Українська РСР у 1964-1991 рр
Час з 60-х років до початку 90-х в історії України щодо нетривалий – приблизно 25 років, але воно насичене подіями і яскравими особистостями, відзначено переплетенням і боротьбою різних тенденцій в економічному, громадському, культурному розвитку республіки і управлінні нею. У сучасній українській історіографії цей час за зовнішніми ознаками найчастіше розділяють на два періоди: брежнєвського “застою” і горбачовської “перебудови”.
Істотним недоліком такого поділу для нас, однак, є те, що в ньому “зникає” власне України. Вона як би розчиняється в історії СРСР.
Загальний історичний контекст, звичайно, має значення, але він далеко не вичерпує весь зміст цього складного, важливого і дуже повчального періоду української історії. Зосередженість на ньому веде від пошуку відповідей на питання, що мають велике значення для розуміння еволюції політичного українізму в ХХ столітті.
Для України це був період розквіту і падіння Другої (радянської) української республіки. Він починається зі смерті Сталіна в 1953 р, відносної емансипації суспільства, пожвавлення суспільно-політичного і культурного життя, пошуку нових способів ведення господарства, потужного економічного ривка в роки восьмої п’ятирічки (1966-1970 рр.) І, нарешті, відчутним підвищенням рівня життя людей. У цей період, в умовах т. Н. “Відлиги”, при відомих труднощах і відступах, починає зеленіти багатообіцяючими сходами випалене репресіями 30-х рр. і війною поле наукової творчості, української національної літератури і мистецтва. Це також був час відносної стабілізації управління державою після десятиліття безперервних адміністративних експериментів.
Цей імпульс, однак, досить швидко згас. Сповільнюються темпи економічного розвитку, наростають диспропорції і дефіцити, стають відчутними ознаки загальної соціальної та духовної деградації, інтелектуального ідеологічного задухи. І, нарешті, “перебудова” – остання відчайдушна спроба верхів подолати наростаючі негативні тенденції, яка закінчується руйнацією всієї існувала в СРСР суспільно-політичної моделі.
Влiтку 1963 р Н. Підгорного за рекомендацією М. Хрущова обирають секретарем ЦК КПРС, і він їде в Москву. Першим секретарем ЦК Компартії України стає П. Шелест, який був до цього (з 1957 р) секретарем Київського обкому і (з 1962 р) секретарем ЦК Компартії України.
Тим часом, восени 1964 відбулося зміщення М. Хрущова з усіх займаний ним пост. Формально рішення про це було прийнято на засіданні Президії ЦК КПРС 12 жовтня 1964, але робота з членами ЦК КПРС, від яких залежало його прийняття, проводилася заздалегідь. Учасники змови згадують, що домовлятися з українцями було доручено особисто Л. Брежнєву, якого в УРСР вважали своїм як колишнього першого секретаря Дніпропетровського обкому Компартії України. Обережний Л. Брежнєв, передоручив цю небезпечну роль Н. Підгорного і з його допомогою заручився підтримкою українських партійних керівників. У всякому разі і М. Підгорний, і П. Шелест у своїх виступах на Пленумі ЦК КПРС, який знімав М. Хрущова, не пошкодували свого колишнього патрона. 14 жовтня 1964 першим секретарем ЦК КПРС був обраний Л. Брежнєв. Почався період, який стосовно до всього СРСР отримав умовне найменування “застій”.
Після усунення М. Хрущова М. Підгорний формально стає другим за значенням особою в партії і сам називав себе “другим секретарем” ЦК КПРС, хоча такої посади не існувало. Але через два роки – в грудня 1965 він був переміщений на номінальну на ті часи посаду Голови Президії Верховної Ради СРСР.
На засіданні Президії ЦК КПРС, що відбувся 2 вересня 1965, з цього приводу відбулася спровокована самим Л. Брежнєвим дискусія, що закінчилася тим, що М. Підгорного звинуватили у потуранні українським местническим настроям. На той раз все обійшлося, але стало приводом переміщення Н. Підгорного з ЦК КПРС в Кремль. Діяльна натура колишнього українського лідера, однак, і тут дала про себе знати. Він чимало досяг успіху в перетворенні цієї номінальної, як уже зазначалося, і швидше церемоніальною посади якщо не в один з головних, то, у всякому разі, значущий елемент відправлення владних державних повноважень. Він також зайнявся будівництвом вертикалі законодавчих та інших представницьких органів влади, що побічно розширило і владні повноваження Української РСР.
Л. Брежнєв йому в цьому не заважав, і незабаром з’ясувалося чому. У 1976 р, взимку, не без його участі, Н. Підгорного була влаштована політична обструкція на Харківській обласній партійній конференції. На виборах делегатів майбутнього партійного з’їзду проти кандидатури формального глави союзної держави було подано 100 голосів. Це було нечувано! Щось подібне повторилося і на самому XXV з’їзді КПРС при виборах керівних партійних органів. Тому, коли було внесено пропозицію об’єднати пости Генерального секретаря ЦК КПРС і Голови Верховної Ради СРСР і обидва запропонувати Брежнєву, Підгорний вже не дуже противився.
Настрої в українському суспільстві істотно різнилися на початку і в кінці цього періоду. Так, наприклад, люди схвально поставилися до деякого ослаблення протистояння із Заходом. Карибська криза не на жарт налякав людей. Відчуття того, що світ перебуває в одному кроці від ядерної катастрофи, було не тільки пропагандистським прийомом, воно буквально витало в повітрі. Крім цього, люди втомилися від нескінченних реорганізацій господарства та управління, які не приносили будь-яких відчутних поліпшень їх повсякденному житті. Незважаючи на уповільнення темпів економічного зростання, рівень життя людей в брежнєвські роки підвищувався за рахунок збільшення експорту дорогих на той момент енергоносіїв та імпорту зерна і деяких споживчих товарів.
Про поглядах і діяльності дисидентів, знало обмежене коло осіб – їх близькі та знайомі з числа столичної та провінційної інтелігенції, постійні слухачі західних радіостанцій і, зрозуміло, співробітники спеціальних служб. Тоді ще пропаганда зі своїми завданнями цілком справлялася. Вільнодумство проявлялося в захопленні піснями В. Висоцького, листувався на особистих магнітофонах з огидним якістю звучання, анекдотах на історичні та політичні теми і в горезвісних інтелігентських “кухонних дискусіях”.
Проблеми розвитку української національної культури перебували на периферії суспільної свідомості. Село говорило раніше українською мовою, місто – все більше російською. Інтерес до української мови зберігався в елітах завдяки окремим літературним творам, в масах – з’явилися в цей час кільком українським кінофільмів (“Бiлий птах з чорною ознакою”, “Вавiлон ХХ” та ін.), Вокально-інструментальним ансамблям і окремим виконавцям (“Смерічки “,” Червона рута “, С. Ротару та ін.).
До середини 80-х рр. національне українське самосвідомість знаходилося в руслі і рамках, відведених йому офіційною концепцією радянської культури – “національної за формою”, “соціалістичної за змістом” і провінційної по суті, не переходячи, за кількома винятками, про які український народ дізнається тільки в пострадянський час, в область державної політики.
У листопаду 1964 Пленум ЦК КПРС скасував рішення про розділення керівних партійних і радянських органів на промислові і сільськогосподарські, знову об’єднавши верхній соціальний шар, названий з легкої руки Мілован Джилас “номенклатурою”. Вона добре засвоїла цей урок і до подій середини 80-х рр. ретельно оберігала це насилу відновлене “єдність”. Були скасовані обмеження на зайняття керівних посад у партії і в радянських органах. Відновлена посаду Генерального секретаря ЦК КПРС.
В УРСР ці події та процеси обернулися зміцненням позицій першого секретаря ЦК Компартії України П. Шелеста, який, хоча і був висунутий М. Хрущовим, вчасно зорієнтувався і підтримав його супротивників. Відчувши в цьому зв’язку себе цілком політично захищеним від центру, відчуваючи “вага” республіки та її зростаюче разом із зростанням її людського, індустріального і науково-технічного потенціалу вплив у загальносоюзних справах, П. Шелест почав використовувати національний фактор для подальшого зміцненні своїх особистих владних позицій.
Так, наприклад, не без його відома влітку 1965 р секретар ЦК КПУ А. Скаба на нараді ректорів та секретарів парткомів вищих навчальних закладів УРСР зажадав перекладу вищої освіти в республіці на українську мову. Стало модним в офіційних виступах, у тому числі на пленумах ЦК Компартії України та її з’їздах, говорити по-українськи. Все це, природно, не проходило повз увагу союзного партійного керівництва.
Новим імпульсом загострення відносин між Москвою і Києвом послужила ліквідація раднаргоспів і повернення до галузевого принципу управління промисловістю. Це було зроблено в 1965 р незважаючи на те, що республіканська влада були незадоволені явним обмеженням своїх повноважень. Зовні все виглядало благополучно. Жовтневий (1965 р) пленум ЦК Компартії України схвалив ліквідацію раднаргоспів, як рішення, що має “виключно важливе політичне і народногосподарське значення”. Але в повсякденній практиці відносин з центральними партійними і державними органами СРСР П. Шелест нерідко, як стверджують українські історики і він сам у своїх спогадах, виявляв упертість і незговірливість, відстоюючи свої уявлення про соціально-економічному та культурному розвитку республіки.
Показовою в цьому відношенні історія з підготовленої ним у січні 1968 запискою в Політбюро ЦК КПРС, що стосується перспектив розвитку видобутку нафти і газу в Українській РСР.
У ній він писав: “Беручи до уваги наявність величезних промислових запасів цих видів палива в центрі розвиненої промисловості і густонаселених районів Європейської частини СРСР, а також низьку собівартість видобутку і транспортування нафти і газу споживачам, відносно невеликі капіталовкладення для розвитку цих галузей і ряд інших позитивних економічних і технічних факторів, створилися дуже сприятливі умови для прискореного розвитку нафтової і газової промисловості в Українській РСР “.
І далі: “Ми вважаємо, що при відповідної допомоги видобуток цих видів палива на Україні за орієнтовними підрахунками може бути збільшена: нафти з 12 млн тонн в 1968 р, до 22 млн тонн в 1975 р і 36 млн тонн в 1980 р ; природного газу, відповідно, з 51 млрд кубометрів до 70 млрд кубометрів в 1975 р і 90 млрд в 1980 р “.
З точки зору сьогоднішнього дня очевидно, якого рівня і значення питання для України піднімав український керівник. Пріоритетний розвиток видобутку енергоносіїв в Україні, за яке він ратував, мало на увазі і фактично передбачало ув’язку її з нарощуванням переробки одержуваних нафти і газу, орієнтації її кратного збільшення на промисловий розвиток.
У Москві ж, судячи з реакції на записку і наступних подій, дивилися на проблему і вже, і ширше одночасно. Вже, бо розраховували значно поліпшити постачання населення товарами і продуктами за рахунок імпорту, забезпечуваного продажем нафти і газу з гігантських родовищ в Західному Сибіру. Ширше, бо раніше побоювалися того, що зі зростанням свого промислового потенціалу українське керівництво стане ще менш слухняним і поступливим.
В особистому політичній долі П. Шелеста ці розбіжності залишилися в тіні. На перший план були висунуті і поставлені йому в провину “помилки” в національній політиці. Він, дійсно, вітав і опікав нову спробу українського національно-культурного відродження. На V з’їзді письменників України в листопаді 1966 року та у промові в Київському університеті в 1968 р він ратував за підвищення статусу української мови. Він підтримав пропозицію про створення меморіалу на о. Хортиця – історичному центрі українського козацтва. У 1970 р була видана його книга “Україна наша Радянська”, в якій в дуже острожної формі позначалися деякі проблеми розвитку української культури.
П. Шелест, звичайно, не був ні дисидентом, ні українським націоналістом. Він був типовим партійним керівником, з авторитарними звичками, але він не вписувався в формувався Л. Брежнєвим і його соратниками стиль партійного керівництва, що поєднував в собі елементи культу вождя, але вже без ригоризму, аскетизму й народності.
Л. Брежнєв спирався на “номенклатуру”, наповнюючи її особисто відданими йому людьми. П. Шелест, одного разу вже змінила висунув його М. Хрущову, такими якостями в очах Л. Брежнєва не володів і тому спробував повторити сталінський політичний прийом в одній окремо взятій республіці – УРСР. Зробити це йому не вдалося, і 24 травня 1972 він був замінений на вищому партійному посту в УРСР більш дисциплінованим, більш сучасним і, головне. особисто відомим Л. Брежнєву по спільній роботі в Дніпропетровську, В. Щербицьким.
У квітня 1973 року в журналі “Комуніст України” з’явилася критична рецензія на книгу П. Шелеста “Україна наша Радянська”. Як з’ясувалося пізніше, ще 22 лютого 1973 Політбюро ЦК Компартії України прийняв постанову, в якій звинуватило колишнього свого керівника в націоналізмі. Незабаром він був виведений зі складу Політбюро ЦК КПРС і відправлений на пенсію. Повертатися в Україну йому було заборонено. П. Шелест прожив в Підмосков’ї до 1996 р і “повернувся” до Києва тільки прахом на центральне міське Байкове кладовище.
У сучасній українській історіографії фігура П. Шелеста, хоча і з застереженнями, описується в основному позитивно, а його наступника на вищому партійному і державному посту в УРСР В. Щербицького, як уже зазначалося, навпаки, негативно, як слухняного виконавця вказівок центру і навіть як кар’єриста і “пристосуванця”. “В цілому, в політичному керівництві України, – відзначають два інших українських історика, – позначилися дві головні тенденції – автономістська, яку уособлював П. Шелест, і централістська, яку проводив В. Щербицький”.
Тут, як це часто буває з істориками, зайво схильними до впливу політичної кон’юнктури, реальна людина підмінений адаптованої до сучасних умов карикатурою і абсолютно не береться до уваги історичний і політичний контекст описуваних подій та осіб. Він був представником сформувати нового покоління керівників – вчорашніх фронтовиків, краще освічених, ніж їх попередники, які пройшли школу самостійної господарської роботи в провінції і мали власне уявлення про шляхи економічного розвитку республіки.
Одним з таких керівників і був секретар Дніпропетровського обкому Компартії України В. Щербицький. Його кар’єрний зліт почався в 1961 р, коли він був призначений Головою Ради Міністрів УРСР і обраний кандидатом у члени Президії ЦК КПРС.
В. Щербицький знав “правила гри” і став в 1971 р членом Політбюро ЦК КПРС. Він був людиною свого часу, жорстким і вимогливим керівником, котрі вміли вислухати, але не який зазнав неслухняності і недисциплінованості. В. Щербицький сам був членом “команди” Л. Брежнєва, і собі формував “команду” однодумців. За кілька років всі прихильники і висуванці П. Шелеста були відсторонені від активної партійної та державної діяльності. До 1976 р з 10 членів Політбюро ЦК Компартії України, обраних в 1971 р залишилося п’ятеро, а з трьох кандидатів – тільки один. Добряче “почищені” були і місцеві партійні та радянські органи.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)