Схоластика середньовіччя
Як вже зазначалося, середньовічна наука розвивалася на основі античних наукових парадигм. На початковому етапі свого існування вона носила, по суті, коментаторський характер, основною її жанр – коментарі до праць давньогрецьких вчених. З часом ці коментарі ставали все більш оригінальними, хоча навряд чи вони могли перерости в самостійні природничі теорії і программи1, тому що занадто міцним виявився закладений під ними античний фундамент. Тим більше вони не могли оформитися в наукове природознавство. І хоча середньовічні вчені в якійсь мірі передбачили ряд ідей класичної науки та методології, сформулювали багато фізичні поняття (швидкість, простір як умова руху, переосмислюється саме поняття руху), проте сформувався в надрах середньовічної культури тип наукової раціональності принципово відрізняється від класичного типу.
По-перше, епістемологічної підставу середньовічного ідеалу наукового знання – це реалізм, відповідно до якого вважали, що в самих речах наявні аналоги понять людського розуму. Новоєвропейська наука ж оперує концептуальними схемами, необхідні їй “для концептуалізації явищ, які самі не належать до розряду концептуальних сутностей і не є вместилищами останніх”.
По-друге, визначальна риса середньовічного ідеалу науковості – якісний характер знанія1. Ця його особливість явно виражена в середньовічній фізики, яка, як і фізика Аристотеля, також фундована на якісній онтології і, значить, по своїй суті була фізикою якісною, а не кількісної на відміну від класичної механіки.
По-третє, догматизм середньовічного наукового знання, онтологическим підставою якого служить авторитет Божественного слова, Божественної книги, творця. Новоєвропейське мислення ж хоча і грунтується також на авторитеті, але не Божественного слова, а слова взагалі, чи не Божественної книги, а книги природи, авторитеті розуму і досвіду.
По-четверте, як не парадоксально, цей догматизм не виключав таку модальність знання, як пробабілізм (ймовірність). Ця риса середньовічного знання обумовлена тим, що “точнейшее міркування перед незбагненним – всього лише ймовірне міркування; так як істину можна побачити лише “очима серця”, “ніяка буквальна інтерпретація тут неможлива” “2. А тому мова могла йти тільки про вибір найбільш імовірною з альтернатив, вигадувались вченими. Тільки цим, мабуть, можна пояснити, чому, наприклад, середньовічні фізики на етапі схоластики займалися швидше логічним конструюванням фізичної реальності, ніж її пошуком. У класичній науці, починаючи з Декарта, утвердився в методологічному плані фундаменталізм, що виходить з ідеї про те, що знання в цілому і наукове зокрема за своєю природою достовірно.
По-п’яте, основним методологічним засобом середньовічного природознавства служить формальна логіка, оскільки в змістовному плані онтологія науки визначалася конструктивно-онтологічними схемами, вираженими мовою формальної логіки. Новоєвропейська наука ставила перед собою завдання прочитати “книгу Природи, написану Богом мовою математики” (Галілей).
Справедливості заради слід нагадати читачеві, що в пізній схоластиці (XIV ст.), Починаючи з Н. Орема, ситуація принципово змінюється: додаток математичних методів в науці набуває всеосяжний характер, так що можна говорити в якійсь мірі про зміну якісного ідеалу знання кількісним.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)