Національна трагедія України – голодомор 1933 року – на сторінках роману В. Барки Жовтий князь
Мета. розкрити національну трагедію – голодомор, спрямований проти найбільш життєздатної частини українського етносу – селянства; осмислити символізм назви роману “Жовтий князь”, переконати одинадцятикласників у перемозі Божої правди.
Тип уроку. урок-конференція.
Обладнання. книга-меморіал “Голод 33-го”, роман “Жовтий князь”.
Хід уроку
I. Організаційна частина.
II. Повідомлення теми і мети уроку.
III. Проведення конференції.
Вступне слово вчителя.
Протягом усього свого життя, більша частина якого минула далеко за межами України, Василь Барка жив нею, творив для неї і не дав згаснути надії на своє духовне повернення на Батьківщину. Під час учителювання на Донбасі митець сам став свідком, як партійні “активісти” в 1933-ому вигрібали із селянських хат усе їстівне, прирікаючи цілі родини на голодну смерть.
Минали роки, тяжкі спогади раз у раз зринали в уяві письменника, образи померлих від голоду співвітчизників наче вимагали розповісти нащадкам про страшний геноцид, влаштований в Україні сталінщиною.
У письменника визріває задум художнього твору, який чесно й відверто розповів би про велику трагедію України. Упродовж 25 років письменник збирав матеріали до роману: свідчення, спогади тих, хто пережив голодомор, їхніх рідних, близьких, офіційні документи. Автор у своєму творі – не судця, але, як колись визначив Чехов, свідок для суду: розповідати, що сталося в житті, – так писав В. Барка до читачів.
Пропонуємо Вашій увазі доповіді учнів – дослідників роману “Жовтий князь”.
Теми учнівських досліджень:
1. Життєвий і творчий шлях В. Барки.
2. Історична основа роману.
3. Зміст твору.
4. Символізм назви.
5. Проблематика та образи роману.
6. Родина Катранників – земна сила, що тримає на своїх плечах добро, і труд, і саме життя.
1-ий учень-дослідник. Життєвий і творчий шлях В. Барки.
Василь Барка – видатний український письменник сучасності, знаний у світі. Жив і працював у США. Проте головною темою його творчості була Україна. Творчість Василя Барки прийшла на Батьківщину тільки у 90-х pp. минулого століття. А народився Василь Костянтинович Очерет 16 липня 1908 року на Полтавщині в селі Солониці Лубенського повіту і увійшов у літературу під псевдонімом Барка.
Родина батьків була незаможною. Від злиднів рятувалися важкою працею. У сім’ї виховувалось троє дітей. Оскільки батько належав до козачого стану, то діти навчались у духовному училищі безкоштовно. Після закінчення семирічки В. Барка вчився на педагогічних курсах, які згодом були реорганізовані у педтехнікум. З 1927 року вчителював на Донбасі в селі Нижньому (Третя Рота). Молодий учитель гостро конфліктував з місцевими партійцями та сільрадівцями. Назвав їх на батьківських зборах злодіями і злочинцями за те, що вони розпродували і привласнювали все, що надходило до кооперативу для дітей, які часто хворіли, бігаючи до школи босими по снігу. Влада самовільно ув’язнила вчителя, оголосивши божевільним. В. Барці пощастило: діагноз не підтвердила молода жінка-психоневролог.
Найкращим порятунком для Барки стала втеча з України. Він виїхав на Кубань, жив у Краснодарі, вступив на перший курс українського педінституту. Згодом навчався в аспірантурі, писав вірші, надсилав їх П. Тичині, не маючи надії на те, що їх колись надрукують. Павло Тичина порадив готувати вірші до друку. У 1930 році з’явилася збірка поезій “Шляхи”, а у 1932 році – “Цехи”. В. Барка згадував, що його перша збірка зустріла “багнетну атаку”, а самого поета-початківця у пресі назвали класовим ворогом в поезії. В. Барка змушений був залишити український факультет і закінчував навчання на відділенні західноєвропейських літератур. Аспірантську підготовку завершував під керівництвом авторитетних науковців у Москві – на філологічному факультеті Московського педагогічного інституту. Там обрав тему кандидатської дисертації – “Про стиль “Божественної комедії” Данте”. Війна змінила його життєву долю, закинула далеко за межі рідної землі.
Ось як згадує про той час В. Барка: “Слухайте, я був радянським патріотом. Я ненавидів сталінщину всіма фібрами душі. Я вірив в ідеальний образ комунізму… Я був хворий, дуже хворий перед війною. Одужав. І можна було відпрошуватися від фронту. Я пішов на фронт, бо вважав, що це мій обов’язок, бо гітлеризм несе нищення народові. Спершу ми були в народному ополченні. А потім німці так швидко рушили на Кавказ, що нас вивели із казарм народного ополчення і влили в регулярну червоноармійську частину, яка обороняла підступи до Кавказу” (“Жовтий князь”).
Потрапив у полон, витерпів знущання фашистів, був на важких роботах в Німеччині. Повернення в Україну було неможливим, хоча там залишились дружина та маленький син. У Берліні українському видавництву потрібний був коректор і В. Барку взяли на цю посаду. Там він зустрів поета і видавця Б. Кравціва, який допоміг йому видати збірки поезій “Апостоли” (1946) та “Білий світ” (1947).
У Німеччині він жив до 1950 року, а згодом оселився у США. Тут були створені найвизначніші книги письменника: роман “Рай” (1958), книга есеїв “Жайворонкові джерела” (1956), збірка поезій “Океан” (1959), роман “Жовтий князь” (1963), роман у віршах “Свідок для сонця шестикрилих” (1981).
В. Барка був відомий і як талановитий критик (літературознавче дослідження “Хліборобський Орфей, або Кларнетизм”, есе “Правда Кобзаря”), перекладач (“Король Лір” В. Шекспіра, фрагменти з поеми Данте “Божественна комедія”).
В. Барка займався і громадською роботою: декілька років був редактором українського радіо “Свобода” в Нью-Йорку.
З роками митець все ближче підходив до проблеми людини і Бога. Усвідомлення незбагненної премудрості і сили Всевишнього прийшло до нього, військовополоненого, забраного на роботи в Німеччину. У 1943- 1945 роках Берлін піддавався тотальному бомбардуванню. В. Барка ніколи не ховався у бомбосховищах, але одного разу, коли він спав, якась невидима сила почала розхитувати ліжко. Він тричі піднімався, вмикав світло, зазирав під ліжко – чи не злодій забрався туди, але зрозуміти причину цього містичного явища не міг. І тоді Василь Барка спустився в підвал. За якийсь час авіаційна бомба пробила стелю якраз над ліжком.
У день свого п’ятдесятиріччя В. Барка прийняв біле чернецтво, тобто вирішив стати монахом у мирському житті. Микола Жулинський зазначає: “Чистий, душевно просвітлений духовним перекликом зі своїм патроном – Григорієм Сковородою, щирий, сердечний і співчутливий, Василь Барка повсякчас збагачується досвідом світу, який його спіймав, але не зумів удержати. Поет і філософ уже давно звільнився духом від його зваб та послань і піднявся на вищий рівень духовного самовираження”.
1998 рік став роком відзначення 90-ліття письменника і 70-річчя його творчої діяльності. Осяяна благодать Творця, святощі й заповіти християнства, велика культура, що зросла на його основі, – це той вічний сад, який плекав Василь Барка. Помер письменник 11 квітня 2003 року в містечку Ліберті (США).
2-ий учень-дослідник. Історична основа роману.
Про страшні муки і переживання українського народу в 1932-1933 роках написано небагато. Писали, свідчили, згадували передусім за кордоном. В Україні про голодомор 1933 року згадувати заборонялось. Василь Барка, який сам пережив голод і на власні очі бачив жахи канібалізму, відтворив народну трагедію в романі “Жовтий князь”, не втішаючи себе надією, що цей твір колись буде видрукуваний в Україні.
Трагічна доля родини Катранників – Мирона, Дарії та їхніх дітей Миколи, Андрійка і Оленки із села Кленоточі – уособлює шлях мільйонів українців на Голгофу голодної смерті.
Селяни не усвідомлювали, що виконується страхітливий план винищення українства, але це зрозуміли деякі політики, дипломати. Консул королівського посольства Італії в Москві Граденіго доповідав 31 травня 1933 року про голод в Україні, стверджуючи, що цей голодомор “уряд Москви справді заздалегідь підготував за допомогою жорстокої реквізиції”, і підкреслював, що в основі такої політики “є, напевно, призначення зліквідувати українську проблему протягом кількох місяців з жертвою від 10 до 15 мільйонів осіб”. Після революції і громадянської війни – цієї новітньої “Великої Руїни” – відкрився простір для авантюрних соціальних експериментів, які увійшли в історію XX століття під назвами “рік великого перелому”, “колективізація”, “ліквідація куркульства як класу”. Внаслідок цих народовбивчих експериментів Україна в кінці 1932 – на початку 1933 року опинилася на грані катастрофи. Обережні, несміливі сигнали-натяки українського партійного і радянського керівництва в особі В. Чубаря, М. Скрипника про розростання голоду внаслідок збільшення планів хлібозаготівель тільки сердили Сталіна та його оточення. Місцеве керівництво, перестрашене гігантськими плановими зобов’язаннями по хлібозаготівлі, в злобі та відчаї творило беззаконня, вдаючись до терору і злочинів щодо селянства.
Ухвалою СРСР від 27 грудня 1932 року було введено єдину паспортну систему, за якою селянин закріплювався за колгоспом і за місцем проживання. Селян перестали брати для роботи на заводах і шахтах. Прикордонники перекривали усі дороги, які вели з України в Росію. По суті, Україну перетворили у гігантську резервацію, оточену з усіх боків військами і в якій почав містично владарювати Жовтий князь – голод.
ДПУ УРСР 12 березня 1933 року так інформувало про продовольчі труднощі і ураження голодом районів України: “Найбільше число фактів голоду зареєстровано в кінці лютого і на початку березня. В окремих місцях це явище набуло масового характеру. Голодуючі сім’ї вживають у їжу різні сурогати – кукурудзяні качани і стебло, просяне лушпиння, сушену солому, трави, гнилі кавуни і буряки, картопляне лушпиння, стручки акації тощо. Зареєстровано факти вживання в їжу м’яса кішок, собак і дохлих коней. Випадків людоїдства зареєстровано 28. Більша частина їх належить до 3-ої декади лютого і початку березня. 19 випадків людоїдства припадає на Київську область. У лютому мали також місце 13 випадків трупоїдства.”
Такого жаху український народ ще ніколи не переживав. Свідомо й послідовно вводилася в систему внутрішньої політики ідеологічна і морально-психологічна деформація суспільства, руйнувалися віками утверджувані і сповідувані принципи народної етики і моралі, знищувалися елементарні засади людського співжиття. Ясна річ, селяни були охоплені містичним страхом, бо не могли сприйняти цієї абсурдної логіки винищення своєю владою своїх же громадян, тому вірили у прихід антихриста, в наближення кінця світу.
Всі ці історичні події були творчо опрацьовані В. Баркою і знайшли відображення у романі “Жовтий князь”.
3-й учень-дослідник. Зміст роману.
“Жовтий князь” – це перший в українській літературі великий прозовий твір, присвячений національній трагедії України. У ньому розповідається про справжніх мучеників, якими є всі члени родини Катранників. Є в романі й перелік жертв переслідування, гоніння, а також опис пережитих ними страждань. Немов на підтвердження цієї думки, письменник створив свій календар: вересень – розбоєнь, жовтень – худень, листопад – пухлень, грудень – трупень, січень – могилень, лютий – людоїдень, березень – пустирень, квітень – сумень. Письменник із вражаючою силою і правдивістю показує, як українська земля, що завжди несла радість хліборобу, який жив в одвічній гармонії з природою, перетворилася на зону смерті.
Василь Барка писав: “У самому змісті – три плани. І. Реалістичне зображення нещастя в сім’ї селянина; всього страдницького побуту в холодній хаті; розпачливих пошуків хліба – в мандрах, коли відкривалося похмуре видовище масової загибелі. II. Психологічні нариси, опис незвичайних перемін у душевному житті кожного в родині, що вже гине. Більшістю жертви народовбивства хоч і мертвотно байдужі до всього, крім їстівності, все ж зберігають справді людські почування: в найглибинніших закутках серця навіть зостаються більше людяними, ніж їх погубники, що наводять масову смерть, але мають для себе харчі в надстатку: з закритих розподільників і магазинів “Торгсіну” (“Торговля с иностранцами”). III. Метафізичний вимір, властиво, духовний; висвітлення декотрих явищ з іншої, вищої сфери, відкритих зосібна через церковне життя; а також явищ із світу темних могутностей, незамиримо ворожих людській природі. Символічне уявлення про них розкривається через зображеного Жовтого князя по картині незнаного майстра”.
І все ж останню сторінку трагічного роману про винищення українського селянства, про страшну помсту диявола читач перегортає з почуттям віри у незнищенність народу, у його відродження і зверхність Божої правди. Живим і працелюбним залишається Андрій Катранник; він хоче відшукати матір, а отже й Україну, якою вона була. Довгий, важкий, грізний, нерівний шлях стелився перед сиротою. І перед його селом, і перед вцілілими односельцями. Скрізь чатував на них Жовтий князь і його прислужники. Та коли “оглянувся на садибу пічника, – там, над скорбним місцем, підводилося полум’я з такою великою і променистою сполукою ясминної просвітленості, пурпуру, крові, сліпучого горіння. Палахкотливий стовп, що розкидав свічення, мов грозовиці, на всі напрямки в небозвід, прибрав обрис, подібний до чаші, що сховали її селяни в чорнозем і нікому не відкрили її таємниці, страшно помираючи один за одним в приреченому колі. Здається, над ними, з нетлінною і непоборимою силою, сходить вона: навіки принести порятунок.” Це – останнє речення роману. Микола Жулинський зазначає: “Важко читати цю страхітливу хроніку невимовно трагічної долі українського народу. Жодна уява не здатна відтворити цей жахливий спектр чорної біди, яка захопила Україну і відкинула її за межі елементарного людського буття. Та Василь Барка намагався в міру своїх фізичних і творчих сил відкрити перед нами моторошну безодню людського горя і відчаю.”
4-й учень-дослідник. Символічна назва роману.
Роман “Жовтий князь” втілює протиборство кількох могутніх сил, що мають космічні витоки. Перша сила, представлена символом, що дав назву роману, має кілька втілень.
– Жовтий князь – це сам український голокост, голодомор, який розпросторився над Україною своїм смертоносним владарюванням. Володіння Жовтого князя охопили всі села, підім’яли кожну хату, кожен двір – одноосібний чи колгоспний. Голодомор перетворив квітучі веселі села з дівочими співами і зимовими святами на страшну холодну пустку.
Жовтий князь – то також тоталітарна система, “государство”, як говорить один із персонажів, що, немов “татарва”, сіє тільки смерть і спустошення. Порівняно з нею навіть кримінальні злодії не такі страшні хазяїнові.
“Це – не те, що злодії, ті, коли доберуться, дорожче і краще візьмуть, а решту тобі зіставлять: ну влада ж кругом обдира!” – міркує селянин.
Влада нацьковує одне покоління на інше:
“- Чого вас учено сьогодні? – спитала одного разу мати.
Вчитель казав, що наші батьки – саботажники…”
В. Барка показує, що слуги Жовтого князя втратили всі людські риси і почуття. Вони не здатні мислити, міркувати, висловлювати власну волю.
Жовтий князь – символ не лише голоду і жорстокої влади. Він є втіленням надприродного, космічного Зла, що набрало сили і пішло в наступ на людство у XX столітті. Це засвідчив сам В. Барка. Голодомор відбувався в рік, коли виповнилося дев’ятнадцять століть від розп’яття Спасителя. Письменник постійно підкреслює диявольську суть сталінської влади. У 30-х роках відбулось найбільше розорення церков і храмів. Вражає, як і все в романі, сцена закриття черговою “Комісією” старовинної церкви, що стояла у центрі села і була побудована ще за часів гетьманів. Селяни в єдиному пориві рятують старовинне церковне начиння. Комсомольці скидають на землю дзвін, а Остроходін влаштовує полювання за церковними святинями. Божественна просвітленість церкви і диявольська темрява Жовтого князя – дві сили, що символізували смуги стражденного людського життя в Україні 30-х років.
5-й учень-дослідник. Проблематика та образи роману.
У центрі роману – проблема етносу, його долі: трагічна безвинна жертва з одного боку, з іншого – розкриття і утвердження багатьох його рис і традицій, що складалися століттями і вирізняють українців з-поміж інших народів.
Автор порушує проблеми “жовтого князя” – всепоглинаючого тоталітаризму, батьків і дітей, нерозумного обрубування родового коріння, нищення вікових традицій. Хата і двір Катранників, як і обійстя їхніх односельців, – ознака українського способу життя, селянський мікрокосмос. Батьківська хата, її обереги – важливі мотиви української літератури; їх торкалися О. Довженко, А. Малишко, і. Багряний та інші митці. В. Барка малює, як Жовтий князь і його прислужники руйнують людську оселю, будовану ще дідами і збережену нащадками. Занепадають, стають пустками людські домівки під тиском всесвітнього Зла. Коли Харитина Григорівна, старенька мати господаря, повернулася з церкви, з якої вже скинули дзвона, побачила рідну хату після розгрому “бригадниками” – і обмерла! “їхня хата, ще прадідівська, з сволоками в старовинних знаках, різьблених і свічами палених, була завжди біла. Харитина Григорівна і невістка так поралися, так гляділи, щоб зберегти добрий вигляд зокола і всередині.
А ось – гірше, ніж у сараї! Як після землетрусу. Поперериване все і поперекидуване, позмішуване і потоптане. Сльоза збігла по щоці. Здогадалася стара – вже кінець настав.
На старість побачила: знищено їхню хату, хату-святиню, де ікони споконвіку осявали хліб на столі.”
“Жовтий князь” – роман триплановий:
1. реалістичне зображення нещастя в сім’ї селянина Мирона Катранника;
2. психологічні нариси, описи незвичайних перемін у житті кожного в родині, що вимирає;
3. боротьба темряви зі світлом, Бога з дияволом, людини з людиною.
Автор намагається дати у романі відповідь на вічне питання: для чого людина приходить у цей світ?
Щоб відповісти, Барка змальовує досить багато різнопланових образів, які все ж умовно можна розділити на дві групи:
Люди-варвари, або ж сліпі виконавці, слуги диявола (Жовтого князя), що виповз з багна в образі компартії;
Люди-жертви, які за своїми духовними рисами найближчі до Ісуса Христа. Найяскравішим представником людей-варварів є партієць Отроходін, який сліпо виконує партійну волю, недвозначно виголошену Молотовим і Кагановичем: “Забрати хліб увесь! До зернини!” Більшість людей-варварів, зображених у творі, не мають власних імен: бо чи ж потрібні імена там, де втрачена людська подоба. Замість імен автор добирає узагальнюючі назви-неологізми відповідно до їхньої сатанинської роботи: хліботруси, хлібохапи, хлібобери.
Характеризуючи людей-гвинтиків, сліпих виконавців, Барка зосереджує увагу читача на двох рисах – бездушності і жорстокості. Проте головні винуватці людського лиха присутні незримо. Це – вождь світового пролетаріату на портреті, а ще – пророцтво самого генсека, яке глумливо прозвучало з репродуктора: “Жити стало краще, товариші, жити стало веселіше”.
З великим болем і співчуттям В. Барка розкриває характери селян-гречкосіїв, більшість з яких не розуміють, хто є справжнім винуватцем їхніх страждань, тому вірять у прихід антихриста.
У романі є ще один наскрізний символічний образ – хліб. Це – Божий дар, багатство, духовність, праця, гідність, достаток України. Це – найприродніша їжа українців, бо на ланах, які вони обробляють, родить найкраща у світі пшениця. Та диявол перетворив хліб у прокляття України. Хліб був! Він, невивезений, гнив у церкві. Це було те зерно, що його силоміць відібрали у селянських родин, не залишивши їм жодної можливості дожити до нового врожаю. Це був той хліб, за приховування якого сім’ї висилали до Сибіру. Його можна було б роздати людям і врятувати їхнє життя, але накази уряду забороняли це робити.
6-й учень-дослідник. Родина Катранників – земна сила, що тримає на своїх плечах добро, і труд, і саме життя.
Сім’я Катранників уособлює добро, труд, християнську віру – сам український етнос, проти якого заповзявся боротися Жовтий князь. В образах сім’ї Катранників письменник висвітлює багато проблем і міркувань на захист селянства, яке становить основу українського народу, творить і зберігає кращі його традиції, є виразником його ментальності.
Перед нами – статечна селянська родина, що, як і мільйони інших селянських сімей, руйнується і гине від смертоносної потуги Жовтого князя.
Василь Барка любить село і його мешканців, вважає їх носіями здорового, морального, працелюбного людського характеру, освітленого християнськими заповідями. З великою повагою ставиться він до своїх героїв: на кожній сторінці роману дорослих Катранників він називає іменами та по-батькові. Катранники-селяни є, за своєю суттю, хліборобами-інтелігентами. Це – дружна, працьовита сім’я, що не знає проблеми батьків і дітей. Духовна чистота і віра, працелюбність і чесність викликають лють диявола, котрий перетворив кожен двір і село на страшне гетто смерті. Родина докладає немислимих зусиль, аби вижити, вистояти, дочекатися весни. Але навкруги все виметено, забрано, спустошено. На останніх сторінках роману самотнім сиротою залишається Андрій, який вирушає з хати сусідів у мандри, щоб “мами шукати”, бо не може повірити у її загибель. Мирон Данилович та Дарія Олександрівна в руїнний час революцій і викорінення одвічного селянського побуту зростили і виховали гарних, доброчесних дітей, які шанують і люблять людей, прадавні хліборобські звичаї, тримають у своїх серцях Божі заповіді і водночас є дітьми свого часу. Символічний зміст у романі має образ найменшого героя – Андрія Катранника, який один вирушає у далеку життєву мандрівку. Покидаючи село, Андрій пересвідчується, що святиня втрачених батьків та односельців ціла і збережена. Всі, хто зберігав її, померли. Ніхто, крім нього, не знає місця, де сховані їхні надії, світло їхніх сердець.
IV. Підсумки уроку.
Слово вчителя.
Василь Барка прагнув розказати всьому людству болючу правду про радянську тоталітарну систему, яка знищує все гуманне на своєму шляху, власне, “пожирає своїх дітей”, бо вона сама – “Жовтий князь”. Письменник вірить, що, пройшовши через таке пекло, український народ обов’язково відродиться! А сам роман звучить як реквієм загиблим, закликаючи нащадків ніколи не забувати, які жахливі трагедії довелося пережити нашому багатостраждальному народові.
V. Домашнє завдання.
Написати твір-мініатюру “Чи можна протистояти “Жовтому князю”?
Використана література:
1. Барка В. Автобіографія.//Українське слово: Хрестоматія української літературної критики XX ст.: В 4-х томах.- К., 1994-1995.-Т.2. – С. 642-653.
2. Барка В. Від автора.//Самчук У. Марія, Барка В. Жовтий князь. – К, 1997,-С. 134-137.
3. Жулинський М. У світлі віри: Голодомор в Україні та роман В. Барки “Жовтий князь”//Барка В. Жовтий князь.- К.: Дніпро, 1991.- С.5-22.
4. Солод Ю. Українська література XX: погляд на межі тисячоліть,- К.: Світло знань, 1999.- С. 345-359.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)