ДРУЗІ З ЛІСОВОЇ ЗАПЛАВИ – ВОЛОДИМИР РУТКІВСЬКИЙ

КОЛИ ТИ ПОТРІБЕН

Осінь була не за горами. Ночі ставали все довшими і холоднішими. Птахи готувалися у вирій.

Пожовкле листя з сумним шурхотом злітало з гілок і, погойдуючись, повільно пливло за течією на південь – туди, куди збиралися і пташині зграї. Одна лише скринька з трубками, розтинаючи килим з опалого листя, вперто пробивалася проти течії.

– Що це? – запитав Вітько.

– Не що, а хто,- поправив Бухтик і помахав скриньці рукою.- То мій батько тренується. Наступної весни задумав побувати у санаторії. Хоче познайомитися з водогоном.

Між важкими сизими хмарами проглянуло сонце. Воно світило, як і влітку, проте це було вже інше, осіннє сонце. За хвилину воно знову сховалося за хмари.

– А чому лише весною?-здригнувшись від пориву холодного вітру, поцікавився Сергійко.- Чому не зараз?

– Він ще не зовсім звик до суходиху,- пояснив Бухтик.- Та й ніколи йому зараз надовго відволікатися. Треба готуватися до зимового сну. На цілих півроку.

І Бухтик важко зітхнув.

Затон повільно перетинала величезна жаба. Рухи її були такими млявими, що, здавалося, вона от-от засне на плаву. Неподалік від дітей жаба застигла і поворушила своїм широким ротом.

– Квакуша каже, що припливла, аби попрощатися з вами,- переклав Бухтик.- Всі її рідні вже вляглися спати.

– Надобраніч тобі, – сказав Серівйко Квакуші. – І спасибі за допомогу.

– Еге ж, – згодився Бухтик. – Якби не вона…

Квакуша Премудра ще трохи подивилася на них. Тоді так само мляво і сповільнено попливла до своєї сонної рідні.

Десь за переліском, від санаторію, почулися виразні голоси.

– Це наші батьки, – сказав Вітько. – Вони приїхали за нами. Що ж, треба прощатися.

Від цих слів Бухтик здригнувся.

Не відриваючи погляду від за; , він безутішно зауважив:

– Ну от… ви собі поїдете, а я… мене все одно, що й не буде тоді на світі.

– Щось ти не те кажеш, – відповів Сергійко.- Як це так не буде? Коли хочеш знати, я назавжди запам’ятаю цей затон. І тебе теж…- Хлопчик міцно стис плече свого кошлатого друга.- А наступного – літа обов’язково сюди приїду. Слово честі!

– Я теж,- сказав Вітько.- Я теж приїду.

І тут Сергійко не втримався і зітхнув.

– Та до цієї зустрічі ще так далеко! Коли б ти знав, як мені не вистачатиме тебе!

Бухтик уважно подивився на хлопчика і вперше за останнні дні його очі трохи повеселішали.

– Гарно як,- сказав він.- Як гарно жити на світі, коли знаєш, що ти комусь потрібен.

І це, звичайно, було чистою правдою.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (2 votes, average: 3.50 out of 5)

ДРУЗІ З ЛІСОВОЇ ЗАПЛАВИ – ВОЛОДИМИР РУТКІВСЬКИЙ