БІЛЯ ДЖЕРЕЛ ЛІТЕРАТУРОЗНАВСТВА
Естетичні уявлення та ідеї виникають на ранніх етапах розвитку людства. Досить часто вони пов’язані з магією слова. Свідченням цього є численні пам’ятки усної творчості різних народів, в яких ідеться про незбагненні, чарівні, цілющі властивості слова, що може надихати людину, вселяти віру в добро та справедливість чи, навпаки, викликати зневіру, переконувати в неможливості здійснення мрій.
Вавилон, Єгипет, Греція, Рим, Китай, Індія – це далеко не повний перелік давніх людських цивілізацій, які, кожна по-своєму, прагнули осмислити художню практику свого часу, значення слова в житті суспільства, сформулювати основні принципи розвитку літератури та мистецтва.
Особливого рівня літературознавство й естетика досягай в Стародавній Греції. Вагомий внесок у їхній розвиток зробили Піфагорійці. Піфагорійський союз (астрономи, математики, філософи), фундатором якого став Піфагор (VI ст. до н. є.) значну увагу приділяв з’ясуванню проблем виховної ролі мистецтва, вперше поставивши питання про об’єктивні засади прекрасного, а також про природу мистецтва. Піфагорійці передусім заявили про те, що мистецтво є наслідуванням природи. Вони ж знайшли відповідний термін для цього поняття – Мімезис (від грец. μίμησΙζ – наслідування). Сам Піфагор “користувався… віршами Гомера і Гесіода, виголошеними для виправлення душі”, тобто вбачав у поезії певну магічну силу, яка могла лікувати людські душі. Очевидно, йшлося про початки розуміння мистецтва слова як засобу виховання громадян у суспільстві.
Про наслідування як творче переосмислення натури, а не зовнішнє копіювання життя, твердив Геракліт (бл. 544/542 – бл. 483 до н. є.). На його думку, художник творить зображення відповідно до оригіналу, але не повторює всіх його прикмет. Тобто, уже в античну добу порушувалося питання про художнє узагальнення дійсності. Про це йшлося й у працях Емпедокла (бл. 490-430 до н. є.).
Думку про наслідувальний характер мистецтва поділяв і Демокріт (бл. 460-370 до н. є.). Йому ж належать ідеї про роль натхнення у творчому процесі: “Ніхто не може бути добрим поетом… без душевного вогню і без деякого натхнення, свого роду божевілля”. Тоді ж стали обговорювати й проблему суспільної ролі мистецтва.
Досить цікавою в цьому напрямі видається суперечка героїв комедії Арістофана “Жаби” Есхіла та Еврипіда. Есхіл виступає прибічником принципів ідеальної поезії, вважаючи, що героями можуть бути тільки люди духовно і фізично сильні, шляхетні, наділені блискучим знанням мови, одягнені в розкішне вбрання. “Мусить поет, – заявляє Есхіл, – приховати негарне й ганебне, не виводить на сцену й не вчити цього”. Він дорікає Еврипідові за те, що героями його творів виступають блазні, блудниці, розпусники, негідники, на тлі яких навіть царі виглядають нікчемами. Еврипід виступає прибічником реальної поезії, він зовсім не прагне звеличувати своїх героїв, а зображує їх такими, якими вони були насправді.
Не всі філософи Стародавньої Греції стояли на позиціях визнання високого громадянського призначення мистецтва. Негативно до цього ставився учень Сократа – видатний мислитель античності Платон (бл. 428/427 – бл. 347 до н. є.). Він вважав реально існуючий світ лише блідим відбитком, тінню надчутливих ідей. На підтвердження цієї думки наводить притчу про печеру. “Люди перебувають ніби у підземному помешканні, подібному до печери, в якій по всій її довжині тягнеться широкий отвір. З малих літ у них там на ногах і на шиї кайдани, так що їм не зрушити з місця, і бачать вони тільки те, що у них прямо перед очима, бо повернути голови через ті кайдани вони не можуть. Люди повернуті спиною до світла, що йде від вогню, який горить далеко у височині, а між вогнем і в’язнями проходить верхня дорога, огороджена невисокою стіною на зразок тої ширми, що за нею фокусники ставлять своїх помічників, коли над ширмою показують ляльок… Уяви собі й те, що за цією стіною інші люди несуть всяке начиння, тримаючи його так, що його видно над стіною і проносять вони і статуї, і всілякі зображення живих істот, зроблені з каменю та дерева… Чи ти не думаєш, що, перебуваючи у такому становищі, люди можуть щось бачити, своє чи чуже, крім тіней, які відкидає вогонь на розташовану перед ними стіну печери?”.
В’язні печери змушені бачити перед собою лише тіні, вважаючи їх за реальне життя. Так і в дійсності, люди, яких оточує світ справжніх речей, не можуть своїми органами чуття сприймати нічого, крім цих речей, що в дійсності є лише тінями справжньої реальності ідей. Проникнути в царство ідей люди можуть тільки завдяки розуму.
Поділяючи думку про те, що мистецтво наслідує природу, Платон надзвичайно скептично ставився до нього, оскільки художник наслідує не ідеальні речі, а лише їхні копії, почуттєві й недосконалі, тому в цілому мистецтво є справою непотрібною, адже воно вводить людей в оману. Особливо різких оцінок в естетиці Платона зазнав живопис як “брехливе штукарство”.
Для ідеальної держави, теорію якої розробив античний мислитель, мистецтво є непотрібною річчю, бо воно не може проникнути в духовні основи життя, а значить – повноцінно впливати на виховання громадянських почуттів. І тільки для релігійних гімнів Платон зробив виняток, бо вони, на його думку, здатні залучити громадян до світу ідей.
Більш системними й продуманими є погляди на мистецтво учня Платона – Арістотеля (384-322 до н. є.). Його праця “Поетика” є першим в історії твором, що узагальнив естетичні знання античного світу, обгрунтував цілий ряд теоретико-літературних категорій, звівши їх у певну завершену й цілісну систему. Арістотель погоджувався зі своїм учителем у питанні наслідувальної природи мистецтва, але саме наслідування вважав актом творчим, оскільки воно створює дещо відмінне від того, з чим митець стикається в реальній дійсності. Художник повинен наслідувати не одиничні й випадкові явища, а вірогідні. Арістотель першим побачив важливу роль художнього домислу, фантазії та уяви у творчому процесі. Він розумів різницю між художнім і науковим мисленням. Поезія говорить “не про те, що справді сталося, а про те, що могло б статися, тобто про можливе або неминуче”. Історію Геродота теж можна було б викласти віршами, проте вона все одно залишалася б історією, бо поет говорить про те, що могло б статися, а історик про те, що сталося. Арістотель вважав, нібито “поезія філософічніша і серйозніша за історію: поезія говорить більше про загальне, історія _ про окреме”, поезія відрізняється й від філософії. Остання, на думку грецького мислителя, має в основі своїй загальне – буття. Поезія ж, відштовхуючись від знання загального, такого, що можна повторити, створює не загальне, а окреме, яке повторити неможливо. Так народжується поетичний образ.
У працях Арістотеля “Поетика” та “Риторика” трапляється чимало фрагментів, які стосуються образотворчих засобів художньої літератури, з-поміж яких дослідник виокремлює такий троп, як метафора. Метафоричність мислення – це ознака поезії, прикмета художнього таланту. Проте Арістотель застерігав і від надмірного використання тропів, бо зловживання ними шкодить поетичним характерам і затемнює розуміння ідеї твору.
У “Поетиці” Арістотель обгрунтував також поділ поезії на три роди – епос, лірику та драму. Античний мислитель підкреслив виховну роль поезії в суспільному житті. У зв’язку з цим важливу функцію в його естетиці відіграє категорія катарсису (очищення). Викликаючи страх чи страждання, душевне хвилювання чи горе, митець очищає людину, даючи їй психологічне полегшення, що допомагає розкриттю найкращих якостей людської природи.
“Поетика” Арістотеля протягом тривалого часу була взірцем для наукових праць з теорії літератури. Однак після занепаду античної цивілізації про неї забули, і лише у XV столітті через країни арабського сходу вона знову повернулася до наукового обігу в Європі.
Віршоване послання “До Пізонів” римського поета Квінта Горація Флакка (65-8 до н. є.), що було назване “Наукою поезії”, стало першим практичним керівництвом для письменників античної доби. В ньому в дусі нормативів класичної грецької поетики розписано, що і як повинен робити письменник, до чого він мусить прагнути, у чому виявляють себе художня майстерність і довершеність поетичної думки. Горацій вбачав мету художньої творчості в розважанні та повчанні читачів. Мудрість, розважливість поета, на його думку, полягає в тому, щоб творити художні образи на основі спостережень за дійсністю. Римський письменник радить початківцям дотримуватися відповідного для предмета зображення стилю: “…До речей комедійних трагічний вірш не підходить. // Так і Фієстів бенкет не годилося б нам зображати // мовою бесід буденних, підхожою більше для жартів. // Хай же кожна ця річ має місце своє, їй належне”. По суті, послання “До Пі-зонів” – це струнка естетична система, яка віддзеркалювала рівень теоретико-літературної думки античної доби.
(2 votes, average: 3.00 out of 5)