Сліпота – ВОЛОДИМИР ПУЗІЙ
Сліпота
Присвячується О. Угрюмову
Він прокинувся, бо похолоднішало. Тіло змерзло, майже не слухалося, майже не відчувалося. Він спробував розплющити очі – очі не розплющилися. Йому стало моторошно.
“Не варто було вчора працювати так довго”, – чужа, фальшива думка. Він зітхнув, намагаючись позбавити від неї напівсонну свідомість – не вдалося. Думка розтіклася липкою калюжею свіжої крові, думка всотувалася в нього, наче в губку: “Не варто було, не варто, не варто…”
“Та яка, по суті, різниця”, – вирішив він. “Головне, що я тут і зараз (до речі, де і коли?) лежу і не можу поворухнутися, не можу навіть розплющити очі”.
Аж ось очі розкрилися, самотужки.
І він усе одно нічого не побачив.
Він підняв кінцівку (руку? лапку?) та помацав обличчя. Дивно, повік, здається, не було; очі розплющені. Однак, він нічого не бачить, лише темряву.
Він підвівся з поверхні, на якій лежав, нахилився, обережно торкнувся її, відчуваючи довгі напівживі ворсинки. (гніздо? ковдра?) Зробив крок, іще один, розвідуючи грунт під ногами. “Де я?” Пам’ятав тільки, що вчора працював дуже довго. І що не варто було цього робити.
Сів, спробував розібратися. “Працював. Отже, працював. А конкретніше?” Пам’ять іронічно мугикнула і підказала: “Ну, якщо конкретніше, виробляв. Створював витвір мистецтва”.
“І?..”
Пам’ять скрутила дулю і тицьнула під ніс, потім пригадала, що він не бачить та озвучила: “І все. А далі – тиша”.
“Витвір мистецтва, витвір мистецтва…” – повторював, наче закляття. Поступово поновлювався розмитий образ чогось великого, високого. І він – творець цього. Єдиний, хто здатен до кінця втілити задум. По суті, він сам і є задум, тільки ще ненароджений. Він і живе, взагалі-то, одним тільки задумом (як і слід жити творцю). Але… “Не варто було вчора так багато працювати, не варто…”
Так, тепер можна зізнатися самому собі. Тепер – яка різниця? Він давно мав негаразди із очима. Знайомі дивувалися, що він “не береже себе”, цокали язиками, хитали головами. Нічогісінько вони не розуміли, знайомі! Навіщо берегти себе, скажіть будь ласка, коли при цьому неможливо творити? Незакінченний твір – він же стає шматком у горлі: весь час ним давишся. Одним словом, працював, не звертаючи уваги на поради та зітхання. І от результат: засліп. Схоже, незворотньо. Назавжди.
На хвилинку твір чітко й власно проявився перед його внутрішнім зором, викликаючи нестерпний приступ туги. Він здригнувся, захитався, впав на поверхню, обхоплюючи голову кінцівками.
Через деякий час попустило.
Лежав, ковтаючи повітря та намагаючись призвичаїтися до думки, що ніколи більше не зможе творити. Аби відволіктися, зайнявся спогадами.
Спогадів не було. Взагалі жодного. Тоді він спробував дослідити світ, який його оточував. Наче скнара, по крихті збирав інформацію, що приходила зокола: холодно, під кінцівками (ногами? лапками?) тверда поверхня, навкруги порожньо, можна дихати, можна кричати, але на крик ніхто не відгукується. Тому можна і не кричати.
Підвівшись, пішов навмання. І йшов, здавалося, вічність, нічого на своєму шляху не зустрічаючи.
Усе втратило сенс: ніколи більше він не зможе творити. Засліп, засліп навіки.
Він ішов і марно силкувався пригадати, хто ж він такий: павук чи людина?
(2 votes, average: 5.00 out of 5)