ГОСПОДАР ТИХОГО ЗАТОНУ – ВОЛОДИМИР РУТКІВСЬКИЙ

У підводній печері, вхід до якої приховували густі водорості, щось заворушилося і голосно позіхнуло:

– 0-хо-хо! – І ще раз: – 0-хо-хо!

То позіхав господар лісового плеса водяник Барбула. Він ще не встиг і очей розплющити, але вже відчував неспокій. Чогось ніби не вистачало старому, а що саме – збагнути він не міг.

Може, хтось прокрався до його печери і поцупив коштовності? Барбула звівся на ліжку і стривожено озирнувся. Ні, всі його коштовності, схоже, були при ньому. Старе відро без дужки – он воно, в кутку біля дверей. Чобіт, що вимагав каші, також лежав на своєму місці. Ліжко…

Барбула підстрибнув на постелі, і пружини під ним жалібно заскрипіли. Барбула посміхнувся: його пружинне ліжко, єдине в усіх навколишніх затонах, також було на місці. Щоправда, люди, котрі викинули його в річку, говорили, буцім то зовсім не ліжко, а ні до чого непридатне вже шоферське сидіння. Проте, що ті люди розуміють?

Погляд Барбули зупинився на купці етикеток з-під консервних бляшанок. Які ж чудові риби намальовані на них! Колись Барбула мріяв про те, як добре перетворитися на одну з них і помандурувати до моря. Та з того часу скільки води протекло, а він як був, так і лишився водяником. І лише ці етикетки нагадують йому про давню юнацьку мрію.

“Чекай, чекай,- стривожився водяник.- А моє дзеркало?”

Осколком старого дзеркала він пишався над усе. Ледь прокинувшись, він всідався перед ним і милувався собою. Та сьогодні, як не намагався, нічого роздивитися не міг. Барбула переставляв дзеркало то так, то сяк, проте побачити себе не міг. Так тривало доти, доки він не здогадався протерти дзеркало жмутком водоростів.

Тепер, здається, все гаразд. На Барбулу поглянуло його власне обличчя. Звісно, для стороннього ока воно більше скидалося на зморщену диню, на якій майже до вух розтягувався широкий жаб’ячий рот. А ще на ній відстовбурчувався плескатий ніс, котрий, власне, нічим не відрізнявся від наросту на дереві. Верхню губу підтримували два рудих скривлених ікла.

“А я все ще нічого,- з задоволенням відзначив він.- Може, й не красень, проте козак хоч куди…”

Барбула приставив дзеркало до стіни. І лише тут зрозумів, що саме непокоїло його з самісінького ранку.

Нещодавно у будівлях, що звелися неподалік від його плеса, поселилися людські діти. І ніхто не знав, навіщо вони тут поселилися і до якого часу. То ж Барбула послав на розвідку свого сина Бухтика. Бухтик пішов учора, похмурої дощової днини, що кожному водяникові до душі. Бо сонце, а також сухе повітря для нього різнозначне загибелі.

Та ось пройшов вечір, і ніч, і ранок, а Бухтика немає.

Невже з ним щось скоїлося? І Барбула мерщій вибрався з домівки.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

ГОСПОДАР ТИХОГО ЗАТОНУ – ВОЛОДИМИР РУТКІВСЬКИЙ