ІСТОРИЧНИЙ АСПЕКТ НАРОДНИХ ОПОВІДАНЬ-СПОГАДІВ ПРО ГОЛОДОМОР 1933 р., 1947 р. В УКРАЇНІ
Проблема “геноциду українського народу вмотивована” тим, що нині до нас повертається несправедливо забуті хронікально-документальні матеріали посібники, бібліографічно-довідкова та художня література, маловідомі вітчизняні та зарубіжні архівні джерела про голодомор 1933р., 1947р., а також усні народні оповідання-спогади свідків цієї трагедії, які є джерелом до пізнання світогляду народу, його історії. Вони дають для цього історично-змістовний матеріал, у якому пам’ять і уява відіграють важливу роль. В історичному аспекті це своєрідний місток з минулого у майбутнє і гальванізатор сприйняття сучасності, що створюює певну емоційну стереоскопічність процесу.
Актуальність обраної теми зумовлена нагальною потребою повернути в історію української науки і фольклористики зокрема, одне з найменш досліджених явищ в історії українського народу, народних оповідань-спогадів про голодомор 1933р.,1947р.
Нагромадження фольклорно-документальних матеріалів про голодомор 1933р., 1947р. в Україні, а також методика збирання і його осмислення сприяли вивченню фольклору ХХ століття про значні події із суспільного життя, тобто відчуженого підрозділу народної творчості.
Вагомий внесок у вивчення фольклорних творів про голодомор здійснили такі видатні українські фольклористи, як: Григорій Сенько, Юрій Семенко, Ігор Бугаєвич, Валентин Дубравін, Василь Пахаренко, Василь Скрипка.
Народні оповіді-спогади про голодомор є репродуктуванням, відтворенням зорових образів, здебільшого неприємних, емоційних вражень. Цих же висновків на основі імпіричного життєвого досвіду доходить і народ, відбиваючи цей досвід у приказках і прислів’ях типу: “Добре довго пам’ятається, а лихе ще довше”, “Хороша чутка далеко чутно, а погана ще дальше”. В оповіданнях-спогадах про голодомор представлені образи української селянської родини (батька: “Тато працював у Кировограді на шахті, і йому давали пайок і шматок із молодих лошат. Ходили у кожанках забирали все до останньої картоплини…Так наш тато і вмерли від голоду [1,41]; матері: “Захворіла в той же рік мама, вся опухла, лежала не довго, померла”.[1,29], дітей: “Ми, діти, бігали і по селу, і в лісок, їли все, що бачили, що могли упіймати (бо матері не було нам чого дати) “[1,46].Ми, діти, бігали і по селу, і в лісок, їли все, що бачили, що могли упіймати (бо матері не було нам чого дати)”.[1,46]) та представників влади (“об’єзщи-ки”, “активісти”, буксирники, “комісія”, “ударники”, “групи заготовельників”, “комнезамівські активісти”, “сталінські піхотинці”)” Почалася зима, “ударники” ходять по хатах, люди здали хліб, “ударники” добавляють: ще вивозь, ще…” [1,51]. Найбільш вразливими постають образи дітей, які найчастіше гинуть, серед них щойно народжені. “Дітей було п’ять чоловік…В сім’ї зосталися тільки я” [1,47].
Центральною темою оповідів-спогадів про голодомор є тема голоду, наслідків голоду: хвороб та смерті: “Були у нас в селі і дизентирія, і холера, і брюшний тиф. А ліків не було ніяких, люди вмирали від голоду і від хвороб” [1,46], повна відсутність похоронної обрядовості: “Спершу ховали на кладовищі, а потом уже не було кому ховати, не було сил копать ями, стали трупи вкидать у колодязь” [1,74].
Провідними мотивами є пошук хліба батька родини на чужих землях: “В батьків не було сили дивитися на муки своїх дітей і Марко Денисович…пішов у глиб країни на роздобуток хліба” [1,55], мотив взаємодопомоги між селянськими родинами: “На роботі сидиш, в мене є коржик, а в тебе нема. Тобі дам половину і тобі. Голод був страшний, а жили дружно” [1,26], між дітьми та дорослими: “…Я дуже любили свою маму і хотіла їй допомогти. Коли приносила я що поїсти, мама не брала нічого від мене, то ми з братом Шурою, йому було12 років, відкривали їй рот і засовували їжу” [1,46], мотив трагедії: “Люди в нашому селі дуже бідували, зовсім не було чого їсти. Пухли від голоду. Було й таке, що вмирали цілі сім’ї. Було в нашому селі і людоїдство, їли і дорослих, і дітей, люди божеволіли ” [1,40], загибелі селянської родини: “Глухі села вимирали всі” [1,26], мотив смерті та відчуженості людей в період канібалізму: “Мати пішла в село міняти на харчі якийсь одяг, а хлопчику наказувала, щоб нікому не відчиняв. А як повернулася, то хлопчик був задавлений” [1,37].
Основний конфлікт в народних оповіданнях-спогадах про голодомор представлений між українськими селянами (для яких земля була предметом існування) та представниками влади (для яких сліпа віра у владу була більшою ніж у Бога, а земля слугувала критерієм наживи): “Батько моєї бабусі був писарем у нотаріуса і часто мав справи з секретними документами. Він дізнався, що у великому сараї, де не було жодної щілини, а на дверях був надпис “небезпечно для здоров’я”, заховано великі запаси зерна. Всі жителі селища вимагали роздати їм зерно, але правління відмовило, говорячи, що там нічого нема, і тоді люди, озлоблені, голодні пішли на крайню міру – вони всіх, хто заважав їм дістати те зерно, вбили. Навіть такою ціною вони вимушені були якось жити “[1,28].
Оповіді-спогади про голодомор відзначаються репродуктивністю, здебільшого зоровою пам’яттю, деталізацією, драматизованими та трагічними моментами, відсутністю діалогів. Оповідач-свідок добре відтворює все, що він робив, що говорив, що думав, що робили й говорили інші учасники подій. При цьому у процесі відтворення баченого і пережитого забуваються часткові, незначні деталі, завдяки чому спогад рухається у бік узагальнень. А також привнесення в спогад окремих суб’єктивних моментів, що надає оповіді окремих рис індивідуального стилю.
Отже, спогади про голодомор 1933 р., 1947 р. за характером є неприємними, небажаними, епізодичними та систематичними, мимовільними, тобто такими, що викликаються вольовим зусиллям. Вони є колективними, що відтворені суто інформативним логічним змістом.
Кожне оповідання-спогад про голодомор приваблює не стільки інформацією, скільки психологічним підтекстом, поетичною трансформацією події та аналізом власного характеру, “відкриття ” в собі таких рис, про які людина за інших обставин і не підозрювала б.
Оповіді-спогади вражають глибиною, інтенсивністю, емоційною пам’яттю. Це спогади оповідача-безпосереднього учасника явища, який розкриває його з середини. Він має багату уяву, що вказує на його життєвий досвід, володіє оповідною традицією і зацікавлює слухачів. При цьому наявна деформація просторова та часова значимість подій голоду в бік збільшення, а також спостерігається акцентування уваги на окремі деталі, що призводить до уподібнення, злиття однорідних явищ та до їх гіпертрофування. Тому образ смерті здебільшого не є цілісною картиною з минулого, а становить ряд фрагментів, вказує на те, що процес творення образу з пам’яті далекий від статичності, тож через часткове уявляємо ціле, через окремі риси-образи людей, художні моделі та явища.
Народні оповіді-спогади про голодомор 1933 р., 1947 р., є фрагментальними, динамічними, схематичними, створюють той грунт, на якому виникають поетичне сприймання і відтворення. За мотивами, образами вони складають одну цілість із фондом народної документальної прози. Є вагомою складовою частиною загально-українського фольклорного процесу ХХ століття з чітко виявленими історичними рисами.
Скрипка В. Виморення голодом. Документальні свідчення // Березіль.- 1993.- №9-12.- С. 18-41.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)