Типологізація філософських вчень
1. Перший з них – гносеологічний. Матеріалізм або ідеалізм? Як би не були пов’язані спільними історичними долями ці два основних напрямки в філософії, у кожного з них є ще й своя власна доля, свої витоки і традиції. І матеріалістична і ідеалістична філософія знає своїх великих творців, і те й інше напрямок представлені своїми історичними школами.
Гносеологічний рубіж проходить і всередині філософського ідеалізму, розрізняючи два види ідеалістичного філософствування: ідеалізм об’єктивний і ідеалізм суб’єктивний. Перший з них миротворчу міць свідомості відносить до свідомості надлюдського, надлічностние, трансцендентальної (пли божественному, що одне й те саме). Другий – до свідомості особистісному, індивідуальному: лише воно визнається безумовною реальністю, тоді як весь емпіричний світ виявляється ув’язненим в свідомість суб’єкта і без нього не існує.
2. Інша підстава типологізації філософських систем – теж гносеологічне, однак воно стосується принципових поглядів філософа на роль і значення основних форм і видів пізнання, в їх співвідношенні один з одним: пізнання чуттєвого і раціонального (розумового і розумного). Філософи, які наполягають на тому, що основну і головну роль в процесі пізнання мають відчуття (робота органів почуттів), отримали в історії філософії назву сенсуалістів (відповідне гносеологічні напрямок – сенсуалістичне). Загальним положенням філософського сенсуалізму стало визнання того, що “нічого немає в інтелекті, чого не було б раніше в почуттях”. У Новий час даний принцип особливо активно відстоював англійський філософ Дж. Локк (1632-1703), хоча історично ідеї сенсуалізму сягають ще до Аристотеля.
Протилежність сенсуалізму – раціоналізм, коли чуттєве знання раціоналістами не відкидається повністю, але розглядається як знання “темне”, недосконале, не здатне проникнути в глиб речей і осягнути їх сутність.
3. В іншому контексті поняття “раціоналізм” вживається як протилежність ірраціоналізму, що обмежує пли навіть повністю заперечує роль розуму як знаряддя осягнення світу, відвідного цю роль внераціональним формам психіки: містичної інтуїції, одкровенню, сверхчувственному споглядання і т. Д. В основі ірраціоналізму лежить постулат про абсурдність, алогічність самого буття, що не піддається ні розумному обгрунтуванню, ні поясненню. Ставлення до логіки, разуму – від повного їх прийняття і до повного заперечення – теж один із критеріїв, і вельми істотних, типологізації філософських навчань (особливо в філософії Нового часу).
4. Філософські побудови розрізняються і по методу. За таким критерієм як минуле, так і сучасний стан думки може бути віднесено (переважно) до однієї з двох концепцій: метафізичної або діалектичної.
Метафізичної філософією (з часів Гегеля) стали називати ту, яка намагалася дати однозначне, завершене зображення світу в готових, що склалися поняттях. Оскільки сутність речей незмінна і вічна, вони нерухомі. Вивести їх зі стану спокою, надати їм рух може лише зовнішня сила (як це і має місце в звичайній, ньютоніанской механіці).
Діалектична методологія виходить з визнання рухливості, плинності філософських понять. Така плинність, на переконання діалектиків, адекватно відтворює рухливість, взаимопереход самих явищ дійсності. У світі все тече, все змінюється, при цьому джерело руху і розвитку знаходиться не поза, а всередині, т. Е. В самому явищі. У світі, вважають діалектики, немає готових речей, а є процеси.
5.Чи назвати й інші критерії, або підстави, типологізації філософських навчань. Вони можуть бути атеїстичними і релігійно-ідеалістичними (критерій розрізнення – відношення до релігії), сцієнтистської і антисцієнтистської (критерій розрізнення – відношення до науки). Слід згадати ще одну підставу – світоглядний та психологічний, за яким філософські вчення чітко розрізняються на вчення оптимістичні і песимістичні: прінімающе і не беруть життя і реальність, які дивляться на майбутнє з надією або з відчаєм.
Типологія філософських вчень (матеріалістичних і ідеалістичних, діалектичних і метафізичних і т. Д.) – це типологія не по временнόму, а по змістовному принципом. До матеріалістичного типу ми віднесемо і античний матеріалізм, і матеріалістичні вчення сучасності; до типу раціоналістіческому – і раціоналізм Декарта (XVII ст.), і раціоналізм Башляра (XX в.). Для того ж, щоб висловити історично мінливий характер самого процесу, акту філософського творчості, його обумовленість об’єктивними факторами духовного виробництва взагалі, є сенс ввести поняття “історичний тип філософствування”, маючи на увазі, що історична епоха накладала глибокий відбиток на саму особу філософа, на розуміння ним своєї ролі в суспільстві, на прихильність тим чи іншим ідеалам і цінностям. Історичний тип філософствування об’єднує не однодумців, а сучасників, т. Е. Філософів різних поглядів і переконань, але сформувалися в єдиному просторі і часі культури.
Кожна велика епоха знає свій історичний тип філософствування (і свій характерний тип філософа). В античності склався споглядальний тип філософствування (і відповідно – споглядальний соціально-психологічний тип особистості філософа), що цілком відповідало тим умовам і передумовам, в яких здійснювався тоді процес духовного виробництва: жорсткого відділенню і протиставлення розумової та фізичної праці, коли єдино гідним заняттям для громадянина поліса зізнавався тільки праця розумовий (абстрактно-духовний). Безтурботність, незворушність духу, спокійне споглядання вічної істини вважалися вищими цінностями, ідеалом вільної людини. Найбільш яскраво цей тип філософствування виражений у Аристотеля (IV ст. До н. Е.). Абсолютна споглядання світу, на його думку, є божественне споглядання, а бог – абсолютний споглядач-філософ.
Даний тип філософствування розглядає споглядання не тільки як етичний, а й як гносеологічний ідеал. Це означає, що суб’єктом пізнання визнавався індивід з “незіпсованою”, даної від природи чуттєвістю, здатної сприйняти і відтворити світ ідеально. Соціальна роль філософа при такому погляді на характер філософської творчості – пояснює. Філософ приходить слідом за подіями, коли пристрасті, що породили їх, заспокоїлися. (Філософія, писав Гегель про такий тип філософствування, подібна сові Мінерви, що вилітає в сутінки).
Близьким до споглядального є умоглядний тип філософствування, орієнтований на ірраціональні і сверхраціональном джерела пізнання (інтуїцію, одкровення), що особливо характерно для релігійної та релігійно-містичної філософії (пізня античність, середньовіччя, російський релігійний ренесанс кінця XIX – початку XX ст.).
Філософствування мислителя – містика ірраціоналіста – в психологічному відношенні ближче до творчості поета, ніж до праці дослідника-гуманітарія. Свою мету зазначений тип філософствування бачить у виході за межі чуттєво-сприйманого світу, в знаходженні інтимний зв’язок між вірою і знанням, релігією і наукою. Типова риса філософствування – принципова незадоволеність минущим, вічним, спрямованість до вічного, “туга за трансцендентному” (Н. А. Бердяєв).
Марксистська філософія знаменує собою становлення і утвердження соціально-перетворювального, діяльного типу філософствування. Основоположники марксизму бачили мету і сенс своєї філософії в тому, щоб бути знаряддям зміни світу. Недооцінку даної ролі вони вважали головним пороком, недоліком колишньої філософії.
Дійсно, революційно-перетворювальна сторона розвинена в марксистській філософії сильніше, ніж в інших світоглядних системах. Але це не означає, що до Маркса не було філософів, які мріяли про радикальні соціальні зміни і задовольнятися лише захистом і виправданням існуючий). Мор і Кампанелла, Дідро і Фіхте, Радищев і Чернишевський зовсім не були кабінетними мислителями, вони закликали до активної громадської і політичної боротьби, не боячись ні ешафота, ні тюрми, ні заслання. Однак в філософії марксизму діяльний тип філософствування отримав якісний розвиток: нею був знайдений конкретний суб’єкт соціальної дії – народні маси, робітничий клас.
Діяльний тип філософствування пережив свій апогей в першій половині XX ст., Випробуваний досвідом світових глобальних перетворень соціального життя людства (на жаль, не в усьому пішли на користь і на благо людям). Протягом останніх десятиліть двадцятого століття переконують, що діяльний тип філософствування (ширше – активно-перетворювальний імператив культури) теж минущий і має свої історичні межі.
Новітній, соціально-екологічний тип філософствування (сюди можна віднести вчення В. І. Вернадського про ноосферу, ще більш ранні ідеї Н. Ф. Федорова про свідому регуляції людиною природи, теоретичні висновки Римського клубу) з елітарної сфери думки проникає в широке громадське свідомість.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)