“ХОЧУ МОРЕ МОРЩИТЬ…” – ВОЛОДИМИР РУТКІВСЬКИЙ
“ХОЧУ МОРЕ МОРЩИТЬ…”
Наступного ранку господар затону з сином упоряджували Омашин город. Самої Омаші не було: вона зранку подалася в гості до Зубатки. Не було і Чари. Маленька русалка понад усе боялася залишити лісові джерельця без догляду.
– Може, воно, чи що?- бурчав Бухтик.- А той, кому це потрібно, з гостей не вилазить.
– Облиш,- сказав батько.- Як не є, вона твоя сестра. А прохання сестри треба виконувати.
– А я що? Я й виконую…
Бухтик випростався, зміряв очима город і незадоволено похитав головою: роботи було ще чималенько. Потім перевів погляд на берег і побачив Вітька, що прямував до затону.
– Батьку, глянь-но, хто до нас іде! Барбула глянув і насупив чоло.
– Знову збирається щось накоїти. Ну, я ж йому!.. Він підкликав Кусикову охорону, тоді нарвав підводної жаливи і засів у ковбані під берегом. Бухтик примостився поруч.
Проте у Вітька і на думці не було ще раз лізти у воду. Він прийшов сюди, аби у тиші і спокої провести репетицію. З собою Вітько приніс книжку пушкінських казок та уривок мотузки, що її вициганив у дяді Костя, санаторного слюсаря. Вітько розмотав мотузку, усівся над берегом, заглянув до книжки і забурмотів:
– Значить, кручу я мотузку, а Біс вилізає з води і запитує… Я йому відказую отак… потім знову… так, все ясно…- Вітько звівся на ноги: – А тепер – голосно і з виразом!
Немов батогом, ляснув Капустін кінцем мотузки по воді, майже там, де засів Барбула, і грізним голосом почав:
Та от мотузкою хочу море морщить, Та вас, прокляте плем’я, корчить…
З того дива Барбула міцно притиснувся до дна і вже й не знав, живий він чи мертвий. Старий водяник понад усе вірив у силу всіляких заклинань. А що Вітько саме взявся заклинати – в цьому господар затону не мав ані найменшого сумніву.
Мотузка описувала по воді зловісні кола. Інколи вона навіть торкалася водяникової голови. А за хороброю Кусиковою охороною давно і слід згинув.
– Чим же ми завинили перед ним? – злякано прошепотів Барбула до сина.- За що нам таке?
– Мабуть, за вчорашнє,- здогадався Бухтик.
– Тс-сс… О! Знову починає…
Нарешті Вітько закінчив репетицію, склав кружалом мотузку, взяв під пахву книжку, кинув на затон останній грізний погляд – і пішов геть. А Барбула довго ще сидів мовчки. Лише інколи здригався від пережитого. Потім сказав:
– Він щось замислив. Голову даю на відсіч, коли це не так.
– Може бути,- згодився Бухтик.- А може й не бути.
– В усякому разі, треба знову піти на розвідку. І негайно.
– Треба йти,- згодився Бухтик і поглянув на небо. Сонце хоча й сховалося за хмару, проте дощем і не пахло.
– Може, попросити лісовика Даваню? – запропонував він. Господар затону лише похитав головою.
– Це неможливо. Він позавчора подався до сусіднього лісу і невідомо коли повернеться. Може, завтра, а може, й тоді, коли від нас нічого не залишиться.
– Значить, піду я,- сказав Бухтик.- Більше нікому.
– Так, нікому,- сумно підтвердив старий водяник.- Ех, аби ти змайстрував мені щось схоже на суходих – я й не просив би нікого! Сам би пішов. Але ж його немає.
– Так, немає,- згодився Бухтик.- Ну що ж, мабуть, піду. Він зачекав, доки на сонце найшла велика хмара і виліз на берег.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)