БІЛЯ ДЖЕРЕЛ – Григорій Дем’янчук
Поліська загадка: “Чистеє, хорошеє, цілий рік цвіте, а насіння нема”.
Так говорять про джерело – живець, чуркало, дзюр… Вода в ньому наче жива – клекоче і ряхтить на сонці у вічному переверті піщинок; узимку над ним, не-замерзаючим, клубочиться пара і здається, що то стоїть гіллясте квітуче дерево. Тому джерело й цвіте. І скільки не каламутили б його воду, вона стає ясною, прозорою, бо нездоланне в джерела прагнення бути кришталево-чистим.
…Крізь прозору стіну літ завжди бачу її – малесеньку мою річку. Вибігає вона з темнястої вільшини за Гурщиною, хоче ритулитися-приласкатися до Сонної гори, але потім розлучається з нею і спішить-переливається поміж зеленими стрічками городів і квітчастим лугом до своєї старшої сестриці – Вілії. Знав у ній кожну ковбаню, кожен корч з його таємничими підводними печерками; знав, де лежать камінці і черепки, під якими ховалася риба; знав, де звішуються над водою чорно-сиві ожини і червоніють кущі порічок… Від неї залишився якийсь звук, він живе у мені з дитинства, і тільки тепер я зрозумів: це була пісня річки. Торкаючись коріння свої” улюблениць-верб, вона співала про радість текти по давньовічному руслу під ясним сонцем, бути джерельно-чистою.
Тоді, коли ми, дітлахи, шукали гнізда над річкою, а потім чатували, щоб ніхто їх не порозкидав, і майже щодня дивились, як ростуть наші пташенята, мені не давали спокою дві загадки.
Питаю діда Митихора:
– Як називається наша річка?
Той здивовано поглядає на мене: “Річка та й усе”. Я ж знову його за рукав: “Не може бути. Все називається”. Дід задумується:
– І мій дід казав-річка. А тобі треба назви… Якщо хочеш, то хай буде Ожинка, бо вона вся в ожині.
Ожинка! Ця назва мені сподобалась, у розмовах про річку я тільки й говорив: “Ожинка”; думав, що уже все село знає: у нас річка Ожинка. Але минув рік, знову питаю діда Митихора: “Як називається наша річка?”. А він мені: “Річка та й усе”.
Мучила і друга загадка: як починається річка?
Дід Митихор розповів про вільшину, з якої витікає річка: там болото, а в ньому рясні джерела. Тисячу, а то й більше років тому цих джерел і річки не було. Посеред густого лісу у видолинку поселились люди і назвали своє сільце Гурщиною, бо його наче стиснули невеликі горби.
Біля підніжжя одного горба гуляли якось дівчата: плели вінки, співали. Одна дівчина мало не наступила ногою на дивну квітку-її цвіт був то таким білим, що білішого вже в світі нема, то навдивовижу рожевим. “Не рви, хай цвіте”,- просили її. А вона нагнулася, зірвала., І вмить сама десь поділася, а на тому місці почалася річка, вода потекла рудою.
Питаю діда Митихора, що значить “текти рудою”. А він не знає:
– Мій дід казав так, і я кажу, як він.
– А чи не ходили ви, діду, туди, де починається річка?
– Не ходив, бо завсіди робота. Був на Амурі, в Америці був, а туди не ходив. А це там, за Гурщинським ставом.
Пішли ми з Вітьком туди, за Гурщинський став,- три з чимось кілометри. Джерела у болоті, їх і не видно. Намірився дістатись до них, але зразу ж провалився по пояс і ледь вибрався на берег. Навкруг болота, над ставом, як сторожа, стояли вільхи. Так і повернулися ми додому. Хоч не бачили джерел, але нахвалялися: “Були там, де починається річка”.
Пролетіли літа, поїхав юний мандрівник далеко від своєї Ожикки, а коли згадував її, то все-таки жалкував, що справжня назва загубилась.
Пізніше дізнався: професор Ейхвальд ще на початку XIX століття досліджував каменярню у сусідній Кам’янці, проїжджав через Карпилівку; бували тут академіки Туг-ковський, Ласкарєв… Але ніхто з них не запримітив моєї Ожинки. Тільки недавно, читаючи нарис відомого мандрівника і дослідника Волині Г. Оссовського, натрапив я на такий запис: “За Гурщиною, як іти до Козина, починається річка Рудка”. Гурщина… То таки наша Гурщина, бо за нею Козин!
Приїхав у село і питаю Вітька, свого давнього товариша по мандрівці:
– Як там наша Рудка?
– Яка Рудка?
– Річка.
– Була вона для тебе Ожинкою. І для мене. А тепер якась Рудка…
– Вона насправді Рудка,- і я показав виписку з давньої книжки.
– А пам’ятаєш, дід Митихор казав нам: річка потекла “рудою”?
– Пам’ятаю. Це дуже давнє слово, означає “потоком”. Тому маленькі річки часто називаються Рудками.
День був недільний, ще й сонячний – пішли, кажу, до Ожинки-Рудки.
– А що ти там не бачив?- заперечив Вітько.
– Як-що?-дивуюсь я.-Чорно-сиві ожини, червоні порічки, високий берег, пташині гнізда, а там, на Дубках, річка співає між вербовим і вільховим корінням…
– Гаразд,- раптом погодився він. Прийшли на луг Дубки, де під городами текла річка. Глянув я – і сліду нема від неї. Тільки місцями, де
Були ковбані, залишились невеликі ями. І верб нема, і вільх нема, і ожини нема.
– Де річка?- кричу до Вітька.
– А он там,- показав він за Дубки.- Хтось надумав, щоб вона більше помагала людям, ніж раніше. Викопали для неї канаву. Заглибилась вона аж під торф – і тече собі, а луг без води залишився.
Пішли ми далі, до “прямої” річки. Дивлюсь, як моя Ожинка-Рудка бореться за свою долю, протестує проти канавного способу життя: злегка повертає то вліво, то вправо, підмиває береги, вимиває ковбані, вздовж неї уже зеленіють кущики. Жаль мені її, як близької, рідної людини. Через скільки-то десятиліть стануть біля неї верби, густо заплетуться ожини і злетиться в гущавину птаство?.. Аж тільки тоді вона знову стане річкою.
Поверталися додому засмучені.
– Де ти був тоді, коли губили річку?- пристаю до Вітька.
– А ти?
Мені нема що сказати.
Згодом Вітько питає:
– А ота квітка, пам’ятаєш, з якої річка почалася?..
– То легенда про крин – дику польову лілію. Вслухаймося у слова: крин – криниця…