СУД – ВОЛОДИМИР РУТКІВСЬКИЙ
СУД
– Так, я настоюю на тому, щоб відбувся суд,- повторила Омаша.- Треба нещадно покарати винних. Нещадно!
– Гаразд,- згодився Барбула.- Проте спочатку треба вислухати. всіх.
– А кого тут вислуховувати? – Омаша зневажливо стенула плечем.- Чару? Так вона ж іще маленька. Бухтика? А навіщо його. вислуховувати? Кожному ясно, що саме він і винен.
– Я суддя,- твердо відказав господар затону.- А суддя повинен вислухати усіх.
– То спочатку вислухай мене, – зажадала Омаша. Що каже основний закон водяників? Він каже, що у свято Повного Місяця ніхто не має права втручатися у дії русалок. А Бухтик втрутився.
– Інакше я вчинити не міг,- заперечив Бухтик. – Правильно,- підтримав його Барбула.- А ти, Ома, шо, повелася погано. Адже друзі Бухтика – наші друзі. Це теж закон…
– Та які вони нам друзі? Хіба друзі стануть знищувати мій город і вбивати найкращу подругу? Ні, це вороги! І є ще, до речі, такий закон: мої вороги – ваші вороги! Є чи нема?
– Є,- мусив визнати господар затону.
– То ж бо й воно. А Бухтик його порушив!
– М-мм…- тільки й спромігся що сказати Барбула. Важко, дуже важко було у нього на душі. Не вперше сперечалися Бухтик і Омаша, але ніколи ще справа не доходила до суду. І зараз він, як головний у затоні, повинен щось вирішувати. Це теж закон. І рішення мало бути лише одне: хтось із його дітей повинен бути суворо покараний. Але ж це його діти! І серце Барбули просто розривалося від болю.
Може, все ж таки помиритеся? – з надією запитав він. Нізащо! – вигукнула Омаша.- Я ніколи його не прощу.
– Не буду миритися,- вперто відказав і Бухтик. Вона напала на мого найкращого товариша.
Чара мовчала. Лише переводила переляканий погляд з брата на сестру.
– Ну що ж,- важко зітхнув Барбула. – Тоді, Омашо, скажи, чого ти добиваєшся.
– З цього треба було й починати,- зауважила Омаша. Хочу. щоб в цьому затоні мені ніхто не заважав. Хочу, щоб діти з санаторія були покарані…
– Чи не забагато ти хочеш? – розгнівався Бухтик. – Завваж, що друзів своїх я в образу не дам! Та Омаша наче й не чула його.
А ще я вимагаю, аби Бухтик не заважав, коли я їх каратиму.
– Цього ти не дочекаєшся! – вигукнув Бухтик.
– Ах, так… Тоді я вимагаю, аби він негайно покинув наш затон. Нехай живе в найглухішому місці. Сам!
Запанувала довга мовчанка. Таке вигнання вважалося найсуворішим з покарань, які можна було уявити.
Барбула у відчаї охопив голову руками. Суперечки суперечками, проте він і не гадав, що колись доведеться розлучатися з сином.
– Але ж… Омашо, подумай. Він же твій брат.
– Не треба мені такого брата! Барбула перевів тоскний погляд на сина.
– А ти що скажеш, Бухтику?
– Я не шкодую, що так вчинив.- відказав Бухтик.- Що б там не було, а я завжди допомагатиму друзям.
– Гм-мм… А що скажеш ти, Чаро?
У Чари затремтіли вуста. Вона ледь стримувалася від плачу.
– Шкода Бухтика… І дітей тих теж… Діти врятували йому життя. І зміцнили коріння верби…
– От-от, – пожвавішав Барбула.- І вірші нам читали.
– Тому я прошу тебе, Омашо, щоб ти взяла свої слова назад.
– Ні,- відрізала Омаша.- Нізащо!
– Тоді… тоді я теж піду з Бухтиком.
– Ну і йди собі на здоров’я! – пирхнула Омаша.- А я з батьком тут залишуся. Гадаєш, будемо сумувати за вами? Аніскілечки! Правильно, батьку?
Барбула не відповів. Він думав. І від тих думок його голова ладна була розлетітися на друзки.
“Чара, Бухтик… Як же мені без них? – журився він.- Невже нічого не можна вдіяти?”
Нараз господар затону підняв голову і обвів своїх дітей’важким, мученицьким поглядом.
– Атож,- почав він.- Вдіяти, бачу, нічого не можна. Треба когось висилати з затону. І моя батьківська воля така, що у вигнання піде не Бухтик, а ти!
І його вказівний палець зупинився на Омаші.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)