БІЛЯ ОЗЕРА У ЛІСІ – ПАВЛО ТИЧИНА
Темний ліс, стежина біла:
Чудно так, немовби сниться…
– Причаїлась то лисиця?
– Ні, гілляка поруділа:
Хтось її зламав і кинув.
– За яку ж таку провину?
Я мовчу – і ти мовчиш.
День стає все гарячіш.
Залишились батько й мати
На узліссі на траві,-
Нам обід приготувати.
…Що це в тебе на брові?
Глиця? Дай зніму руками.
Ну, та стій же… дереза!
Глянь он: на сосні над нами
Білка шишку обгриза…
Та маленька Наталюка
Раптом крикнула: – Гадюка!
– Ні,- кажу,- звичайний вуж,
Сам тікав він чимдуж.
Де його, питаєш, хата,
І чого ушивсь прожогом? –
Ой дівчаточко-небого,
Ти – широкі оченята!.
Ти до всього ж бо цікава,
Квітонько ласкава.
Шум кругом, немов хто бродить…
Грушка стежку загородить,
Вільха руку подає –
І не знаєш, де тиіє…
Гриб найшла ось Наталюся.
Дай сюди – я подивлюся!
Від такого – тільки мор.
Кинь його, це мухомор.
Зараз на гриби ще бідно:
Без дощів же їх не видно,
Підем іншої доби
По опеньки й по гриби.
Ось пеньочки, трухлі, прілі;
Три берізки білі-білі,
Всі у фартушках, в наряді,
Аж тремтять – такі нам раді…
Папороть тебе забавить:
Гостре листя розпушавить,
Руку враз твою шершавить,
Кличе все: – Жу-жу, жу-жу,
Підійди – щось іскажу!
– Ні, ти краще нас зірви! –
Збоку чулось од трави.
Оглянулись: там, де тіні,
Лісові дзвіночки сині…
Тут Наталя танцювать:
– Осьде три… чотири, п’ять!
Рву для мами, рву для тата,-
Чуєте, як дзвонять дзвінко? –
Ой русявенька дитинко,
Ти – широкі оченята!
Павутиння між дерев;
Думає на нім павук…
Чути десь і грюк, і рев.
То лісник рубає дрова,
Мукає в дворі корова…
А з сосни пташина: чирк!
Гляне вниз – і нічичирк…
Ти це, дятлоньку рябенький,
На голівці червоненький?
Цілий день ото клопочеш –
Їстоньки, голодний, хочеш?
Сонце в листі прозира,-
Лискотить сосни кора…
Ми з тобою ідемо.
Стежка в – то знову щезне.
Озеро – немов трюмо,
Та таке ж бо величезне,-
Тихо в берегах лежить.
Пташка писне: хочу жить!
Крильцем об трюмо черкає,
Вмент знімається й зникає…
Ліс шумить та все гуде –
Голова кругом іде…
Враз шепоче Наталюся:
– Я ж боюся, я боюся,-
Зуби скалить он ведмідь…
– Ні, виблискує то мідь.
– Звідкіля ж узятись міді
В стовбурі старого дуба?
– Ох, дитинонька ти люба,
Скільки побувало гиді
В наших селах і лісах!..
Ми той день запам’ятали
В час фашистської навали.
Що тут діялось – це ж жах!
Вороги прийшли в село,
Кожен з них – немов той звір,
Забігають просто в двір.
Ой, як страшно то було!
В них на касках – наче роги.
– Падай,- гелгають,- у ноги!
Вся земля ця вже не ваша:
Люди, й хліб, і коні, й наша.
Ви ж віднині в нас раби –
Що не скажем, те й роби.
Нашу мову переймайте,
А свою геть забувайте;
Те, що їсти і що пить,-
За кордон до нас везіть!
В мене ж думка: треба битись,
А не тільки боронитись!
Влада нас попереджала:
Вирвати гадючі жала!
Сили збройнії готові
В нас були напоготові,
Проти ворога щоб стати.
Ти, Радянськая країно,
Всіх сипів скликай, як мати,-
Хай же встануть воєдино
Росіяни й українці,
Білоруси й молдавани.
Вдарить Армія Радянська –
Сила знітиться поганська.
Ми ж ідем у партизани.
Не збороть нам поодинці
Цих загарбників, заброд,
Що розпалюють війну…
…Дай на мить передихну.
Наталюню, що ти! що ти!
В тебе сльози…
Наш народ
Цих заброд змітав аж доти,
Поки з них не залишилось
Ні одного палія!
З ними в нас давно скінчилось.
…От і розповідь моя.
Ні, чекай… іще… згадаю:
Ми зібрались там, у гаю,-
Партизани. Нас багато
(хто в чім вирвавсь од… собак)
І улюблений твій тато –
Молодий тоді юнак.
Чуємо: доби нічної
Бухають з гармат сюди.
Розриваються набої
На узліссі… й близ води…
І один із тих набоїв
В дуб попав…
Далекі дні!
Рану дуб свою загоїв,
А народ – не зразу, ні.
Ленін нам вказав дорогу
В ті трудні, страшнії дні.
Перемогу, перемогу
Ми одержали в війні!
Будемо ж співать з тобою:
Паш народ за мир стоїть.
Проти воєн ми й розбою,
Ми за те, щоб в дружбі жить.
…Я замовк. А Наталюся
Повторила: – “Наш народ…”
Я ведмедя не боюся,
Я боюся тих заброд.
Все сиділа та журилась.
Щось спитать її кортить?
То на озеро дивилась,
То на дуб, що блискотить…
О! вже чути голос тата.
Ну ходімо ж, Наталюнь!
Ти – широкі оченята,
Ти – не юнь, а ще під’юнь.
Я підвівсь. Вона устала
І задумана іде…
– “Наш народ…” – все повторяла.
…Ліс шумить кругом, гуде.
Лиш берізоньки мережка
Радо-радісно дрижить…
А із лісу біла стежка
Щезне враз – то знов біжить,
Уперед біжить, біжить…
[1961]
(1 votes, average: 5.00 out of 5)