Людина як об’єкт філософського осмислення. Природне і соціальне в людині
З одного боку, людина – істота фізичне, тілесне; він обуреваем потягами, в ньому сильні несвідомі імпульси. З іншого боку, людська природа виявляє нам свідомість, розумність, здатність ясного розуміння та осмислення обставин. Свідомість, розум і свобода притаманні людині. Саме ця двоїстість завжди примушувала філософів шукати сутність людини.
Під проблемою людини у філософії розуміється: проблема добра і зла, душі і тіла, свободи людини, пошук місця людини в навколишньому світі і т. д.
У різний час увагу філософів зверталося до різних аспектів даної проблеми, вони розглядалися з різних точок зору в залежності від переважаючого світогляду даної епохи.
В античній філософії сформувався особливий підхід в осягненні природи і людини – космоцентризм, суть якого полягає в тому, що вихідною базою в розробці філософських проблем було розуміння космосу як єдиного пропорційного цілого, що володіє деяким духовним початком (душа, світовий розум). Розуміння космосу знаходиться в центрі розуміння світу. Відповідно до цього трактується і природа людини. Людина – мікрокосм, звідси і гармонія людини, світу, розум людини, мислення.
Починаючи з класичного періоду (з Сократа), проблема людини висувається на центральне (перше) місце. Для середньовічної філософії характерним було вирішення питань відповідно до розуміння Бога, його сутності. Аналогічно здійснюється розуміння природи і людини, їх сутностей, тлумачення принципів ставлення людини і Бога.
Філософія Відродження є гуманістичної, і тому антропоцентричною, тобто в центрі філософії – проблема людини, як самоцінного істоти і через призму цього – розуміння світу. Філософи пов’язували свободу людини, сенс його життя з його власної внутрішньої активністю, творчою діяльністю, яка виступала як головний чинник самореалізації особистості, індивідуалізації.
Західноєвропейська філософія XVII століття розглядала головним чином проблему пізнання, яка виступила на перший план. Розробка проблеми призвела до виникнення двох протилежних пізнавальних концепцій: емпіризму і раціоналізму. Проблема людини, її пізнавальної здатності і свободи в цей період вирішувалася за допомогою раціоналістичної установки. Французька філософія XVIII в. розглядала її також з позицій раціоналізму.
Однією з найважливіших філософських проблем, пов’язаних з людиною, є проблема співвідношення природного і соціального в його історичному та індивідуальному розвитку.
Соціоантропогенезу пов’язаний з тим, що предчеловека в процесі трудової діяльності змінював свої руки, пристосовуючи їх до примітивних знарядь праці, формував свою мову і мова, призначені насамперед для спілкування з людьми. Важливими етапами на шляху становлення людини з’явилися прилучення його до вогню, видобутку вогню, а також приручення тварин, яке збільшило його сили в його відносинах з природою. Остаточно сформована людина (людина розумна – Homo sapiens) вже володів всіма біологічними і соціальними якостями, необхідними для здійснення свого суспільно – історичного розвитку.
Склалися дві концепції про природу людини:
социологизаторские – поширилися особливо широко серед прихильників марксистської філософії на основі тези про людину як сукупності суспільних відносин. Вважалося, що ніяких особливих біолого – генетичних задатків індивідуум не має, що соціальна не тільки особистість, але і вся біолого – фізіологічна структура людини;
биологизаторские – спільною рисою, є тлумачення сутності людини переважно з позицій біології.
Головним двигуном суспільного розвитку є боротьба за існування і природний добір. Виживають тільки найсильніші (іноді при цьому вживається поняття “надлюдина”), гинуть або повинні гинути всі слабкі і непристосовані до середовища.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)