ВІТЬКО РОЗШУКУЄ РУЧКУ – ВОЛОДИМИР РУТКІВСЬКИЙ
ВІТЬКО РОЗШУКУЄ РУЧКУ
Під вечір небо облягли низькі темні хмари і пішов дощик.
– О, дощ! – зрадів Сергійко.- Це чудово! Раз іде дощ – незабаром мав з’явитися Бухтик.
– Що ж тут чудового? – заперечив Вітько, який про Бухтика ще нічого не знав.- Одна нудьга і більше нічого.
Сергійко лише посміхнувся у відповідь. Він відчинив вікно і залишив на підвіконні одну таблетку. Потім подумав і вирішив, що краще зачинити двері на ключ: коли ненароком постукає тьотя Клава, Бухтик встигне вистрибнути надвір… От, здається, і все. Тепер лишилося тільки чекати бажаного гостя.
Сергійко сів біля столу, поглянув на приятеля і знову посміхнувся. Ох і здивується, певно, Вітько, коли побачить, хто до них завітає. Ох і зрадіє. Ох і зрадіє!
– Чого тобі смішно? – похмуро поцікавився Вітько.- І навіщо ти зачинив двері?
– Зачекай трохи,- загадково відказав Сергійко.- Незабаром дізнаєшся.
У Капустіна, між іншим, був кепський настрій. Через тиждень мав відбутися спектакль, а на роль бісенятка ніхто не зголошувався. Може, попрохати Сергійка?
І тут за вікном почувся шурхіт. Вітько знехотя підвів заклопотаний погляд і…
На підвіконні сидів усміхнений Бухтик.
– Добривечір вам,- привітався він.- Тьотя Клава не зайде?
– Якщо й зайде, то не зразу,- сказав Сергійко.- Я зачинив двері на ключ. Вітю, знаєш, хто прийшов до нас? Проте Вітька в кімнаті не було.
– Куди він міг подітися? – щиро здивувався Сергійко.- Тільки-но він же отут сидів. Може, в коридор вийшов?
Проте двері були зачинені, а ключ, як і до того, стирчав у замковій шпарці.
– Ти когось шукаєш? – запитав Бухтик.
– Еге ж,- відказав Сергійко.- Товариша шукаю. Ніяк не зрозумію, куди він подівся.
– Може, перетворився на невидимку? – припустив Бухтик.
– Хто, Вітя? – заперечив Сергійко.- Він така ж невидимка як і я. Проте що не кажи, а Вітька в кімнаті не було. І пояснити, куди він зник, Сергійко не міг. Схоже на те, що Капустін і справді став невидимим. Тільки як йому це вдалося?
– Диви, тремтить,- зненацька сказав Бухтик.
– Що тремтить?
– Ліжко…- І Бухтик показав на Вітькове ліжко. Проте, коли бути справедливим, “тремтить” – це було зовсім не те слово. Вітькове ліжко не тремтіло, воно просто ходором ходило! Ніби на нього раптово напала жорстока пропасниця. Підстрибував матрац, підстрибували нікельовані ніжки. А подушка – та взагалі злітала вище від бильця!
Якийсь час Сергійко зачудовано дивився на ліжко.
– Вітю, що з тобою? – нарешті запитав він.- Ти чого туди забрався?
Вітько не відповів. Проте ліжко стало труситися трохи менше, ніж до того.
– Вилізай,- сказав Сергійко.- Я тебе з Бухтиком познайомлю. 1 не бійся, він зовсім не страшний.
Вітько повільно виповз з-під ліжка і почав струшувати пилюку з колін.
– А я і н-не б-боюся,-затинаючись, сказав він. П-просто я туди… ручку впустив. От і поліз за нею.
Вітько нарешті покінчив з пилюкою і з побоюванням позирнув на дивного гостя. А ще через хвилину вже лаяв себе. І з якого такого дива він, Вітько Капустін, мав так лякатися? Простим оком видно, що це звичайнісінький хлопець, лише загримувався непогано. А хіба самому Вітькові не доводилося гримуватися? Ого, ще скільки разів! Часом навіть мама не впізнавала.
– Пхе,- приходячи до тями, пирхнув Вітько.- Теж мені, загримувався під…- Вітько на мить затнувся,- під біса і гадає, що всі його боятимуться!
– Під якого біса? – здивувався Бухтик.- І для чого мені гра… гримуватися. Я такий і е. Тільки-но від затону прибіг.
– Він і справді такий є,- підтвердив Сергійко.
– Так я вам і повірив! А як ти можеш довести, що ти бісеня? Бухтик у задумі посмикав себе за вухо.
– Ну… Хочеш, до стелі дострибну? – запропонував він.- І не просто так, а з місця.
Він тут же підстрибнув, перевернувся в повітрі і залишив на стелі чіткий слід.
– Ух ти-и! – вихопилося у Вітька Проте він одразу ж взяв себе в руки.- Ну й що з того? Таким штукенціям і в цирку навчитися можна. Ні, ти мені інше щось покажи.
– Він може випити води, скільки завгодно, – сказав Сергійко.
О, це я завжди можу,- згодився Бухтик. І не встигли хлопці й оком змигнути, як карафка з водою, що стояла на столі, виявилася порожньою.
– Ха, якась там карафка! – з презирством пирхнув Вітько.- Я, коли захочу, і дві можу видудлити. НІ, ти мені покажи щось таке… таке…- і він клацнув у повітрі пальцями.
Сергійко з Бухтиком розгублено перезирнувся. Ну як ти йому доведеш, що це не вигадки?
– Я ще можу стати невидимкою,- нарешті запропонував Бухтик.
– Так я тобі и повірив,-посміхнувся Вітько.-Ану стань! Бухтик застиг посеред кімнати і почав пильно дивитися на власну тінь, що падала від лампочки. Так він простояв хвилину чи й довше. Тоді розвів руками:
– Зараз не виходить. Вітамінка заважає.
– Га, йому вже й вітамінка заважає! – вигукнув Вітько.-А ще що тобі заважає?
Вітько Капустін був переконаний, що вивів цього самозванця на чисту воду. Він осмілішав до того, що дав щигля ледь помітним ріжкам Бухтика.
– Може, тобі ці роги заважають? – глузливо запитав він.- Чи оцей хвіст? Диви, який він у тебе довгий! Я його зараз підкорочу.
І Капустін щосили смикнув за хвоста. Він сподівався, що хвіст негайно одірветься.
– Ой! – заволав Бухтик від болю. А через якусь мить Вітько метляв ногами десь під електричною лампочкою.
– Ти… я ж тобі за це…- гарчав розлючений Бухтик і намірився викинути Вітька у вікно.- Я ж не знаю, що тобі зроблю!
– Відпусти мене! – долітав від лампочки нажаханий Вітьків голос.- Вірю, вірю тобі! Сірий, та скажи ж йому! Сергійко повис на Бухтикових руках.
– Бухтику, не треба! Він же ненавмисне тебе смикнув. Він же гадав, що ми розігруємо його!
Бухтик поставив ошелешеного Капустіна на підлогу. У того від пережитого підігнулися ноги і він сів.
– Більше так не роби,- сказав йому Бухтик.- Коли б я почав тебе ні з того, ні з сього смикати за хвоста – що б ги зробив? Сергійко засміявся.
– Так у нього ж немає хвоста!
– Немає? Ну тоді… за носа.
– Ні! – вигукнув Вітько і прикрив носа долонями.- Не треба!
(2 votes, average: 4.00 out of 5)