МОНАШКА – Надія Пукас
МОНАШКА
Спека пекельна! Місто знеможено плавилося під палючим сонцем, молоді жінки і дівчата відрізали, відривали від суконь все останнє, що не слугувало прикривати цноту. Ту вузьку смужку тканини, той залишок, що називався спідницею і кокетливим словом “топік” підтримувалося на тілі вузесенькими бретельками, а то й зовсім шнурочками, які безпомічно теліпалися на загорілому здоровому тілі. Так гуляли по місту, так ходили до магазину, ба навіть на роботу в помпезні офіси. Який там дре c – код! Добігти б до рятівного затишку, до життєдайної прохолоди.
Літні люди і маленькі діти прокидалися рано-ранісінько, щоб вхопити ковточок свіжого прохолодного повітря з першими променями сонця, якого повинно було вистачити на довгий спекотний день, сидячи у кімнатах.
Використовувалося все, що бодай на градус, на півградуса охолоджувало приміщення, тіло, душу. Кондиціонери плавилися від напруги, морозиво тануло, не дійшовши до рота, вода в пляшках булькотіла, майже закипаючи. У фонтанах бавилися діти, дорослі, голуби. Спека…спека…спека…
Тому такими дивними, різко дисонасними, незвичними поміж білосніжних суконь та оголених пліч видавалися загорнуті у все чорне, наче птиці на сніжному полі – монашки з Подолу. Темним ручайком перебігали Контрактову площу, ховалися у квітучій прохолодній оазі Фролівського жіночого монастиря.
Бліді худорляві лиця виказували сумирність і покору палючому сонцю, спекотній напрузі, які сприймалися як випробування, як кара за гріхи. Монашки молилися, припадаючи у глибоких поклонах до прохолодної церковної долівки.
Навіть по серед дня, коли у храмі на правилося, народу було там чимало. Різномасті туристи, викотившись із тісних автобусів, блаженно віддихувалися, вбираючи в себе як велич святості, так і життєдайну прохолоду церкви. Керівники туристичних груп пошепки підштовхували, заохочували, вмовляли відпочиваючих повертатися у палюче черево автобуса, втискаючи їх у прокрустове ложе графіків, розпорядку дня, дисципліновості. Під цим тиском гурт туристів рідів, танув, поки, нарешті, останній із прихожан похапцем не здійснював троєхрестіє і не біг наздоганяти своїх.
Офіс організації, в якій я працюю, якраз знаходиться поряд з Фролівським монастирем. У моєму віці людина часто замислюється над життям-буттям, над суєтністю свого існування, наповнена спогадами. Таке перебування у храмі приносить неабияку насолоду, загострює почуття, спонукає душу трудитися. В обідню перерву я частенько заходжу сюди, присідаю на низеньку лавочку під височенними небосхилами золоченого купола, під осяйні споглядання святих. Так добре думається-споминається. Так солодко-гірко витікає сльоза із самого серця. Подумки говориш з тими дорогими і рідними душами, які вже давно у потойбіччі, просишся у Бога, щоби простив-відпустив гріхи твої вольнії і невольнії, молишся за дітей своїх, за всіх тих, хто дорогий тобі.
В один із таких спекотних днів прийшла до храму. Людей було обмаль: мабуть не підоспів автобус з туристами, а миряни, в основному люди літні, побоювались виходити з дому у таку спеку. Блаженна самотність і церковна тиша заколісували, загоювали душевні рани, очищали душу, робили здоровішим тіло.
Церковні співи стихли, свічі погасли. Де-не-де сонячний промінчик бавився на іконі, цілуючи золочені руки Матері Божої, зазираючи в сумні зіниці Вседержителя.
Літня монашка дрімала на стільчику, вронивши чотки на подолок темної важкої сутани.
Тиша, спокій. Тому так різко, визивно, я б сказала, громовито, дзенькнуло відро посеред приходу. Іншим разом, десь на вулиці або в гамірному приміщенні цей звук не відрізнявся б від дзижчання мухи. А тут, у церковній тиші, він прозвучав визивно, нахабно, зневажливо. Здавалося, навіть святі насупили свої брови і готові були скартати порушника церковного спокою.
Стара монашка прокинулася і розгублено-тривожно озиралася навколо. Миряни, що відсторонено стояли посеред церкви, впустили у себе дійсність і похапливо хрестячись, покидали храм, прямуючи до своїх повсякденних обов ‘язків.
А винуватиця – висока, струнка послушниця, запоясана темним, кольору грозового неба поясочком, який ще більше підкреслював її схожість з гілкою, з прибережною лозиною, із стебелиною, нагнулася над відром, споліскуючи ганчірку.
На дужці відра, яка так сполохала весь церковний люд, на рожевих нігтиках молодої монашки поблискували краплини води, віддзеркалюючи скісне сонячне проміння. Було відчутно, зримо, як молодій дівчині додавало насолоди нагинатися над відром, викручувати ганчірку, рвучко намотувати її на швабру, сильно, з посвистом терти навосковану підлогу. І все це робилося легко, залюбки. Здавалося, ще б трохи – і дівчина заспіває. Проте пісня відчувалася у легкому нахилі голови, у тонких пальцях, у звивистій білявій косі, яка жила своїм відокремленим від тіла життям. Світла коса ще довго погойдувалася за спиною, коли монашка випростовувалася, щоб оглянути, чи не пропустила де якусь брудну цяточку на підлозі. Коса щораз випурхувала з-під темної хустини, під яку намарно намагалася заточити її господиня. Якщо дівчина намочувала ганчірку у відрі, біляве волосся й собі похапливо струменіло з-за плеча, зазирало у відро, наче хотіло на дотик спробувати студену воду.
Здавалося, вони обидві гралися – дівчина і її товста пишна коса. Вони пустували, бігали наввипередки, обвивали одна одну: то коса загойдувался аж до дівочого обличчя, то дівчина раз по раз прилаштовувала її на потилиці, а золотавий спадок ще швидше повертався назад.
Овва! Стара монашка відчула щось недоречне. Кліпнула важкими сонними повіками, повела бляклим поглядом по ликах святих, стриножила в глибині важкого підборіддя позіхання, дрібно перехрестилася і нарешті вловила джерело неспокою: пильно приглянулася до молодої послушниці. Старша жінка не могла второпати суті неправильної поведінки молодої, але тривожна неправильність її поведінки таки добре непокоїли. Не чекаючи ясності здогаду, стара монашка на всяк випадок насупила брови, додала до виразу свого лиця більше суворості і тицьнула костуром у якусь цяточку на підлозі.
Молода монашка аж начебто зраділа новому (безперечно надуманому) зауваженню, бо так похапливо, так радісно кинулася виправлятися. А щоб ще ретельніше виконати свої обов ‘ язки, кинулася виполіскувати ганчірку. За кожним опусканням її у відро вона щоразу то нахилялася низько до відра, то рівно виправляла спину. Робила це пружно, ловко, швидко. Висока талія так швидко випрямлялася, наче лук, в якому розірвали тятиву. А світла коса не встигала заспокоїтися у якомусь постійному стані і гойдалася собі, то випереджаючи нахиляння господині, то затримуючись перед грудьми до того часу, поки її з розгону не закинуть знову за спину.
Стару монашку все це непокоїло, дратувало, сердило, але запідозрити молоду колегу у чомусь гріховному – значить і самій согрішити. Тому вона щоразу тицяла костуром у невидимі плями, а молода монашка чимдуж кидалася перемивати уже помиті місця. Здалеку це здавалося на якусь гру. Гралися сонячні зайчики, гралася довга біла коса, гралася молода монашка і була втягнута у незаплановану гру, сама того не відаючи, стара монашка.
Чи то бажання якнайкраще виконати вказівки старої монашки, чи нестримне бажання рухатися, але послушниця вирішила поміняти воду у відрі. Вона замотала ганчірку на швабру і поставила її у куток. Дужку відра вона нащось вхопила вобіруч і, підійшовши до малинового оксамитового шнура, який загороджував підступ до центральної ікони, різко нахилилася, а потім, прогнувшись кішкою, прошмигнула під ним разом з відром. Вона спочатку пригнула красиву невеличку голівку. І в момент, коли голова була по інший бік шнура, почала прогинатися шия, але якимись малесенькими відрізочками, плавно переходячи до спини. Симетрично підняттю голови нахилялася спина. І що цікаво, коса, яка була весь час такою неспокійною, стишила свій рух і спокійно лежала на спині, розділяючи і без того тонке тіло навпіл, надаючи йому своїм спокоєм ще більше краси і витонченості. В цьому було стільки шарму, стільки грації, артистизму, сили, здоров’я, спритності. Цей рух нагадував пересування змії, гойдання гілки, вигини кішки.
Краєм ока я помітила, що за молодою монашкою спостерігаю не тільки я одна. На ці красиві, артистичні рухи милуються всі, хто був у церкві. Не відаючи цього, бо була позбавлена жодного кокетства, дівчина просто кожним своїм нервом, кожною клітиночкою відчувала молодість, пружність, силу і красу свого молодого здорового тіла. Їй хотілося рухатися, напружувати м ‘ язи, сповна відчувати світ і себе у ньому.
Повертаючись назад, монашка знову зробила ті самі рухи тільки в протилежному напрямку і попрямувала до швабри. І це було хибним. Бо стара монашка зрозуміла все. Вона піднялася зі свого насидженого місця, важко перекочуючись на хворих подагричних ногах, підійшла до молодої, щось їй сказала і почовгала назад до стільчика. По дорозі відстебнула малинову стрічку, ногою набік посунула відро. Молода тим часом похапливо вмощувала під хусткою косу, низько, по самі очі насувала темну хустку.
А на вулиці хмара заступила сонечко. Веселі сонячні зайчики поховалися по закутках. Очі святих перестали посміхатися. Віруючі попростували до виходу. Я за ними.
Востаннє озирнувшись, я побачила перед іконою Божої Матері схилену навколішки постать молодої монашки. Вона схилилася у такому глибокому поклоні, що чолом торкалася щойно вимитої підлоги. Під темною хусткою вгадувалися обриси товстої коси. Але вузлик хустки був зав ‘ язаний міцно і коса вже не випурхувала зі свого сховку.
А за дверима храму буяло, веселилося, гралося, бешкетувало літо. Сонце… літо…життя…
(2 votes, average: 4.50 out of 5)