БУХТИК – ПЕРЕКЛАДАЧ – ВОЛОДИМИР РУТКІВСЬКИЙ
БУХТИК – ПЕРЕКЛАДАЧ
Вдома сина, звісно, не було… Барбула всівся на камінь перед порогом і став чекати Бухтика. Він сидів і милувався підводним життям. Тим життям, яке вже стільки літ охороняв.
В м’яких хитливих водоростях грали в піжмурки сонячні зайчики. Заклопотано снували в усі боки павучки, личинки, дафнії та інший, рідкий серцю дріб’язок. Вистромивши з намулу хвостики, снідали карасики. Кусикова охорона знічев’я грала в довгої лози.
Барбула солодко позіхнув і хотів було приєднатися до карасиків. Та цієї миті водорості перед будиночком загойдалися і на подвір’ї з’явився Бухтик. Він ішов і похитувався, мов осінній листок під вітром. Очі в нього були напівзаплющені, а вуста безперервно ворушилися.
“Що з ним? – стривожився батько.- Чи не захворів він часом?”
А Бухтик все ішов, і старому водяникові довелося відступити убік, аби не зіткнутися з сином. І все ж Бухтик зіткнувся. Правда, не з батьком, а зі стіною власного будинку. Стіна похитнулася, а Бухтик схопився за лоба і ошелешено втупився очима в стіну, намагаючись второпати, звідкіля та взялася.
Бухтикова неуважність пояснювалася просто. Він розробляв теорію перекладу з людської мови на мову водяників. При цьому Бухтик міркував приблизно так: “Для того, аби людські вірші стали водяницькими, треба розібратися в тому, чим саме люди відрізняються від нас. Тут, як я розумію, ніяких складнощів не існує. Люди, наприклад, мають тінь. Водяники, навпаки, не мають. Люди живуть на суші, а водяники, навпаки, у воді. З цього можна зробити висновок, що і до людських віршів треба підходити навпаки. Себто не з початку, а з кінця. Гадаю, що треба йти лише таким шляхом і ніяким іншим…”
Отак Бухтик і йшов. Отак він і міркував. І невідомо, куди б зайшов, якби не стіна власного будинку.
Господар затону обережно кахикнув, аби привернути Бухтикову увагу, і сказав:
– Щось мене непокоїть твій вигляд. Ти геть змарнів. Може, трохи полежиш у ліжку?
З несподіванки Бухтик здригнувся і лише тепер побачив батька.
– Навіщо мені те ліжко? – запитав він.- Що я там втратив?
– А хіба в ліжко лягають тоді, коли щось втрачають? – слушно заперечив господар затону.- Просто в тебе втомлений вигляд, то ж я й подумав, що тобі варто було б трохи відпочити.
– В мене вигляд такий, як і завжди,- відказав Бухтик і помацав лоба, на якому вже з’явилася чималенька гуля.- Розумієш… ні, мабуть, ти цього не розумієш.
– Це ж чому? – образився Барбула.
– А тому, що я перекладаю вірші. Тобі відомо, що це таке?
– Ще б пак! Перекладаєш з одного місця на інше.
– От бачиш. Не з місця на місце, а з людської мови на водяницьку. Позавчора Сергійко прочитав такі вірші, такі вірші! Хочеш послухати, як вони звучать у моєму перекладі?
– Звісно, хочу,- сказав він.- Я більш за все люблю примовки та заклинання. А тепер, може, і вірші полюблю.
Бухтик тим часом потер долонею гулю. Тоді заплющив очі і заходився ворушити губами. Мабуть, щось згадував. Зненацька зробив стрімкий крок до батька і вигукнув:
– Я ам!
Барбула відсахнувся.
“Ой, лишенько! – злякано подумав він.- Вже й кусатися почав!”
Але тут Бухтиків голос зазвучав стишено й тепло:
Я ам єлачан в узорг юлбюл…
Бухтик розплющив очі і поглянув на батька.
– Ну як, подобається? – запитав він.- Я переконаний, що такого чудового перекладу на мову водяників не робив ще ніхто. Одне лише юлбюл чого варте! Ніби на власні очі бачиш, як падають у воду дощові краплини, як вони булькають: буль-буль! Юлбюл!
– Слухай-но, Бухтику,- обережно, аби не дуже образити сина, почав Барбула.- Я вірю, що юл-бюл звучить чудово. Більше того, я переконаний, що ти здоровий. І все ж таки тобі негайно треба лягати в ліжко.
– Чому ти мені все про ліжко говориш? – образився Бухтик.- Я почуваю себе сьогодні так, як ще ніколи…
– А я не певний цього. Подумай сам: хіба ж може нормальний язик вимовляти такі слова?
– Та я ж тобі пояснюю, що це переклад, зрозумів? Я його сам винайшов. Варто лише прочитати з кінця до початку,- і тоді кожному стає ясно, про що йде мова.
Барбула наморщив чоло і з зусиллям проказав слова, які щойно вимовив син. Зненацька обличчя його проясніло і він так ляснув Бухтика долонею по плечу, що винахідник перекладу на водяницьку мову ледве встояв на ногах.
– Та це ж чудово! – вигукнув Барбула.- Не розумію лише, навіщо ти їх вивернув навпаки?
– Я їх не вивертав,- спохмурнів Бухтик.- Я їх переклав.
– Ей, Бухтику, Бухтику… Перекласти, ніби це якась річ, такі вірші! “Люблю грозу в начале мая…” Це ж про нас, розумієш? Ми коли прокидаємося? В травні. А що нас будить?
– Перший весняний грім.
– От-от! А ти якийсь юл-бюл вигадав…- господар затону замислився.- А той… твій Сергійко ще якісь вірші знає?
– Він знає їх силу-силенну,- переконано відказав Бухтик.
– Силу-силенну, кажеш… Як ти гадаєш – ображається він ще на мене чи вже ні? Ну, за оту Кусикову охорону…
– Він вже й не думає про них,- відказав Бухтик.
– Тоді запросив би ти його колись сюди. Нехай ще почитає такі вірші. “Люблю грозу в начале мая…” Ех, Бухтику, Бухтику! Ти хоч комусь читав свій переклад?
– Та… читав,- знехотя відказав Бухтик і схилив голову.- Сестрам читав.
– І що вони тобі сказали?
– Нічого…
– Чому?
– Бо вони розбіглися, хто куди. І слід за ними згинув…
(2 votes, average: 2.50 out of 5)