СПЕКТАКЛЬ – ВОЛОДИМИР РУТКІВСЬКИЙ
СПЕКТАКЛЬ
Коли Сергійко зайшов до зали, майже всі стільці вже були зайняті. Весь санаторій знав про те, що роль бісеняти у казці виконуватиме надзвичайно талановитий хлопчик з дивацьким іменем Бухтик.
– Ну просто тобі викопаний чортик! – гаряче доводила своїй сусідці Наталя Гаврилюк, та сама, чиї кеди полюбляли самостійно гуляти по дахах та деревах.- А вже що хоробрий цей Бухтик! Ти чула, як він сміливо стрибнув у колодязь?
– Чула,- відказала сусідка і не зводила погляду з завіси. Прийшли не лише діти. Чимало було і дорослих. Біля входу примостився дядя Костя. Неподалік від сцени сиділи Микола Володимирович і тьотя Клава. Вони посунулися, звільнюючи міст для Сергійка.
Нарешті розсунулася завіса. Глядачі побачили намальоване море з затоном. Затоном слугувала звичайна ванна, проте ніхто не звернув увагу на таку дрібницю. Куди цікавіше було те, що в тій ванні, здається, хтось поселився. Час від часу над краєм затону-ванни з’являлася кошлата спина і хтось голосно пирхав.
А на іншому боці сцени піп, якого Васько Миколаєнко, наймав на службу хвацького наймита – Балду. Піп поважно походжав перед глядачами і в залі пішли перші смішки: видно, що попові і в голову не приходило, чим має закінчитися для нього казка.
Як і належало за нею, Вітько-Балда виторгував собі право на три щиглі. Після цього він швидко впорався по господарству, а потім підійшов до затончика-ванни і уривком мотузка заходився каламутити воду. Одразу ж із ванни вистрибнула на сцену мокра істота з маленькими ріжками.
– Це він! – захоплено запищала Наталя Гаврилюк і заплескала в долоні.- Ой, який славний!
Бухтик обтрусився так енергійно, що Вітько одразу став мокрий, мов хлющ. Після цього Бухтик підійшов до краю сцени і двічі уклонився: спочатку всім, потім – персонально Наталі Гаврилюк.
– Потім кланятимешся! – зашепотів Вітько-Балда.-А зараз грати треба, чуєш?
І вони заходилися грати. О, що це була за гра! Шкода, що ви її не бачили. Про неї в санаторії згадують до цього часу.
Спочатку Вітько-Балда виніс із-за лаштунків маленьке зайченятко і запропонував Бухтикові побігти з ним наввипередки навколо моря. Але той засміявся і відповів зовсім не так, як того вимагала казка:
– З ним? Наввипередки? І не подумаю!
– Це ж чому? – запитав Балда.
Він настільки розгубився, коли почув слова Бухтика, що теж заговорив не по казці.
– А тому, що ти шахруєш,- сказав Бухтик.- Це ж кролик, а не заєць. А кролики бігати не вміють. Розучилися. Вітько безпомічно озирнувся в бік зали.
– Де ж я тобі дістану того зайця?-ледь не плачучи, запитав він.
– Га, коли захвилювався! Зараз про це пізно думати. Ну гаразд, спробую показати щось і з кроликом. Вони, кролі, хоча й ліниві трохи, проте на диво метикуваті. Правильно я кажу? – звернувся Бухтик до кролика.
Кролик теж позирнув на нього, заворушив довжелезними вухами і кілька разів кивнув головою. Мабуть, згоджувався. В залі пролунали гучні оплески.
– Щ-що ти затіяв? – застогнав Вітько.- Це ж…
“Провал, повний провал!” – билася в голові панічна думка. Ет, і чому він провів з Бухтиком лише дві репетиції? Чому не взяв у нього слово честі, що той гратиме так, як належить?
– Не хвилюйся, ми з ним щось та придумаємо,- заспокоїв Балду Бухтик.- Для початку, мабуть, зробимо з одного кроля двох. Ти не заперечуєш? Тоді… гоп-ля!
Бухтик засунув руку Вітькові під куртку і витяг звідти ще одного кроля.
– Ех, Балда ти. Балда,- докірливо зауважив він ошелешеному Вітькові.- Збирався мене обхитрити, так? Ні, коли грати, то чесно!
– Правильно, синку! – почувся від дверей голос дядьки Костя. Бухтик посадив другого кроля поруч з першим і щось їм сказав. Кролі потисли йому руку і з гідністю застрибали зі сцени.
– Ну от, з ними покінчено, – задоволене зазначив Бухтик.- Нічого їм бігати замість тебе. На себе треба надіятися, а не на когось. Так ти хотів зі мною наввипередки? Що ж давай. Один, два… три!
І, звичайно, Каяустін програв безнадійно.
В залі від захвату тупотіли ногами.
– Молодець,- кричала Наталя Гаврилюк.- Шайбу! Лише один хлопчик у рогових окулярах ущирливо посміхався.
– Це ж зовсім не по казці,-доводив він сусідам.-Той, хто грає чортика, зовсім не читав казки. Двієчник якийсь, не інакше! Проте його тут же перебив десяток розгніваних голосів:
– Ну й що з того?
– Коли нецікаво, можеш іти геть! Але хлопчик в окулярах лише міцніше втиснувся в крісло. А Бухтик тим часом повернувся до Капустіна, котрий вже давно був ні живий, ні мертвяй, і зажадав:
– Тепер я повинен коняку підняти, так? Що ж, виводь її!
Слово честі, такої коняки ніхто ще з людей не бачив. І зовсім не тому, що вона трохи скидалася на бегемота, а трохи на корову. І вже зовсім не тому, що на передніх ногах незвичайної корово-бегемото-коняки красувалися ошатні кросовки з широкою смужкою, а на задяіх – скромні кеди. Справа в тому, що такої неуважливої і незграбйої – коняки світ ще не бачив.
Не встигла вона вийти з-за лаштунків і вітально заіржати до зали, як у неї одразу ж розв’язалася шнурівка на передній лівій нозі. Задиі йоги наступили на ту шнурівку – і коняка так гепнулася на підлогу, що аж пилюка анялася між дошками. Деякий час коняка лежала мапорушно, мабуть, розмірковувала, яка ж то халепа трапилася з нею. Тоді піднялася з підлоги і заходилася в задумі чухати шию лівою задньою ногою.
Після цього їй довелося ще раз вставати з підлоги.
Від тої гупанини Вітько-Балда трохи прийшов до тями і розгнівано зашипів на всю залу:
Та ворушнсь же ти… шкапино нещасна!
Сам ти шкапина,-образилася коняка.- Хто міг подумати, що тут гак темно?
І вона діловито затупотіла ли краю сцени. Передні ряди на всяк випадок подалися назад.
– Візьми її на плечі,- поспішнао підказав Вітько Бухтикові.- роби з нею три кроки і падай!
– Ми ще подивимося,- хто з нас впаде, відказав Бухтик і схопив коняку за хвіст. Зробив це він дуже вчасно, тому що права нога роззявкуватої коняки готова була ступити в перший ряд. Саме гуди, де сиділа тьотя Клава.
– Стій! – скомандував Бухтик.- Замри! Зараз я тебе піднімагиму.
Він підліз під живіт, натужився – і коняка, не в лад метляючи кедами і кросовками, повисла на його плечах.
– Ух ти, яка сила! – вигукнув хтось у третьому ряду.- Це треба – таку коняку підняти!
Бухтик вдячно уклонився в бік того голосу. Тоді ще трохи піднатужився і повільно, мов штангу, підняв коняку на витягнутих руках.
І тут коняка показала, що крім всього, вона й норовиста, їй би спокійно метляти в повітрі кедами і кросовками і чекати, доки Бухтик опустить її на підлогу. А вона замість того почала з усієї сили смикатися, намагаючись вирватися з чіпких Бухтикових рук.
Пусти! – нарешті заблагала &;ол, несподівано загигикала: – Ги-ги-ги! Ой, та відпусти ж, лоскітно як!
Бухтик квапливо опустив коняку на підлогу, і вона, продовжуючи пришелепувато хихотіти, якось боком загалопувала за лаштунки.
Вітько Капустін стояв у кутку сцени, оніміло дивився на весь цей кошмар і мріяв лише про одне – як би його швидше провалитися крізь землю.
Спектаклю більше не існувало. Зала вже не аплодувала, а багатоголосе ридала, коцюрблячись від реготу. Микола Володимирович вийняв хусточку і витирав нею очі. Хусточка була мокра, хоч викручуй. Навіть піп Васько, той, хто наприкінці казки мав би помирати від жаху перед невблаганними щиглями Балди, – навіть піп заливався так, що не звернув уваги на три благенькі щиглики, якими пригостив його Балда своєю тремтячою рукою.
А Бухтик стояв край сцени і кланявся, кланявся. Його обличчя сяяло від радощів. Здавалося, він міг кланятися без кінця.