Радянська зовнішня політика в 1953-1991 рр
Концепція мирного співіснування
Поворот від балансування на межі війни до мирного співіснування був пов’язаний не тільки зі смертю І. В. Сталіна. Не менш важливу роль зіграло набуття США, а потім і СРСР водневої зброї. Протистояння двох військових блоків вперше стало термоядерним. Усвідомлюючи його небезпека, глава радянського уряду Г. М. Маленков в 1954 р заявив, що в умовах існування такої зброї нова світова війна означатиме загибель людської цивілізації, і запропонував перейти до політики мирного співіснування. Передбачалося, що суперництво між “світом капіталу” і “світовим соціалізмом” переміститься з військової області до сфери економіки, ідеології, політики, культури, в результаті чого весь світ побачить “переваги соціалізму”, а капіталізм “остаточно скомпрометує” себе. Крім того, безперервні кризи світового капіталізму приведуть до його ослаблення, в той час як можливості радянської економічної системи будуть рік від року зростати.
У 60-і рр. такий підхід дозволив ідеологам розвинути ці положення висновком про мирне співіснування як специфічну форму класової боротьби, в ході якої забезпечується мирну працю радянського народу і нарощується “потенціал сил світу і суспільного прогресу”.
Поряд з цим в радянському керівництві і раніше вважали, що гарантувати мир може тільки сильна військова машина. Тому турбота про розвиток військового виробництва та переоснащення армії новітніми видами зброї була однією з ключових завдань.
Військово-стратегічний паритет і початок розрядки
Відставання СРСР від США в розробці принципово нових типів озброєння радянська пропаганда пояснювала тим, що “гонка озброєнь нам нав’язана Заходом”, а ми лише “змушені прийняти виклик”, щоб забезпечити міцний мир. Лише у виробництві ракет-носіїв СРСР в кінці 50-х – початку 60-х рр. на час випередив США, але промислові потужності нашої країни не дозволяли тоді забезпечити кількісного переваги в цьому головному вигляді військової техніки. Лише до кінця 60-х – початку 70-х рр. військово-стратегічний паритет між Сходом і Заходом оформився і створив сприятливі умови для політики розрядки міжнародної напруженості. Її початком прийнято вважати підписання в 1972 р двох ключових документів військово-стратегічного характеру між СРСР і США – про обмеження стратегічних наступальних озброєнь і про створення обмежених систем національної протиракетної оборони.
Криза і закінчення розрядки
Обидві сторони, проголошуючи політику розрядки, мали на увазі досягнення з її допомогою власних стратегічних цілей.
Керівництво СРСР, вважаючи, що США змушені піти на домовленості з-за невдалої війни у В’єтнамі і наростання загальної кризи капіталізму, вважало можливим перенести військове суперництво із Заходом в регіональну площину, посиливши допомогу національно-визвольним рухам в Азії, Африці і Латинській Америці. У підсумку це повинно було привести до розширення “сил світу і демократії” та послаблення США і їх союзників. Крім того, розміщення радянських ракет середньої і малої дальності поблизу кордонів західноєвропейських країн змінювало співвідношення сил в Європі на користь Варшавського договору, а значить, посилювало його позиції в діалозі з США.
Аналітики і керівництво США, навпаки, вважали, що радянська система не здатна витримати випробування відкритістю, неминучою в процесі розрядки. Одночасно було вжито заходів до посилення у зовнішній політиці акцентів, пов’язаних з дотриманням прав людини, що давало б привід для постійного тиску на радянських лідерів. Один з ідеологів американської зовнішньої політики
3. Бжезинський прямо вказував, що розрядка – тимчасове явище, але “в результаті її в радянській системі можуть настати незворотні процеси, і ми повинні всіляко цьому сприяти”.
Залишалося лише чекати приводу до згортання процесів розрядки. Таким стало введення радянських військ в Афганістан в грудні 1979 р.
Новий виток конфронтації
Вся перша половина 80-х рр. пройшла під знаком нового загострення міжнародної ситуації. Адміністрація Р. Рейгана зробила основний упор на залучення СРСР в новий виток гонки озброєнь з метою підірвати його економічну систему. Головна ставка була зроблена на програму “зоряних воєн”: розгортання в космосі засобів раннього попередження про ракетний напад і його запобігання. Передбачалося, що СРСР не має ні достатніми матеріальними ресурсами, ні новітніми технологіями для того, щоб зробити хід у відповідь. Як виявилося пізніше, США і не збиралися в дійсності розгортати таку систему. Мета полягала в іншому – залучити СРСР в колосальні витрати. З урахуванням того що війна в Афганістані обійшлася СРСР у 50 млрд доларів, нові грандіозні витрати на військові цілі були йому не під силу.
Одночасно почалося розгортання американських ракет середньої і малої дальності на території Західної Європи. Для СРСР вони представляли стратегічну загрозу, так як, володіючи такою ж руйнівною потужністю, як американські стратегічні ракети, вони летіли до цілей на території СРСР не 25-30 хвилин, а всього 3-5. Радянська система ПРО повинна була за цей час вжити заходів до оборони, а політичне керівництво – рішення про доцільність удару у відповідь. Це також вимагало прийняття термінових заходів по ослабленню нової загрози.
У відповідь радянські атомні підводні човни зі стратегічними ядерними ракетами підійшли до берегів США.
Всі ці заходи вели до ризику початку нової світової війни. Ситуація стала настільки загрозливою, що обидві сторони визнали її небезпека і почали шукати кроки до виходу з неї.
“Нове політичне мислення”: задуми і результати
Приводом для початку переговорів стала зміна політичного керівництва в СРСР. Що став лідером країни М. С. Горбачов поклав в основу зовнішньополітичного курсу СРСР концепцію нового політичного мислення. Вона означала перегляд головних принципів радянської зовнішньої політики, заснованих раніше на ідеологічних положеннях, і передбачала відмову від висновку про поділ світу на дві системи; визнання неможливості застосування сили для вирішення міжнародних проблем; відмова від принципу пролетарського інтернаціоналізму і визнання пріоритету загальнолюдських цінностей над класовими та іншими.
Декларуючи ці принципи, радянське керівництво прагнуло кожен раз доводити Заходу, що воно дотримується їх в своїй політиці. Підписані двома країнами до початку 90-х рр. договори про ліквідацію ракет середньої і малої дальності, скорочення наступальних озброєнь і ін. значно знизили загрозу світової ядерної війни. Це був найважливіший підсумок “політики нового мислення”.
Однак США і їх союзники, на словах визнаючи важливість перерахованих вище підходів до зовнішньої політики, в той же час не збиралися відмовлятися від досягнення своїх стратегічних завдань у практичній діяльності. Вони прагнули використовувати нову міжнародну обстановку для радикальної зміни глобальної ситуації на свою користь.
Скорочення ядерних арсеналів СРСР і США було в більшій мірі вигідно Заходу, так як залишалися недоторканими ракетно-ядерні сили інших членів НАТО – Англії і Франції.
Розблокування регіональних конфліктів означало на ділі втрату в цілому ряді регіонів світу позицій СРСР і посилення впливу США.
Відмова радянського керівництва від “доктрини Брежнєва” привів до розпаду “соціалістичного табору” і втрати Радянським Союзом традиційних позицій у Східній Європі.
Розпочаті в СРСР демократичні зміни посилили відцентрові тенденції в союзній державі, що призвели в кінцевому рахунку до його розпаду.
У підсумку на політичній карті світу залишилася єдина наддержава – США.
Таким чином, примат ідеології у зовнішній політиці СРСР зберігався до початку перебудови, в ході якої геостратегічне положення країни радикально змінилося. З “холодної війни” вийшла лише одна наддержава – США, яка активно прагне встановити своє панування в світі.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)