Від поняття “людина” до образу “особистість”
Феномен людини відноситься до особливої реальності, явища якої принципово відрізняються від явищ природи. Не випадково людину називають прикордонним істотою. При всьому різноманітті форм прояву природи, сутність її єдина. Як особлива реальність у світі природа на всіх рівнях структурної організації підпорядковується одним і тим же законам розвитку, чого не скажеш про людину.
Якщо користуватися термінологією Демокріта, людина є мікрокосмосом макрокосмосу. Але він не просто атом буття світу, а неповторний унікальний світ. Унікальність цього світу обумовлена тим, що він має не одне, а п’ять онтологічних підстав: космічне, родове, природне, духовне і соціальне. Наявність п’яти почав задає особливу ексцентричність людини, причому одна з підстав виступає як домінанти. Немає людини взагалі, а є завжди оригінальний і неповторний світ, що перебуває в процесі становлення, вічного подолання себе, в пошуках свого “Я”. Бо, як уже зазначалося, людиною не народжуються, людиною стають.
У пошуках відповіді на метафізичні питання про сутність і про існування людини необхідно відредагувати гносеологічний об’єкт розгляду, рухаючись від поняття людини до образу особистості, виокремлюючи в цьому образі конкретний зміст і орієнтуючись на гносеологічні принципи об’єктивності та конкретності істини.
Такий підхід дає можливість на принципово іншому рівні вирішувати проблему співвідношення загального і одиничного в пошуках особливого і неповторного в заявлених межах, бо він зближує філософський і реальний смисли буття людини, наближаючи його до “впізнавання” через образ особистості; цей підхід знімає сумніви щодо можливості та доцільності розглядати феномен людини як об’єкт філософського аналізу.
Конкретизація ситуації в метасистеме “природа – суспільство – людина” забезпечує більш глибоке бачення місця і ролі людини в сучасному світі, бо вона дозволяє розглядати людину як суб’єкта культурно-історичного процесу, а не як абстракцію.
Цінність заявленого підходу обумовлена евристичним потенціалом соціально-філософської категорії “особистість”. Особистість – це свідомо-діяльнісної втілення суспільних відносин, суб’єкт і продукт (творець і творіння) суспільного виробництва. І в цьому сенсі, особистість насамперед є “поняття відносини”, в якому і через яке людина реалізує своє конкретне існування та здійснення, заявляючи про себе як про характерне типі представника конкретного суспільства.
Феномен особистості являє собою зміст, центр і єдність взаємопов’язаних актів, націлених на інші особистості. Іншими словами, особистість може усвідомити себе, свої можливості і дати оцінку своїм вчинкам тільки через іншого, бо кожному “Я” відповідає і протистоїть “не-Я”.
В процесі своєї життєдіяльності індивід як чинне соціальне істота, наділена волею і свідомістю, претензіями, правами та обов’язками, настроями й оцінками, формує психологічну установку і виробляє певну лінію поведінки, в тому числі і правового.
Життєдіяльність людини і його поведінка в кожному конкретному випадку обумовлені зовнішніми обставинами і внутрішніми факторами. Зовнішні обставини змушують індивіда співвідносити знання про світ і про себе. Проектуючи свідомість через систему цінностей свого “Я”, індивід виробляє варіанти ставлення до конкретного випадку і, користуючись своєю виборчою здатністю, вибирає і реалізує тільки один з можливих, підтверджуючи подвійну обумовленість своєї поведінки зовнішніми обставинами і внутрішнім фактором.
Оскільки життєдіяльність людини, її соціальна активність найбільш повно проявляється в метасистеме “суспільство – природа – людина”, то, ймовірно, доречно розглянути рух поняття “людина” до образу “особистість” в умовах конкретного соціального простору, іменованого новоєвропейської цивілізацією.
Для епохи Нового часу характерно становлення буржуазних суспільних відносин на базі капіталістичного способу виробництва. Оскільки філософія – це не тільки “епоха, схоплена в думці”, а й “душа культури” конкретної епохи, то заявка на раціоналізм у філософії Р. Декарта і доведення його до панраціоналізма в німецькій класичній філософії здаються глибоко симптоматичними. У цьому філософському раціоналізмі належного знайшов своє відображення формальний раціоналізм сущого. Формальний раціоналізм є візитною карткою всіх сфер суспільного виробництва, технологічні процеси якого орієнтовані на ініціювання фетишизації товару, грошей і капіталу, що, в кінцевому підсумку, призводить до персоніфікації суспільних відносин і деперсоніфікації суб’єкта виробництва. У цих умовах людина праці виявляється відчужений від природи, від результатів своєї діяльності, від інших людей і від своєї сутності. Більш того, чим вище соціальна активність людини, тим істотніше його відчуження від усього, всіх і самого себе.
З часів Р. Декарта і Б. Спінози пройшло багато часу. Капіталістичний спосіб виробництва еволюціонував від “печерного” стану до сучасного, але сутність його і на рубежі XXI ст. виявилася незмінною, про що побічно свідчать глобальні проблеми сучасності.
Незатишно почуває себе людина в сфері як матеріального, так і духовного виробництва, де він затребуваний тільки в соціальному вимірі. Цьому сприяв у тому числі і процес перетворення науки в безпосередню продуктивну силу суспільства. Для цього процесу характерна тенденція до знеособлення праці вченого, до розщеплення його на технологічні операції, що робить анонімним результат наукової діяльності і веде до втрати персональної відповідальності. В умовах науково-технічної революції продуктивних сил, природа перетворюється на випробувальний полігон, а людина часто виступає в якості експериментального об’єкта.
Перетворення науки в безпосередню продуктивну силу розширює можливості матеріального виробництва, сприяє його експансії “на територію” природи. Природа не тільки перестає бути об’єктом поклоніння або захоплення, а й втрачає своє самостійне значення. Вона стає всього лише об’єктом праці, предметом споживання, пасивні початком.
З цього не слід робити висновок, що перетворення науки в безпосередню продуктивну силу суспільства є абсолютно негативним фактором історичного (соціального) розвитку. Для суспільства і людини цей процес мав в цілому прогресивне значення. Але за прогрес, за психологічний комфорт, за можливість задоволення зростаючих потреб потрібно платити. Вторгнення в сферу природи обернулося посиленням процесу відчуження людини. Бо будь-які зміни одного з структурно організованих елементів в метасистеме “природа – суспільство – людина” прямо або опосередковано впливають на метасістему в цілому. Формальна раціональність знаходить свою протилежність.
Найбільш рельєфно проявляється формальна раціональність в інститутах управління суспільством, що організують і здійснюють регламент суспільних відносин. Цей тип формальної раціональності не тільки доповнює перші два – господарський і науковий, а й виникає як результат їх логічного розвитку.
Формальна раціональність на рівні інститутів управління заявляє про себе диктатурою бюрократії, пріоритетом закону в умовах декларації, але не здійснення першості права.
Розглядаючи феномен бюрократизму, слід виходити з тези, що апарат управління створюється спочатку в якості посередника в регламентації суспільних відносин. Але в силу відносної самостійності і внутрішньої логіки свого розвитку апарат управління прагне з системи забезпечення перетворитися на систему самозабезпечення. І цьому сприяє формальна раціональність. Основні принципи бюрократизму: ієрархічність і рутинний характер прийнятих рішень, сліпе підпорядкування і абсолютна старанність, безособова діловитість і безвідповідальність, однодумність і корпоративність.
Трансформувавшись у бюрократизм, бюрократія трансформує все і всіх за своїми мірками. У бюрократизованим суспільстві бюрократія виглядає як абсолютна необхідність; здається, що без неї людина суспільства як конкретна особистість не може існувати, хоча вона переслідує свої і тільки свої інтереси, стимулюючи тотальне відчуження людей від керування, від реалізації своїх прав.
Здійснення формальної раціональності в умовах матеріального і духовного виробництва, а також у межах інституту управління народжує в результаті її протилежність – ірраціональність.
Ірраціональність заявляє про себе реакцією відчуженого людини, що переживає свій стан в діапазоні від усвідомлення свого безсилля до бажання використовувати соціально несхвалюваних засоби і способи вирішення своїх проблем у відносинах зі світом.
У суспільстві формальної раціональності людина-особистість виступає в двох іпостасях. Будучи включеним в систему суспільного виробництва, людина реалізує себе як особистість у соціальному вимірі, заявляючи про себе в якості суспільної функції. Він адаптує формальну раціональність всіх структур суспільного виробництва як зовнішню необхідність. Освоюючи цю необхідність як задані правила гри, людина-особистість зберігає своє “Я” і свій стан свободи, орієнтоване на оцінку суперечності в співвідношенні загального і одиничного, що забезпечує самозбереження людини і його самовираження. У другому випадку людина сьогодні, як і в далекому вчора, заявляє, що він і ніхто інший є “мірою всіх речей світу”, хоча суспільство йому і заперечує: “Не ти, а я міра всього, включаючи тебе і твою поведінку, твої права і твої свободи “. І в цьому силовому полі напруги між готовністю адаптувати, прийняти формальну раціональність як необхідність і бажанням відстояти своє “Я” від зовнішньої експансії, виявляється людина як справжня особистість у її конкретному прояві, в тому числі і правовому вимірі.
Якщо домінує готовність прийняти формальну раціональність, це свідчить про те, що ми маємо справу з конформистским типом особистості. Якщо домінує бажання відстояти своє “Я”, то в цьому випадку можливі два типи особистості:
– Інтровертний тип воліє піти у свій власний духовний світ, уникаючи участі у виборчій істерії, в кампаніях “масового єдності і згоди”;
– Екстравертний тип з метою захисту свого “Я” воліє активну самовираження аж до екстремальних сценаріїв деструктивної діяльності.
Так на стику зовнішньої необхідності і внутрішньої свободи, зовнішніх умов і внутрішнього чинника, формуються і виявляються конформіст, ізгой або фанатик. Спроба абсолютизувати зовнішні умови існування людини веде до граничної його соціалізації при проектуванні духовного світу особистості, до недооцінки конкретного змісту його сутнісних сил. Абсолютизація внутрішнього чинника веде до граничної психологизации людини при недооцінці зовнішніх умов його життєдіяльності.
Чи можна звести все різноманіття людських типів тільки до трьох заявленим? Зрозуміло немає, бо, в чистому вигляді будь-який з цих типів існує тільки в теорії. На практиці ж вони проявляються в рамках конкретної діяльності, яка виступає способом буття людини.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)