БІЛЯ ДЖЕРЕЛА – ВОЛОДИМИР РУТКІВСЬКИЙ
БІЛЯ ДЖЕРЕЛА
Лісова річка брала свій початок з маленького джерельця. Прозорим дзвінким струмочком квапливо бігла вона через веселі, всіяні квітами лісові галяви, з розгону пірнала під замшіле каміння і струхлявілі колоди. І знову поспішала все далі й далі. По дорозі вона зустрічалася з іншими струмками та річечками і врешті-решт перетворювалася на глибоку, повноводну річку. По ній стрімко пролітали білосніжні “Ракети”, пропливали красені теплоходи, невтомно снували баржі-трудівниці… І все ж, ця могутня ріка брала свій початок з крихітного лісового джерельця, захованого в глибині лісової гущавини.
Біля цього джерельця з самісінького ранку поралася маленька русалка. Вона вибирала з дна шматочки кори, глицю, камінці, старе листя.
То була її робота.
Щодня припливала сюди Чара. Без неї джерельце вже давно засмітилося б, здичавіло, і, може, не стало б тоді великої і могутньої ріки…
Вода в джерельці була такою холодною, що у маленької русалки ‘мерзли пальці. Тоді вона вибиралася на затінений берег і притискувала” свої долоньки до каміння, що вже встигло нагрітися під сонцем.
І знову поверталася до свого джерела.
Разом, з Чарою за джерельцями повинна була наглядати і її старша сестра Омаша. Проте та, мабуть, вже й сама забула, коли востаннє вибирала з нього камінці й кору.
– Тут і одній робити нічого,- пояснювала вона молодшій сестричці і влягалася на лужку. Або надовго щезала в якихось своїх справах.
Сьогодні Омаші теж не було. Вонаа сказала, що на неї чекає щука. Зубатка.
– Ну й що з того, що полює у забороненому місці? – виправдовувалася Омаша, коли їй дорікали за дружбу з безсоромним хижаком.- Зате з нею весело.
І все ж Чара мало коли працювала на самотині. Нерідко до молодшої сестри припливав Бухтик, інколи забігав Даваня чи батько. А сьогодні на купині біля джерельця сиділа Квакуша Премудра.
– Спритні в тебе руки,- хвалила вона маленьку русалку.- Атож, спритні. А ще обережні, турботливі.- Подумала і додала: – І душа в тебе чудова. Не те що в Омаші.
– Звідкіля тобі відомо, в кого яка душа? – не відриваючись від праці, запитала Чара.
Квакуша Премудра в задумі пожувала губами.
– Це кожному видно. Особливо у свято Повного Місяця. Тоді всі ваші ніби просвітлюються з середини. Точнісінько як це джерельце. А в Омаші неначе камінь чорніє в грудях. А то означає, що в неї недобра душа, невірна. І немає в ній ані крапелиночки жалю чи співчуття.
– Помиляєшся,- заперечила Чара.- Вона нікому нічого поганого не робить.
Квакуша знову пожувала губами.
– Ти багато чого не помічаєш через свою довірливість. Не бачиш, як її побоюються всі, хто проживає в затоні. Навіть Барбула, батько ваш. А вже щодо нас, жаб та риб… Не одну сотню дрижаків ловимо ми, коли вона пропливає повз нас. Розбійниця вона, от хто. Жодної ікринки не пропустить. Не з’їсть, так розтопче…
При цих словах Квакуша підняла голову і прислухалася.
– Повертається твоя сестра,- квакнула вона і стрибнула у воду. Попливу краще до своїх. Бачити її не хочу.
Квакуша, як завжди, не помилилася. Не встигла Чара випростатися, як на звивині річки з’явилася Омаша. Що вона вміла чудово робити – так це плавати.
– Глянь-но, що я роздобула! – ще здалеку гукнула вона.-Ось, бачиш? Чудова річ, правда?
На одному з Омашиних пальців виблискувала обручка з коштовним камінцем.
– Таких обручок ні в кого з наших немає,- хвалилася Омаша.- Хтось із людей впустив її у воду, а Зубатка знайшла і подарувала мені. А я їй…
Зубатка попрохала, аби Омаша сповіщала її, коли і на який час Барбула іде з затону. А вже вона, Зубатка, знає, чим зайнятися у його відсутність.
Омаша хотіла розповісти про це молодшій сестрі, та вчасно схаменулася. Навіщо? Ще передасть, кому не слід…
– Взагалі це подарунок від чистого серця,- сказала вона натомість.- А ще Зубатка пообіцяла мені подарувати чарівну паличку. Називається фарба для вій. її теж впустили у воду. Варто лише провести нею під очима,- і стаєш мальованою красунею. А я їй за це… Взагалі, це теж буде подарунок від чистого серця.
Омаша ще раз помилувалася обручкою. Тоді причепливим поглядом обвела джерельце.
– Непогано,- визнала вона.- А тепер, мабуть, пора нам з тобою і відпочити. А то я страшенно втомилася.
Старша сестра першою кинулася в бистрину і попливла за течією. Чара ледве встигла за сестрою. На одному з поворотів річечка сповільнювала свій біг і завиднівся затон, де мешкали водяники. Дрібні хвилі м’яко билися в піщаний берег. На глибині ледь погойдувалися водяні лілії.
Трохи вище по течії гуляло кілька дітей. Омаша насупилася.
– Не подобаються вони мені,- призналася вона.- Та й Зубатка такої ж думки про них. А тих двох, що сплюндрували мій город, я просто ненавиджу… О, хай тільки вони мені попадуться!
На мить її обличчя стало таким хижим, що Чара здригнулася. Воно чимось нагадувало вираз щучої морди, коли та настигала “”вдобич.
Несподівано з боку дитячого садка долетів багатоголосий вереск мальків.
– А ці чого розходилися? – роздратовано пирхнула Омаша.- З-за цього вереску і не відпочинеш як слід! Чара прислухалася.
– Здається, щось трапилося з Зубаткою,- сказала вона.- Чуєш, як вони кричить: “Зубатка… так їй і треба…”?
– О, моя чарівна паличка! – вихопилося у Омаші, і вона кинулася на вереск мальків.
(2 votes, average: 4.00 out of 5)