Суть і мета – ВОЛОДИМИР ПУЗІЙ

Суть і мета

Побачень? – Нема.

Та – єдині в нас душі:

Мов хвилі ріки,

Що, острівцем розлучені,

За ним – ціле знов…

Ісе моногатарі

Він рухався – стрімкіше й стрімкіше!

Поверхня, якої він торкався, із кожною долею часу мчала повз нього швидше, хоча годі було збагнути, куди ж саме “повз”. “Я падаю? чи злітаю вгору? чи, можливо, з’їжджаю вбік?..”

Він поміркував і дійшов висновку, що все, зрештою, залежить від точки зору. Віносність – от головний принцип простору. “Але є і дещо незмінне, безсумнівне. Я”.

А хто ж він такий? Це питання виявилося складнішим, ніж попереднє – розумувати довелося довго. І от: “Я – це я, і нічого більше. Але – й нічого менше!”

На шляху виникла невеличка перешкода – він вправно подолав її, майже не знизивши швидкості. Й мимоволі зачудувався тим, наскільки він красиво й граційно рухається. “Якщо вже братися характеризувати самого себе, то безперечно, що головною моєю властивістю є рух. Я із кожною долею часу вдосконалююся в цьому вмінні. Стаю майстром!”

Наступна перешкода виявилася надто великою: на порух він завмер, потім сила, що змушувала линути далі, змусила його підскочити у повітря, відриваючись від поверхні. Він переплигнув перешкоду й самореалізовувався надалі, поновлюючи втрачену швидкість. “О, яка насолода – знати, що ти чогось досяг у власному розвитку!”

Щоправда, тут-таки вигулькнула думка-зрадниця: “А навіщо все це? Твоє просування – навіщо?”

Відповіді відшукати не вдалося, ані через порух, ані через тисячу доль часу. Тож йому стало осоружно – навіть не виникало бажання рухатися далі! “Рухатися… Ха-ха… Цікаво, куди ж рухатися?!”

І наступну перешкоду він би не подолав, але сила, ота, що змушувала його просуватися, викликала й цього разу чергове напруження – і він продовжував долати шлях. “…безцільний шлях”, – додав він.

Й отут далеко-далеко попереду замаячіло… ні, спершу він, звичайно ж, не зрозумів, що це там таке. Але мимоволі збільшив швидкість руху.

“Мета! Ось вона, ціль!”

Хоча, зізнатися, вже за кілька порухів йому стало байдуже, мета це там чи лише чергова перешкода. Його тягло туди, його аж трусило! “Яка нерозважливість! Мушу зупинитися! Чи ж я, такий вивершений я, здатен прагнути не до мети, а до… до чогось іншого?!..”

Здатен. І наступні долі часу довели це.

“Певно, не даремно я відчуваю те, що відчуваю, – розмірковував він. – Можливо, не такий уже я довершений. Бо ж я зовсім не вмію перебувати у стані безруху. А він… вона вміє залишатися непорушною. І от коли ми зустрінемося, ми навчимо одне одного тому, в чім досягли майстерності. Й отоді вдвох дістанемося мети”.

Зближалися. Вже було зрозумілим, що вона теж рухається – та все одно не так, як він, іншим чином: назустріч йому. “То й що ж, яка різниця? Нехай вона не така, якою я собі її уявляв… нехай – натомість ми прагнемо одне до одного. Між нами перебуває дещо, що неможна назвати перешкодою – хоча вона існує! Та… О!… Дао!..”

Вони були на відстані кількох порухів, коли він прозрів: “Вона – і є ціль! І я – також! А разом ми станемо цілим”,

Зіткнення – апофеоз руху.

* * *

– Ось так, – промовив Павло Васильович. – А тепер повернімося до зошитів. Записуйте: “Плюс магніта притягує мінус, і навпаки”.

Замислено дивлячись на похилені до парт голови школярів, учитель поправив окуляри, роз’єднав зліплені магніти й опустив їх до різних кишень лабораторного халата.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

Суть і мета – ВОЛОДИМИР ПУЗІЙ