ШУРХІТ ЗА ВІКНОМ – ВОЛОДИМИР РУТКІВСЬКИЙ
Невідомо, що творилося в інших місцях, а от над лісовим сонаторієм дощі йшли третій день підряд. Вони йшли та йшли, неквапливі, одноманітні і такі нудні, що, мабуть, самі собі давно обридли.
Сергійко відклав книжку і підійшов до вікна. Лісовий санаторій був збудований зовсім недавно. Стояв він у чудовому місці, неподалік від тихої річки, в лісовій гущаві. Тут, можна сказати, зроду-віку не ступала людська нога. Коли, звісно, не брати до уваги мисливців, грибників та будівельників. І хто ж, як не вони, хлопці-новосели, повинні першими дізнатися, яка риба водиться в тутешній річці і які звірі блукають довкола?
Та одразу ж по приїзді погода зіпсувалася – дощ, вітер, калюжі. І тепер, хочеш чи не хочеш, доводиться сидіти в надокучливій кімнаті.
Сергійко зітхнув і заздрісно поглянув на свого сусіду по кімнаті Вітька Капустіна. Той був зайнятий серйозною справою – сидів перед дзеркалом і корчив сам собі всілякі гримаси.
В кімнату, яку в санаторії називали чомусь палатою, Вітько прибіг кілька хвилин тому. І тут же врочисто повідомив, що його майже одноголосно обрали старостою драматичного гуртка. Проти був лише Василько Миколаєнко. Не інакше, самому закортіло стати старостою. А ще вони вирішили поставити казку, яку колись написав Олександр Сергійович Пушкін. Називалася вона “Казка про попа і про наймита його Балду”
– Я візьму собі роль Балди,- сказав Вітько.- А Васько виконуватиме роль попа. А знаєш, що робить Балда з попом наприкінці казки? – запитав він Сергійка.
– Знаю,- неохоче відказав Сергійко.- Дає йому три щиглі.
– Та ще й яких! – сказав Вітько і засміявся.- Ох, і потанцює у мене цей Василько!
І от тепер староста драмгуртка сидів перед дзеркалом і корчив самому собі всіляки гримаси.
– Сірий, глянь-но, який у мене зараз буде вигляд,- попрохав він. Тоді роззявив рота і розплющив очі так, ніби всівся на їжака. – Ну як, схожий я на переляканого?
– Ніби схожий,- визнав Сергійко.
– То ж бо й воно,- поважно сказав Вітько.- Актори повинні зображувати геть все на світі…- Після цього він випнув губи у курячу гузку і випнув груди.- А тепер який у мене вигляд?
Сергійко уважно придивився до товариша.
– Пришелепуватий,- врешті виріши.! він.
– Сам ти пришелепуватий! – образився Вітько.- Коли хочеш знати, це був войовничий вигляд. А зараз ти побачиш горду людину.
В цю мить за дверима прочовгали важкі кроки і почувся буркітливий голос няні, тьоті Клави:
– Всім приймати вітаміни. Тільки спробуйте обманювати, сама перевірю!
В тім, що тьотя Клава це зробить, ніхто в санаторії не сумнівався. Вчора, наприклад, вона перевіряла, як приймає вітаміни палата, де мешкав Васько Миколаєнко, суперник Вітька по драмгуртку. 1 Васькові дісталося так, що він ладен був проковтнути потрійну порцію.
Сергійко неохоче простягнув руку до тумбочки, де зберігалися вітаміни. Вітько Капустін, не відриваючи погляду від дзеркала, теж дістав таблетку, проте ковтати її не став.
– Гордим людям воно ні до чого,- сказав він і пожбурив таблетку у кватирку.
Сергійко завагався. Коли на те пішло, вони приїхали сюди не тільки відпочивати, а й лікуватися. То ж без таблеток нині не обійтися. Та з іншого боку…
Він обережно лизнув таблетку. Зовні вона була нічого собі, ковтати можна. Зате всередині… Навіть гірчиця, та, що на столах у їдальні, здавалася солодшою. Мабуть, нічого не станеться, коли хоч один день можна обійтися без них.
І Сергійкова таблетка також щезла за вікном.
Сутеніло. В лісовому санаторії один за одним спалахували вогні у вікнах. У тому крилі, де мешкали дівчатка, почувся сміх.
“Бач, весело їм”,- заздрісно подумав Сергійко і підійшов до вимикача.
Вітькові, видно, теж обридло корчити самому собі всілякі пики. Він втомлено потягнувся і запропонував:
– Підемо на телевізор?
– Не хочеться,- відказав Сергійко.- Нічого цікавого там немає. Я програму дивився.
– Тоді…- Вітько позіхнув,- зіграємо в “морський бій”?
– Давай…
Жорстока битва вже завершувалася, коли за вікном почувся обережний шурхіт. Вітько підняв голову від папірця.
– Чуєш? – Запитав він.
Хлопці прислухалися. Через якусь мить шурхіт повторився. Тихий, майже зовсім нечутний.
– Мабуть, кішка,- сказав Сергійко і схилився над зошитом.
– Ось я їй зараз покажу! – погрозливо мовив Вітько. Він тільки-но потопив “ворожий” есмінець і мав войовничий вигляд.
Сергійко не відповів. Він роздумував над своїм ходом. І де цей капосний Вітько заховав торпедний катер? Чи не в цьому кутку?
– А-а! – почулося раптом у нього за спиною.
Сергійко озирнувся. Вітько Капустін, здається, збирався чкурнути з кімнати. На його обличчі дуже гарно, навіть неперевершено, відбивався жах.
– Та… там…- затинаючись, белькотів він і тицяв пальцем у бік вікна.- Там не кішка! Там хтось інший!
Сергійко притиснувся обличчям до. шибки.
– Ну що, роздивився?- запитував Вітько. Його пальці вже стискували дверну ручку.
– Нічого ніби немає. Ану, вимкни світло!
Клацнув вимикач – і Сергійко побачив якусь дивну мохнату постать. Вона прямувала до річки. На мить незрозуміла постать озирнулася, і Сергійко здригнувся – таким жовтим надлюдським світлом спалахнули її очі.
(2 votes, average: 4.50 out of 5)