Поетика антропонімів “Лісової пісні” Лесі Українки

Що більший майстер, то віртуозніше творить і вписує він власні імена, тим органичною є “гра” імені, його глибинні зв’язки з художнім твором.

Iмена літературних персонажів національної художньої літератури можна уявити як специфичну, ієрархічну організовану антропонімичну систему. Її склад визначаєтся трьома основними компонентами: антропонімічною системою відповідної національної мови; запозиченнями з антропонімічї інших мов; авторськими новаціями [4, с. 124]. Усі цітри компонента можна простежити при розгляді драми-феєрії “Лісова пісня” Лесі Українки.

Антропонімів у драмі значно менше, ніж міфонімів, але навіть така мізерна кількість, дає нам можливість побачити усе селянство. Центральним образом у світі людей є Лукаш. Варіанти: Лука, Лукій і (жиноче) Лукина. Iм’я Лукаш відоме багатьом слов’янським мовам. В етимологічному словнику української мови (ЕСУМ) зазначено, що українське ім’я Лукаш запозичено з польської мови, яке, в свою чергу, походить з латинської, що в перекладі означає “світло”, а первісне його значення – “народжений при сході сонця”. У драмі-феєрії Лукаш – це зовсім молодий, гарний, чорнобровий, стрункий хлопець. Ніжний спів його сопілки пробуджував лісову тишу й темряву, осявав усе у лісі світлом і теплом. Якщо зіставити наслідки пробудження природи від голосу сопілки Лукаша з самим його іменем, то виникає думка про їх взаємозв’язок.

Якщо говорити про волинську міфологію “Лісової пісні”, то вона найповніше відбилася в образі Лукаша-вовкулака. За своїм драматизмом він набагато перевершує навіть образ Мавки і саме цей селянин-поліщук може вважатися центральним образом твору.

Вовкулака – за народними повір’ями – людина, що обертаєтся у вовка. Рятуючи власне життя від людей, вовк у якого совість залишаєтся людською, змушений тікати в ліс. Там його з’їдають вовки, бо чують у ньому людину. Тому в лісі він змушений деякий час переховуватися і від людей і від вовків. Не призвичаєний до лісових харчів, мусить голодувати. Голод жене його до батьківської оселі і в більшості фольклорних він таки повертаєтся додому. Підходить до відчиненого вікна, спинаєтся передніми лапами на підвіконня і мліє від запаху свіжоспеченого хліба. Батько в цей час побачивши у вікні вовка, вискакує з вилами ї б’є його по чім попало.

Як бачимо, страшні муки задала письменниця своєму героєві, обравши для цого з народної міфології, мабуть, чи не найжахливійший образ вовкулаки.

Докладний аналіз міфології “Лісової пісні” наводить на думку, що її авторка досконало знала не лише волинський і поліський її варіанти, бо у творі, крім цього, зачепленні гуцульский (Мавка, що прагне до гармонії в природі) та центральноукраїнський (Доля). Доля – трансформований образ. Автор надає цьому образу значення загубленного щастя, яке містило в собі кохання до мавки. Це те єдине, світле, високе, втративши яке, життя Лукаша стає безглуздим і перетворюєтся на сіре існування.

Прослідковуючи обрану пісню Лукаша, можна виділити три форми виявлення цього образу. На основі чого можна скласти ланцюжок перетворень, якими Леся Українка наділяє героя задля того, щоб показати, як замінюється сам образ: Лукаш-людина -> Лукаш-напівлюдина, напівтварина->Лукаш-істота.

Паралельно змінам образу, відбуваются зміни у природі, які виходять на передній план і дозволяють нам глибше зрозуміти зміни, які відбуваються з Лукашем.

У той час, коли герой знаходиться у стадії “Лукаш-людина”, він молодий, веселий, світлий, радіє приходу весни, новому життю, вона знаходиться у стадії пробудження – це рання весна.

“Лукаш-напівлюдина, напівтварина”. У цей час герой знаходиться у серединному стані, коли його не приймають ні природа, ні люди, він одинокий. У такому ж стані знаходиться і природа: це ще не осінь, але вже не літо.

“Лукаш-істота”. Цей стан характеризується тим, що він прозрів, побачив те, чого не можуть бачити інші, він став старший, мудріший, але мудрість його виглядає трагічно: “Я бачу, жінко, те, що ти не бачиш”. А бачить він у той час Злиднів, яких звичайна людина не може побачити. Ці події відбуваються на фоні згасання природи. Пізня осінь, як посивілий дід. Таким сірим став і Лукаш без сенсу життя з загубленою долею. Йому залишається існування.

За місцем і роллю в драмі не поступається Лукашеві й образ Лева. Дядько Лев дуже нагадує відомого із спогадів Ольги Косач-Кривинюк Лева Скулинського. Творячи образ, поетеса залишила навіть ім’я свого прототипа. Варіанти імені: Левко, Левусь. Iм’я Лев – це калька грецького власного імені, що виникло на основі загальної назви “лев” (великий хижий звір родини котячих з короткою жовтою шерстю і довгою пишною гривою у самців). У народі цей звір називаєтся царем звірів. Ось як описує поетеса цього героя: “Лев уже старий чоловік, поважний і дуже добрий з виду, по-поліському довге волосся білими хвилями спускається на плечі з-під сивої повстяної шапки-рогатки, убраний Лев у полотняну одежу і ясносиву, майже білу світу, на ногах постоли в руках кловня…”[5, с. 156]. Навіть у описі дядька Лева є щось царське. Такий епітет як “поважний” надає цьому образу якоїсь величності, а “довге”, “білими хвилями” волосся вказує на схожість дядька Лева з левом як царем звірів: “біле” ж волосся підкреслює вік і життєвий досвід. Усі ці елементи, які використовує драматург для опису персонажа, вказують на те, що ця особа буде відігравати неабияку роль.

Доречно було б навести приклад із словника символів В. Копалинського: “Лев – один з найчастіших сонячних символів”[2, с. 194-195]. При порівнянні імен Лукаш (світло) і Лев (сонце) можна побачити, що обидва імені символизують світле, але у творі Леся Українка надає перевагу дядьку Леву. Він виступає як найпривабливіший образ серед людського світу. На відміну від Лукаша, у якого за словами Мавки: “очі-непрозорі!”, а серце говорить “невиразно”.

Важливим образом-символом у творі виступає дуб. За словником давньоукраїнської міфології С. Плачинди: “Дуб – дерево-тотем(дерево Перуна). Найбільшим у діброві дубам давні українці приносили жертви (здебільшого різні справи). Зрубати дуба можна було лище за дозволом волхвів” [6, c.23]

Дядько Лев був ніби посередником між міфічним і людським світами, немовби стримуючим елементом, завдяки якому підтримувалася рівновага між ними. Після його смерті порушується ця рівновага: зрубали дуба, який був символом цієї непорушності, нові злидні обсіли людей, які поселилися поблизу лісового озера.

Беручи до уваги усі риси характеру дядька Лева, а також місце, яке він займав у системі образів, можна побачити що Леся Українка, ніби ставить його на рівні з лісовиком. У драмі-феєрії Лісовик виступає якби хазяїном усього лісового, подібне ж місце займає і дядько Лев у людському царстві, після смерті якого, у світі починає почувати хаос.

Ще один людський персонаж, який у творі зустрічаєтся з іменем – Килина. Варіанти імені: Кулина Якилина. Це ім’я побутує і в інших слов’янських народів. На думку авторів ЕСУМ, воно прийшло до нас через церковнослав’янське посередництво з грецької мови, яке в свою чергу походить з латинської, що буквально в перекладі означає “орлина” від “орел”. Про зовнішність цього персонажа Леся Українка пише: “…молода повновида молодиця, в червоній хустці з торочками, в бурячковій спідниці, дрібно та рівно зафалдованій; так само зафалдованій і зелений фартух з нашитими на ньому білими, червоними та жовтими стяжками; сорочка густо натикана червоним та синім, намисто дзвонить дукачами на білий пухкій шиї, міцна крайка тісно перетягає стан і від того кругла, заживна постать здається ще розкішнішою. Млодиця йде замашистою ходою…”[5, c. 201].

Вже приописі Килини Леся Українка ніби натякає на небезпеку, придаючи одягу героїні надто багато червоної барви: “… в червоній хустці”, “бурячкова спідниця”, “…сорочка густо натикана червоним…”, а “замашиста хода” натякає на грубість та самовпевненність.

З тексту можна побачити що Килина немов хижий птах накинулася на Лукаша, використовуючи усі методи, задля досягнення своєї мети. Спочатку вона завоювала довіру Лукашевої матері, а згодом перекинулася на самого Лукаша. Досить влучно характеризує цей образ Мавка в рзмові з Лукашем: “Нехай ся жінка більше не приходить, – я не люблю її – вона лукава, як видра” [5. c. 205]. Мавка краще бачить усі ці риси, тому вона перша побачила ту нелюдську хижість.

Отже, тлумачення ЕСУМ повністью співпадає з ім’ям, яке дала своїй героїні Леся Українка. Цей образ є символом жадоби, хижості й ненажерливостї. Iм’я Килина повністю відповідає вчинкам персонажа.

Мати Лукашева і Килина – близькі між собою образи. Стара селянка вважає щастям багатство. Постійні злидні, вдівство, втрата дорослої дочки зробили Лукашеву матір сварливою, зажерливою. Їй не подобається Мавка, бо вона аж ніяк не є ідеалом сільської роботящої, здорової і примітивної дівки. Мати дорікає Лукашеві грою на сопілці, сама розпоряджається його долею. I до брата Лева селянка ставилася зневажливо, грубо, витурила його з лісу. Лукашева мати дволика.

Iмні матері Лукаша ми не знаємо. Авторка його не називає. Чому? Мабуть, не випадково. Якби Леся Українка дала ім’я Лукашевій матері, то можна було б думати, що тільки ця мати мріє про збагачення, а всі інші – кращі, добрі й лагідні, беззаздрісні. Очевидно, річ у тім, що Лукашева мати – це персонаж, який втілює в собі риси характеру не тільки матері Лукаша, а сотень таких, як вона. Не надавши цьому образу імені, поетеса показує нам типову селянську жінку. Гадаємо, що лише в цей спосіб можна пояснити безіменність Лукашевої матері.

У творі є ще людські образи, яким поетеса не дала імені – це діти Килинині. У тексті натякається на те, що дітей у Килини декілька, але авторка дає слова лише Хлопчику.

Iм’я накладає на людину і на його характеристику своєрідний відбиток(Лев(сонце), Килина(Орлина)). У тексті конкретно не сказано про майбутню долю Хлопчика. Леся Українка ніби дає нам свободу вибору, дозволяючи домислити долю майбутнього покоління вцілому, в образі маленького Хлопчика. Чи уподобиться він своєї матері і піде її користними, хижними стяжками? Чи, навпаки, буде схожим на юного Лукаша своїм прагненням до гармонії і чогось прекрасного, адже вже тепер у ньго відчувається поривання серця до цієї гармонії, через бажання до музики.

Підбиваючи підсумки аналізу вживання антропонімів у драмі-феєрії “Лісова пісня” Лесі Українки, слід відзначити, шо більшість найменувань мають яскраве національне забарвлення. Національне виявляється як у змісті так і у формі антропонімів.

Треба зазначити, що поставлена матеріалом даної статті проблема не дослідженна. Особливо помітно це для країнської ономастики. У той самий час українська художня литература дає блискучі зразки композиційно образного використання власних назв.

Бабишкін О. Драматугія Лесі Українки.- К., 1963.

Kopalinski W. Slownik symboli.- Warszawa, 1990.

Кулінська Л. У світі ідей та образів.- К., 1971.

Кухаренко В. О системном характере антропонимии национальной художественной литературы. // Шоста республіканська ономастична конференція: Тези доповідей і повідомлень.- Одеса, 1990.

Українка Леся. Вибрані твори.- Одеса, 1990.

Плачинда С. Словник давньоукраїнської міфології.- К., 1993.

Українці: народні вірування, повір’я, демонологія.- К., 1992


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Поетика антропонімів “Лісової пісні” Лесі Українки