Методологія науки
Наука як одна з форм самосвідомості культури на різних етапах свого історичного розвитку виражається в різних рефлексивних формах. Якщо формою самосвідомості класичної науки аж до середини XIX ст. був онтологизм (рефлексія над зв’язкою “знання – об’єкт”), з середини XIX до XX ст. – Гносеологізм (рефлексія над зв’язкою “суб’єкт – об’єкт”), то форма самосвідомості, характерна для некласичної науки, – методологізма (рефлексія над зв’язкою “суб’єкт – знання”). У цьому сенсі XX сторіччя справедливо називають “століттям методології науки”. Але останнє не означає, що онтологічна і гносеологічна проблематики виключаються з рефлексії над наукою, так само як і те, що в епохи онтологизма і гносеологизма методологічна складова свідомості відсутня. Мова йде лише про превалювання тієї чи іншої форми самосвідомості науки на різних етапах духовного розвитку. Тому таке виокремлення різних форм умовно, схематично, але абсолютно необхідно для зручності історичного дослідження наукової рефлексії.
Зростання ролі методологічного свідомості в сучасній духовної ситуації пов’язують звичайно з ростом, ускладненням спеціалізованих форм знання, людської діяльності, проблем, для адекватного вирішення яких необхідні відповідні зразки, засоби, алгоритми, нормативи. Це означає, що методологічна культура в сучасну епоху виявляється необхідною передумовою будь-якої людської діяльності, і в першу чергу діяльності наукової як вищого прояву інтелектуальної культури. Отже, квінтесенцією методологічної культури виступає методологія наукової діяльності, методологія науки.
Поняття “методологія науки”, як і саме поняття “методологія”, настільки розпливчасто, невловимо, неоднозначно, що досі в методологічній літературі немає загальноприйнятого, вичерпного визначення. Такий момент невизначеності може бути використаний для її продуктивного дослідження. Як би не визначали методологію, ясно, що мова йде насамперед про діяльність нашої свідомості, тобто про усвідомленої діяльності, яка включає мету, засоби, результат і сам процес діяльності.
Оскільки методологія – це діяльність усвідомлена, то очевидно, що поняття “методологія” безпосередньо співвідноситься з поняттям “знання”. У даному випадку під останнім мається на увазі знання в двох специфічних значеннях: експлікований знання про діяльність і знання як онтологічна складова самої діяльності, тобто знання, іманентно властиве їй. Отже, методологія – особливий вид знання про умови, засоби, способи, нормах людської діяльності.
Стосовно до методології науки це означає знання про умови, способи, засоби здійснення наукової діяльності. Але оскільки наука, як відомо, мислить поняттями, тобто вона здійснюється в понятійному дискурсі, є теоретичною формою знання, то методологія науки виявляється своєрідною теорією, що включає знання про принципи, норми, зразках, ідеалах, критеріях наукової діяльності, а також про природу, сутність, форми, структуру наукового знання, механізмі і рушійні сили його розвитку.
З вищесказаного ясно, що методологічне знання структурно і змістовно, неоднорідне і багаторівневе, такими ж виявляються і типи проблем, що вивчаються методологією науки, що послужило для методологів підставою для розмежування різних рівнів методологічного аналізу науки. Відповідно до концепції рівневого будови методологічного знання, запропонованої відомим вітчизняним методологом Є. Г. Юдіна, прийнято виділяти чотири основних методологічних рівня:
1. Філософська методологія;
2. Загальнонаукова методологія;
3. Конкретно-наукова методологія;
4. Методика і техніка дослідження.
Дана схема з необхідністю ставить питання про взаємовідносини методологічного знання з філософським та спеціально-науковим знанням. Виділення рівня філософської методології обумовлено наявністю в природі, структурі, категоріальному апараті, проблемному полі методологічного знання глибинного філософського пласта фундаментальних онтологічних і гносеологічних принципів (філософем), культурологічних та філософських понять: “знання”, “раціональність”, “науковість”, “картина світу “,” стиль мислення “,” філософські підстави науки “, проблем науки: природа і сутність наукового знання, логіка його розвитку і т. д. Все це дає підставу вважати методологію в певному сенсі філософської дисципліною, формою самосвідомості науки, зближуючої її з філософією науки. Остання як філософської рефлексії над наукою дозволяє підійти до дослідження сутності науки ззовні, в контексті культури, історії і т. п. Однак, незважаючи на цю їхню близькість, подібність, методологія науки істотно відрізняється від філософії науки тим, що їй притаманні великі загально – і конкретно-науковий пласти, що включають безліч логічних форм, принципів, законів, правил виводу, загально-і приватно-наукових методів, форми наукового пізнання, формалізацію мови науки і т. д. Цією своєю спрямованістю на дослідження способів, прийомів, методів наукового пізнання методологія зближується з тим, що зазвичай іменують логікою науки.
Що стосується історичних типів методологічного аналізу, то його першою історичною формою служила логіка. Зародившись в надрах грецького стилю філософствування, ця форма панувала аж до початку XX ст. Правда, у стародавніх греків методологія не існувало як окремий самостійний вид знання, вона, якщо й була, то лише в нерефлексівного формі, наприклад знаменита майевтика Сократа, орієнтована на створення певної технології пошуку істини. У рефлексивної же формі історія методологічного свідомості бере свій початок в новоєвропейської культурі, зокрема у Фр. Бекона, індуктивна методологія якого виступала лише як складова частина його “нового Органон”, тобто індуктивної логіки. Як відомо, в рамках формально-логічного підходу розробляв своє вчення про методи і Аристотель. Навіть Дж. Ст. Мілль не виходив у своїй методології за рамки логіки, а великий кенігсбергец хоча і спробував розширити методологію до теорії науки (“наукоучения”), але його методологічний аналіз ще “не винесений за дужки” логіки. Послекантовскую методологічна свідомість також формується на основі і за допомогою логіки.
І тільки з неокантианцев Марбургской і Баденської шкіл починається процес відділення методології від логіки і зведення її на рівень філософського аналізу, значно розширив проблемне поле методологічного свідомості за рахунок включення соціокультурних, гуманістичних, історико-наукових, психологічних та інших вимірів знання. Розробці філософської методології сприяв ряд західних і вітчизняних методологічних шкіл: методологічний критицизм К. Поппера, англо-американська історична школа, методологічні школи Г. П. Щедровицького, В. С. Біблера, Ю. М. Лотмана, В. С. Стьопіна та ін.
З другої половини XX в. методологія остаточно відокремилася від логіки та філософії і перетворилася на специфічну форму самосвідомості науки, існуючу на стику різних дисциплін. Зміст цього сучасного типу методологічного аналізу визначається в основному двома новими методологічними парадигмами – системним підходом, запропонованим творцем теорії систем Л. фон Берталанфі і вітчизняним ученим і філософом А. А. Богдановим, і синергетикою, що поєднує системно-інформаційний, структуралістський підходи до принципів самоорганізації, нерівноважності динамічних систем і представляє собою новий нелінійний стиль мислення.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)