Мовна особистість Олександра Захаренка
Л. Мацько,
Доктор філологічних наук, професор,
Дійсний член АПН України;
О. Семеног,
Доктор педагогічних наук, доцент
Київ
Унікальність мови в її багатовимірності: мова одночасно сьогочасна і вічна, конкретно-чуттєва й загальна, матеріальна й ідеальна, фізична й духовна, індивідуальна для кожного мовця і спільна для всіх. її суспільні функції (комунікативна, ідентифікаційна, номінативна, мислетворча, пізнавальна, експресивна, емотивна, волюнтативна, естетична, міфологічна) спрямовані на життєві потреби мовців та духовне вдосконалення колективу й особистості. Про такі суспільні функції сучасної української мови і поле їх духовного впливу важливо пам’ятати саме нині, коли Українська держава переходить від авторитарного життя до демократичного, в якому особливого значення набувають такі якості особистості, як справедливість, чесність, правдивість та близькі до тих, що складають ширший концепт духовності: толерантність, порядність, скромність, повага.
Відомий сучасний український філософ Сергій Кримський вважає, що сьогодні Україні потрібна не нова ідеологія, а духовність, бо на межі тисячоліть проявився закон спасіння людства, який свідчить, що “людина істота вертикальна, бо її життя визначається не так вдовж – кількістю прожитих років, як у височінь ціннісного сходження”. Саме “височінь ціннісного сходження” досягається мовою, яка служить і засобом когнітивної діяльності мовця, і знаковою системою комунікації – носієм основних національних кодів: ментально-ідентифікаційного, культурно-істеричного, комунікативного. Більш образно цю ідею висловив поет Дмитро Павличко: “Життя людини…обчислюється й вимірюється тим, скільки перебуває вона в небесах духу, в небесах любові, в небесах творчого діяння, а не тим, скільки хліба й солі вона споживатиме і скільки позношує одежі”.
Основний еволюційний принцип – вивищення людини над самою собою – здійснюється переважною мірою саме завдяки рідній мові як носієві духовних начал людськості, вербальній можливості усвідомлення людиною своєї вищості у природному світі. Аксіоматичною є на сьогодні теза про мову як основний (хоч і не єдиний) засіб самоусвідомлення (себе самої), самотворення, самовираження та самореалізації особистості, її соціалізації в суспільстві й державі. Відомий психолог О. Леонтьев зв’язок між мовою й особистістю визначив так: “…мова є передусім мовою особистості [10, с.282], тобто без мови немає особистості, як і мова не існує поза особистістю. Учений стверджує, що мова є путівником по світу на дорозі до себе, тобто особистість не може пізнати і зрозуміти себе без мови, а відповідно й реалізуватися.
В українському педагогічному дискурсі лінгводидактичною проблемою залишається проблема аксіологічного аспекту формування мовної особистості, що розкриває її ціннісно-оцінні орієнтації у виборі мови спілкування. На жаль, і серед учнів, і студентів поширений мовний нігілізм, відсутні перспективи власного мовного розвитку й удосконалення [12, с.3]. У таких соціокультурних умовах зростає роль високопрофесійного, компетентного вчителя.
Численні опитування, проведені серед освітянської громади, дають можливість намалювати портрет сучасного педагога як “людини культури” і педагога-творця, котрий усвідомив свої національні корені й шанує виховні цінності інших народів, уміє розпізнати, випестувати в кожному учневі його неповторно-індивідуальний талант, захопити “живим”, емоційним, пристрасним словом рідної мови і через неї формувати толерантну особистість з розвиненим почуттям розуміння й поваги до інших культур. Саме талановитий Майстер, а не урокодавець наповнює мовну, лінгвістичну, комунікативну, культурознавчу, інформаційну, дослідницьку компетенції учнівської молоді новим змістом [16].
Багатогранною, сформованою мовною особистістю бачив учителя директор Павлиської школи на Кіровоградщині Василь Олександрович Сухомлинський. У час, коли “словесному вихованню” приділяли другорядну роль, його статті “Рідне слово”, “Слово про слово”, “Слово вчителя в моральному вихованні”, “Слово до спадкоємця”, “Слово до батьків”, “Слово до учнів”, книга “Серце віддаю дітям” спрямовувалися на формування культуромовної особистості. “У руках вихователя слово, – наголошував великий педагог-гуманіст, – такий могутній засіб, як музичний інструменту руках музиканта, як фарби в руках живописця, як різець і мармур у руках скульптора… без живого, трепетного, хвилюючого слова немає школи, педагогіки. Слово – це нібито той місток, через який наука виховання переходить у мистецтво, майстерність” [17, с.160].
Щиро вболівав за долю рідної мови і директор Сахнівської школи на Черкащині Олександр Антонович Захаренко: “Красу своєї мови діти мають відчути душею і серцем, і не йти ні на які суржики, бо то сміття, бруд, що знекровлює рідну мову” [3 ]. Нині україномовна дитина, молода людина відчуває навколо себе вакуум рідної культури. Недбале мовлення, брутальні лайки, примітивний і бідний словник, незграбні, обірвані синтаксичні конструкції, надмірні інтер’єктиви, невиразна дикція засвідчують душевну ущербність мовця, понижують не тільки естетичне враження, а й духовний вплив від такого спілкування. Власною освітньою і громадською діяльністю О. Захаренко стверджував: насамперед учитель, директор школи є носієм україноментальної мовленнєвої культури. Тільки високорозвинута мовна особистість учителя спроможна забезпечити ефективний педагогічний вплив на емоційно-почуттєвий світ учнів.
Наповнені філософською енергетикою добра і любові книги Народного вчителя Радянського Союзу О. А. Захаренка – про вчителя й учня, для вчителя, учня і батьків. Кожній з них (“Гордієві вузли сучасної школи. Як їх розв’язати”, “Суперечливі думки”, “Поспішаймо робити добро”, “Поради колезі, народжені в школі над Россю”, “Слово до нащадків”, “210 шкільних лінійок”, “Енциклопедія шкільного роду” та ін.) властива рідкісна неповторність і глибина змісту. Педагогічні оповідання-роздуми про моральні, громадянські, трудові аспекти людського буття сягають філософського узагальнення.
Головне у книгах О. Захаренка – пошук шляхів, як “створити у селі таку школу, щоб діти зростали в ній мислячими, працьовитими, вдячними, закоханими у свій край, чутливими до добра і краси” [14]. Реалізується ця мета у змістовності, прозорості, розкутості думок, їх логічній єдності, смисловому навантаженні, проблемності. Цілком погоджуємося з висловлюванням академіка О. Я. Савченко: “Перечитуючи сторінки книг, відчуваєш пульс його серця, чуєш проникливу інтонацію живого слова мудрого вчителя, директора, батька, громадянина” [там само].
На системне вивчення, належне осмислення, широке використання й розвиток у сучасній школі заслуговують ключові теми й ідеї Олександра Захаренка: сім’я, дитина, учитель, мовна культура, літературне виховання, основи дослідницької роботи в школі тощо. У межах статті в загальних рисах окреслимо основні чинники мовної особистості О. А. Захаренка, охарактеризуємо педагога як ритора. Цей аспект залишається малодослідженим у лінгвометодиці й педагогіці. Джерельною базою слугують праці, промови і виступи талановитого вчителя [1-6], а також наукові розвідки і спогади вдячних сучасників [1; 8; 9; 11; 14; 18] про “романтичну, омріяну і водночас дуже практичну, цілеспрямовану, налаштовану на конкретні справи людину” [14].
Є підстави вважати, що основи мовної культури майбутній учитель О. А. Захаренко отримав у родині. Про це свідчить і щире побажання рідного батька педагога А. І. Захаренка “Люби і знай свій край”. Цією цитатою-епіграфом починається чотиритомна “Енциклопедія шкільного роду”. У мудрій і глибокій книзі читаємо також: “Ті почуття любові до рідного краю, Батьківської землі народжені з дитинства, з материнського молока, зі школи, з лелечого гнізда, що на зелених луках, голубої стрічки Росі і безкраїх пшеничних полів, з Дівочих гір”. Рідні привчали зважено ставитися до кожного слова: колись батько казав мені: “Слова, що ліки, – допомагають людині лишень, коли вони сказані від душі, не забруднені карбованцевим брудом”.
На основі повнозмістовних, філософських міркувань О. А. Захаренка про роль сім’ї можна скласти своєрідний педагогічний катехізис.
“Сім’я – це той еліксир психічного здоров’я, який би мав бути у кожної дитини. її (дитину) ніколи не треба принижувати, слід завжди бути уважним, жити думками дитини, і тоді настає “диво” – відростають в них крила, розправляйте їх для польоту і для віри в свої здібності, свою причетність до великої справи народів усієї України, а то й усього світу” [3].
“Міцна, багата духом, здорова розумом наша сахнівська сім’я. Яку не візьми, відразу відчуєш силу чистого джерела свіжості, людяності, патріотичного духу і бажання здійснити задумане, зберегти для нащадків наше прекрасне село, рідну школу з її нескінченними задумами і мріями [7, с 76].
“…кожна мати, кожен батько стають єдиними у всьому світі педагогами, які ведуть по життю свою малечу, спотикаючись, шукаючи свої шляхи, набиваючи гулі, не відаючи, що прийде час і розлетяться ластовенята, хто куди, зі свого гніздечка. А поки не розлетілись, то батьки, діти – ваша кров і плоть, і зробіть усе, аби вони були кращими, ніж ви, аби вони були сильніші, розумніші від Вас, аби були спритніші, кмітливіші, вижили в цьому світі, аби любов і добро були основними ідеалами здорової людини, людини завтрашнього дня, людини нового суспільства” [6].
Педагог володів мовою землі. На сторінках статей, книг “розсипані” емоційно забарвлені, благородні, величаві слова, стійкі звороти, образні порівняння. Кожне його слово промови й виступу – це соковитий і акварельний мазок:
“Живіть за принципом ластівочки: вона сама не поїсть, а дітям принесе”;.
“Ваші старенькі батьки немічні й хворі люди. Продовжіть їх свідоме життя хоч на хвилинку”;.
“Яка холодна і добра вода з криниці, мов весняний березовий сік. Набереш у долоні і відчуваєш – ти теж природа”;.
“Хай доля посміхається вам і вашим сім’ям весняним сонечком завжди і всюди!”;
“Любіть життя, бо воно єдине і ніколи не повториться… Насолоджуйтесь життям…Живіть так, щоб вам ніхто не дорікнув, що ви просто животіли, залиште після себе добрий слід. А ще прошу, діти мої, ніколи нікому не кланяйтесь, не ставайте на коліна перед ворогом і начальством” [5, с.213].
Сам яскравий приклад “сильної мовленнєвої особистості”, Олександр Антонович виокреслює риси мовної особистості учителя. Хвилюванням за вчительство був перейнятий виступ О. А. Захаренка на парламентських слуханнях про стан освіти в Україні у 1997 році. Педагог-академік наголошував на фанатичній відданості вчителів школі і дітям:
“Якщо ще не все погано в світі, то це завдяки мудрості, вірі і впевненості нашого учителя, якого не зупинити і не залякати ні кризами, ні модними реформаціями. Любов’ю до дітей він жив, живе нині і довгі роки сяятиме зорею в серцях тих, хто робить перші кроки боротьби за життя в новому світі”.
Неодмінною умовою успішної діяльності вчителя, вважав духовний батько сахнівчан, насамперед є добре знання “рідної колискової мови”, “Шевченкової мови”, “її величавої краси, голубиної ніжності, коханої щедрості, солов’їної музикальності” [ 7, с 291], висока культура усного й писемного мовлення. Талановитий педагог переконливо доводив, що кожна дитина – це творча особистість, яка розвиває себе засобами мови. Тож у душі вчителя має бути “закладено: стежити за чистотою власної мови, культурою висловлювань, “вимітати” частки бруду, що інколи, мимовільно, залітають у наш город, адже мова – це національна святиня, її треба берегти, щоб не було ніяких касетних скандалів, а через них втрати авторитету нації” [5, с 131].
Справжній вихователь, за концепцією О. Захаренка, – це той, “хто не такий, як всі, хто щодня радує їх новинкою, хто не буденно сіра, а святкова творча особистість, хто має знання грунтовні, із сумнівом і доказом, з власною думкою й елементом наукового дослідження”, пробуджує в дітей природну обдарованість, прагне створити необхідний емоційно-інтелектуальний комфорт і для учнів, і для себе, отримуючи від цього моральне задоволення. “Без творчого вчителя не може бути ні нової школи, ні нового суспільства, ні вільної України” [4, с 3-4].
У педагогічних роздумах Захаренка визначено критерії професійно-мовленнєвої культури вчителя та шляхи її вдосконалення: обов’язкове знання норм сучасної літературної мови, використання їх як у формах усного, так і писемного мовлення; володіння термінологічною культурою й педагогічно орієнтованим етикетом, здібність до організації і проведення діалогу з використанням розмаїтості питань, аналіз власного мовлення, демонстрація учням акуратності і грамотності оформлення всіх видів записів, формування умінь аналізувати, зіставляти, аргументувати, вдосконалювати навички самостійної роботи з підручником (складання конспектів, тез, анотацій, рецензій), із словниками, довідниками, енциклопедіями.
Чудовий знавець дитячих душ, 0. А. Захаренко підкреслював терапевтичну функцію вчительського слова, потребу колег у знаннях з медицини та психології. На думку директора школи, насамперед своїм палким, сонячним, цілющим словом учитель може застерегти учня від зламу душі, запобігти сердечній травмі або загоїти рану, яка кровоточить.
Педагога хвилювали проблеми практичного й виховного аспектів мовної освіти, бо тільки задіявши їх, можна забезпечити формування в учнів мовного чуття (М. В. Гоголь називав це “мовним вухом”) та мовного смаку, а відповідно й естетичного інтересу до рідної мови, бажання говорити нею гарно, вправно, з задоволенням. Одночасно й органічно з навчанням має здійснюватися мовне виховання і формування усвідомленої позитивної мовної поведінки.
Найкращим засобом впливу на людину, засобом виховання, основним джерелом задоволення мов-но-естетичних потреб особистості О. А. Захаренко вважав книгу. Головне завдання літературної освіти, на його глибоке переконання, – це навчити учня читати книги, тобто осмислювати, переживати те, що зображує автор, оцінювати, тобто співвідносити прочитане зі своїми уявленнями й цінностями, тоді не буде в учнівських творах “жодної стандартної, штампованої фрази”. “Слід у школі користуватися правом правого й лівого листка, – зауважував Олександр Антонович, – тобто завжди характеризувати творчість письменника об’єктивно, дозволяти учням робити самостійні висновки, висловлювати власну думку” [3].
Студіювання праць педагога і науковця дає змогу стверджувати: Олександр Антонович Захаренко – справжній “носій елітарної мовної культури”, вроджений оратор, котрий володів багатством українського лексикону, вмів дружньощирим, животворним, витонченим словом зацікавити, переконати, спонукати, заохотити, зріднити. Манера, стиль спілкування мудрої, доброзичливої, порядної людини були демократичними. Це вмотивовувалося високим рівнем загальної культури, мовнокомунікативної компетенції, здібностями до розвитку власного творчого потенціалу.
Не підвищувати голос на учнів, не зриватися, завжди володіти собою й не говорити зайвого – таким був девіз Олександра Антоновича як ритора. Упродовж сорока років сільський учитель фізики і математики створював у класі атмосферу невимушеної, корисної співпраці, духовного спілкування і мислення, перетворював учнів на співучасників творчого процесу пізнання. При цьому максимально турбувався про доступність навчального матеріалу, забезпечуючи його розуміння: умів захоплююче викласти суть справи й ненав’язливо прилучити до неї інших.
У наукових колах чи особистій дружній бесіді слухачів особливо зачаровувала вимовна манера Захаренка. Влучно ці якості охарактеризував випускник Сахнівської школи, головний редактор журналу “Педагогіка толерантності” Я. Береговий: “Його ораторській майстерності міг би позаздрити сам Цицерон” [1, с. 112]. Приємний різнобарвний тембр, спокійний, наповнений животворною енергією і всеперемагаючим оптимізмом голос, насичена добрим гумором говірка, уміння говорити чітко, лаконічно, щиро, модулюючи темп мовлення й інтонації. Емоційно насичене, колоритне, потужне мовлення директора було схоже на мистецькі відтінки, нагадувало своєрідну гру світла і тіней на картині художника. Вражала внутрішня й контекстна тональність кожного слова, розмаїття особистісних мовних кліше, синтаксичних конструкцій.
“Поспішаймо роботи добро. Духовне добро. Воно в стократ цінніше від матеріального. Повторімося в наших вихованцях прекрасними рисами національної культури, патріотичним духом любові до свого народу, любові до вищої якості людини – творчості!”
“Так, вічність жива, бо в ній час від часу спалахує життя. Інколи напрочуд яскраве. А бува й сіре, буденне. Тільки завжди надзвичайно коротке. Все не встигаєш до чогось дожити, щось зробити”.
Безумовно, це був неперевершений оратор. Його талант – у титанічній, копіткій праці над промовою, кожна з яких додавала слухачам щось нове в повороті думки та її аргументах. Понад три тисячі виступів директора школи стали справжньою окрасою численних шкільних лінійок, з’їздів Творчої спілки вчителів України, учительських форумів, виступів на телестудії в Останкіно й у радіопрограмі “Педагогічні роздуми” С. Каракоз, на зборах Академії педагогічних наук, сесіях Верховної Ради, запам’яталися слухачам як яскраві, самобутні, вражаючі уроки розуму, мудрості, людяності, моральності.
О. А. Захаренко добре усвідомлював інформаційно-пропагандистську функцію публіцистики: вона повинна впливати і на розум, і на почуття. Педагог досконало володів методикою “живого спілкування”, умів аргументовано дискутувати (в цьому допомагали глибокі знання з різних наук), вести цікавий, конструктивний діалог, не відчуваючи браку слів, доречно зауважити й пошанувати співрозмовників. Завжди ретельно продумував стратегію виступу: визначав його цільову настанову, наскрізне завдання, власне бачення проблеми, прийоми зацікавлення класу чи аудиторії (оригінальний, незвичний початок, контраверсивне запитання, психологічні паузи), створював дієву словесну форму промови. Його уміння швидко реагувати на реакцію слухачів, добре розуміння людської психології допомагало “розкрутити” учасників діалогу на свідоме сприймання змісту розмови, на думання і роздуми, створити т. зв. ауру міжособистісного спілкування [13].
Жива думка, живе слово, звернене до потреб сьогодення, задивлене у майбутнє, із синтезом минулого, образність викладу, емоційність, вільне оперування мовними засобами стали домінантами виступів директора Сахнівської школи. Показниками лекторської майстерності красномовця важливо визнати науковість та інформативність викладу; доказовість, аргументованість, доступність, послідовність викладених питань; методичну розробленість матеріалу; чітку орієнтацію на проблему і водночас нешаблонність, природність тощо.
Ось початок одного із п’ятихвилинних виступів на шкільній лінійці про довголіття:
“Щоб людина довше жила, треба, щоб не старіла душа. А що ж таке душа? Мабуть, це просто внутрішній наш світ” [8, с 4].
А це закінчення дискусій про щастя та цінність життя:
“Найщасливішими себе вважають мрійники, які зі школи навчились наполегливості, щоб крок за кроком, день за днем досягати поставлених перед собою близьких чи позахмарних мрій. Мрійте, фантазуйте, перетворюючи бруд сучасної кризи, реалії сьогодення в красу вашого буття. Хай серед пустелі “похмільного марення” заквітнуть оазиси щасливих людей, що цінують гармонію, красу, задоволення і мрії” [7, с 229].
У промовах О. Захаренка знайшла відображення одна з домінантних ознак української ментальності – емоційність, що осмислюється як ознака життєздатності народу та його оптимізму. Він критично оцінював позитивне й негативне в українському національному менталітеті. Очевидно, вважав мудрий учитель, його покоління треба позбавити рис байдужості, лінощів, розхристаності, навчити зібраності, навчити краще працювати над собою. Палкий патріот, він закликав до цього всю педагогічну громадськість. “Націю можна врятувати, дбаючи не лише про екологію довкілля, а й про душу нації, якій так необхідна фізична і духовна чистота” [ 5 ].
Аналіз текстів доводить, що педагог збагатив рідну мову чималою кількістю нових аксіологічних смислів, що відображають українську ментальність. Сахнівський чарівник по-особливому розумів, наприклад, такі слова, як Толерантність, Порядність, Патріотизм, Скромність, Повага, Великодушність, Вдячність. Мовотворчість автора педагогічних роздумів представлена й оригінальними, “екологічно чистими” власними назвами: Криниця совісті, Поляна пам’яті, Дівочі гори, що в житті сільської спільноти набули виразного національно-культурного забарвлення.
Сахнівський чарівник досконало володів культур-но-історичним досвідом свого народу. Свідченням цьому трансформовані ним народні фразеологізми, ідіоми, прислів’я, приказки, крилаті вислови, вибудовані на їх основі власні афоризми, які є свідченням високої культури мовомислення. Ось деякі захаренкізми:
“Якщо не можеш нічого дати – дай волю. Якщо не можеш нічим допомогти – не заважай”.
“Діти…, я без вас – як човник без вітрил”;
“Майбутня школа – це щоденна приємна втома від творчої праці”;
“Школа без мрії – що птах без крил”;
“Досвід з чужих думок не приходить, він приходить через гулі і синці, що їх людина дістає, відстоюючи свої переконання”;
“Зупинитися – значить не існувати”;
“Якщо хочеш змінити світ на краще, зберегти його чисту красу, незайману святість, починай це робити з себе! І не завтра, а сьогодні, з цієї хвилини!”
Отже, високий рівень мовнокомунікативної компетенції О. А. Захаренка дає підстави надати йому статус т. з. сильної мовної особистості, що, безумовно, заслуговує наслідування. Його праці – це своєрідна екологія душі, благодатний матеріал для наукових студій сучасної молоді. У педагогічній спадщині Олександра Антоновича Захаренка багато ідей, які нам ще потрібно належно осмислити й розвинути. Це й ідеї української народної педагогіки, нової гуманної педагогічної культури, і педагогіки творчої праці, родинно-шкільних оздоровчих, трудових традицій, педагогіки милосердя тощо.
Література
1. Береговой А. А. Директор села //Педагогіка толерантності. – 2002. – N2. – С.101-129.
2. Захаренко О. А. Гордієві вузли сучасної школи. Як їх розв’язати //Педагогіка толерантності. – 1999. – N3-4.
3. Захаренко О. Поради колезі, народжені в школі над Россю. // Освіта України. – 2005. – №59-60; 61-62; 63; 64; 68; 69; 71; 83; 84; 87; 96.
4.Захаренко О. А. Поспішаймо робити добро: Роздуми педагога-академіка про долю освіти і дитини, вчителя і родини, краю і Батьківщини. – Черкаси, 1997. – 28 с
5. Захаренко О. А. Слово до нащадків. – К. : СПД Богданова A. M., 2006. – 216с.
6. Захаренко О. Суперечливі думки: 3 кн. директора Сахнів. школи “Енциклопедія шкільного роду” //Освіта. – 2001. – 28 листоп. – 5 груд. – С.2-3.
7. Захаренко О. А., Захаренко С. О. 210 шкільних лінійок. Загальношкільні лінійки, проведені в сільській школі протягом 1998- 2000 pp. – Сахнівка, 2002. – 293с.
8. Каракоз С Слово про вчителя //Освіта. – 2003. – 22-29 січ. – С. З-5.
9. Корюненко М. Олександр Захаренко: поспішайте робити добро. //Освіта. – 2006. – 12 вересня. – С.4-5.
10. Леонтьев А. Психолингвистика и личность //Основы психолингвистики. – М. – Санкт-Петербург, 2003. – С.210-290.
11. Мальований Ю. І. Сахнівський феномен // Педагогіка толерантності. – 2004. – N2. – 3. – С.60-65.
12. Мацько Л. І. Аспекти мовної особистості у проспекції педагогічного дискурсу /У Дивослово.- 2006. – №7.-С.2-4.
13. МацькоЛ. /., Мацько О. М. Риторика: Навч. посіб. – К.: Вища школа, 2003. – 311 с.
14. Савченко О. Я. Сахнівський феномен //У кн.. Захаренко О. А. Слово до нащадків. – К. : СПД Богданова А. М., 2006. – С. 3.
15. Семеног О. Мовне родинознавство (виховний потенціал лінгвокультури рідного краю): Навч. посіб. – К., Глухів: РВВ ГДПУ, 2003. – 108 с
16. Семеног О. М. Професійна підготовка майбутніх учителів української мови і літератури: Монографія. – Суми: ВВП “Мрія”-1″ ТОВ, 2005.- 404 с
17. Сухомлинський В. О. Слово про слово // Сухомлинський В. О. Вибрані твори: в 5-ти т. – К.: Рад. шк., 1977. – Т.5. Статті. – С 160-167.
18. Яковенко В. Авторська школа над Россю // Освіта. – 2006. – №30-32; 34; 47.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)