Соціокультурна природа раціональності
Три останніх десятиліття XX в. у західному та вітчизняному філософському спільнотах проходили під гаслом пошуку нових форм раціональності як такої і наукової зокрема. Настільки значний інтерес до однієї з найактуальніших проблем філософії науки як життєво-смисловий і світоглядної проблематики багато в чому був зумовлений загальним розчаруванням у можливостях розуму взагалі і наукового зокрема, викликано виявленням нерозумності результатів діяльності, яка здійснювалася під суворим контролем розуму і, в першу чергу, розуму наукового.
Крім того, досить довільне трактування поняття раціональності виявилася зручним засобом для повного розмивання меж між аж ніяк не тотожними за формою і змістом формами людської рефлексії. Це викликало в подальшому безліч філософських дискусій на тему “Наука і інші форми раціональності”.
Сформований в надрах класичної культури міф про всесилля наукового розуму був повністю розвінчаний до результату XIX в. Але витоки процесу “деміфологізації” наукового розуму сходять ще на превеликий мислителю XVII сторіччя Б. Паскалю, зокрема, до його ідеї розмежування двох типів філософствування – “філософії розуму” і “філософії серця”. Надалі через А. Шопенгауера і С. К’єркегора даний процес знайшов своє продовження в сучасному методологічному свідомості. Почалося в кінці XIX – першій половині XX в. протистояння сцієнтизму і антисцієнтизму до 80-90-м рокам завершилося своєрідним їх примиренням, що знайшло своє вираження у формуванні сьогодні нового культурноісторіческого типу раціональності, що ввібрав у себе їхні характерні риси.
Цей тип раціональності характеризується в першу чергу відмовою від традиційного уявлення про раціональність як тотожною науковості. Розпочата ще в 60-х роках ХХ ст. і значно посилилася сьогодні з боку західних і частково деяких вітчизняних філософів і методологів науки критика наукового розуму багато в чому була стимульована критичними раціоналістами англоамериканской історичної школи, які в своїй спробі пояснити розвиток наукового знання зіткнулися з проблемою історичності розуму, історичного характеру раціональності. Треба зауважити, що у філософській традиції ця проблема ставилася і осмислювалася значно раніше. Згадати хоча б знамениту критику історичного розуму В. Дільтея або філософсько-історичну концепцію Р. Дж. Коллінгвуд, в якій послідовно відстоювалася ідея культурно-історичної обумовленості розуму.
Історичний характер раціональності детермінований тим, що раціональність є насамперед феномен і цінність культури, і її образи, ідеали, типи, критерії змінюються разом із зміною типів культур. Те ж саме відноситься і до наукової раціональності. Наука як “продукт загального історичного розвитку, абстрактно виражає його квінтесенцію”, на думку К. Маркса, здійснюється у визначених конкретно культурно-історичних умовах, які детермінують суперечливий, історично перехідний характер наукової раціональності. Іншими словами, раціональність в одних умовах може обернутися нерациональностью в інших. Це означає, що кордони між раціональним і нераціональним умовні, рухомі.
Отже, можна стверджувати, що не існує загальної, універсальної, раз і назавжди даної форми раціональності взагалі та наукової зокрема, яка була б застосована до всіх культурно-історичним і епістемологічних ситуацій. Раціональність завжди визначена і конкретна, абстрактної раціональності не існує. Зміна умов може поставити під питання цей тип раціональності, виявити притаманні йому нераціональні риси. Аналогічна ситуація складається і в науці: обумовлений певною культурно-історичною епохою (даний) тип наукової раціональності виступає як одна з форм вираження певного культурно-історичного типу раціональності.
Розвиток наукового знання завжди здійснюється відповідно до історично складаються ідеалами і нормами наукового дослідження, зумовленими зрештою культурно-історичними чинниками. Тому з переходом від однієї культурної епохи до іншої відбувається і зміна стандартів раціональності науки.
Таким чином, історичний характер раціональності взагалі та наукової зокрема робить рівноправними всі її історичні форми. Не можна абсолютизувати одну з цих форм, якою б розвиненою і недосконалою вона не була. Разом з тим абсолютним моментом тут виявляється сама динаміка раціональності. Значить, людський розум володіє певними універсальними і загальними властивостями, властивими йому в усі часи і в різних культурах. Наявність таких властивостей робить його сприйнятливим до різних типів розвитку розумності, що дозволяє говорити про загальні, універсальних, обумовлених самою природа розуму критеріях раціональності.
Що стосується питання про зміну типів раціональності від однієї культурної епохи до іншої, то тут беруться до уваги ті характеристики, які пов’язують даний тип розуму з відповідним йому соціокультурним контекстом, тобто зі специфічними, сполученими з даним типом культури критеріями раціональності.
Отже, визнання історичності форм усвідомлення раціональності припускає універсальний характер критеріїв раціональності, з одного боку, і специфічні критерії раціональності в кожну культурну епоху – з іншого. Не можна уявити систему абстрактної раціональності – це була б вихолощена модель. Як феномен розуму, раціональність прокладає собі дорогу в різних культурних епохах через різні форми самосвідомості, починаючи з міфу і закінчуючи наукою. Ця її багатоликість ставить перед дослідниками завдання виокремити специфічний спосіб, типи та принципи раціональності, іншими словами, здійснити її методологічний аналіз. Але перш ніж приступити до нього, необхідно попередньо обговорити деякі фундаментальні проблеми філософії науки, з яких логічно “проростає”, принаймні у філософсько-науковому та методологічному контексті, проблема раціональності.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)