попередніх часів, українська література 70- 90-х років досягла нових успіхів, утвердивши критичний реалізм зображенням життя у формі самого життя з його соціальними, суспільними і політичними проблемами. “Ніколи ще література не була в такім живім та тіснім зв’язку з суспільним розвоєм, з провідними суспільними змаганнями, з запеклою класовою боротьбою, як в нашім віці, ніколи вона не була таким правдивим, свідомим та живим виразом інтересів, смаку, поглядів і почувань суспільності, не була таким сильним двигачем поступу і розвою, як в нашім віці”, – писав Франко.
Віра у велику суспільно-перетворювальну роль художньої літератури, животворний вплив на неї національно-визвольного руху – характерні риси письменства цього періоду. Література стала справжньою трибуною громадської думки і суспільно-політичної боротьби. Це стимулювало публіцистичну наснаженість та емоційну пристрасність багатьох тогочасних художніх творів: “Тепер вік публіцистики, а не поезії. В повістях можна тільки натякнути на якусь ідею; можна тільки зачепити якийсь принцип, та й то не кожний гаразд зрозуміє, і вже завдання публіциста та критика вияснити це суття якогось там утвору і, як у нас кажуть, “вивезти – як на лопаті”, щоб воно було зрозуміле для публічності, щоб од його зостався в мислі ясний втямок”, – писав Нечуй-Левицький Н. Кобринській, благословляючи підготовлений нею альманах “Перший вінок”.
Українська проза, гідно репрезентована такими видатними епіками, як І. Нечуй-Левицький, Панас Мирний, І. Франко, створила міцний грунт для нового злету українського художнього слова. їх традиції дістали розвиток, оновлення і розквіт у XX столітті.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)