НАГОВОРИ МЕНІ СЛІВ КОХАННЯ – Надія Пукас

НАГОВОРИ МЕНІ СЛІВ КОХАННЯ

Те слово впало в душу, як в ріллю,

Як на суху стежину перші краплі.

А Єва, як почула те “люблю”,

Чи їй так само подиху забракло?

Наговори мені слів кохання
На цілу довгу вдовину зиму.
В моїй самотній промерзлій хаті

Буду щовечір грітися ними.
Вони мені хукатимуть на пальці
Твоїми знадливими вустами.
Вони розкажуть в зимовій казці
Про все, що було колись між нами.
Наговори мені слів кохання!

ЗГАДАЙ МЕНЕ
Такий мені нестерпний час розлуки,
Лише у снах приходиш знову й знову.
У них до тебе простягаю руки:
– Згадай мене,

Хоч подумки, хоч словом.
Я поруч тебе в шелесті травинім,
У райдузі, у зорях вечорових,

У воркуванні ніжнім голубинім –
Згадай мене

Хоч подумки, хоч словом.
Зустрілись ми на щастя чи на лихо,
Кохання наше зерно чи полова.
Коли прийде до тебе інша тихо,

Згадай мене

Хоч подумки, хоч словом.

ЗА ПОГЛЯДОМ

То був лиш погляд!
І за тим поглядом
Пішла я мовчки,
Мов кінь за поводом.
Пішла по каменю,
Пішла по росах.
А в мене ж ноги і душа

Боса!
Пішла у нетрі, пішла у шелюгу,
А за душею в мене
Ні шеляга!
І пироги в мене щодня пісні,
І на празники – сумні пісні.
Мені смеркається часом

Зранку.
Хто я тобі?

Ні жона, ні коханка.
Ти такий сильний,

Ти такий гордий,
А в мене мальви
В’януть в городі.
Тобі і сонце, і дощик дрібно.

Мені ж –
У коси жмутками –

Срібло.
За мною вітер у горах плакав,
Як я поклала серце на плаху.
Мені журавлик сумно курликав.
Нащо мене ти

Таку

Покликав?

РОЗУМІЮ
Розумію усе,

Розумію,
Що уже збайдужіти час,
Що вишнева ота завія
Шаленіє уже не для нас.
Розумію душею і розумом,

Що пора вже тебе забувати.
Обціловують стежку морози,
Де вклонялись нам сині блавати.
Я визбирую споминів квіти,
Хоч вінок з них плести не зуміла.
Ох, якби то ще серце навчити,

Щоб розлуку й воно зрозуміло.

ЗДОГАД
Гілка рясна свербивусу

Низько схилилась,

Плаче.
Ти так на мене дивишся,
Ніби востаннє бачиш.
Ніби запам’ятовуєш
Колір очей, волосся.
Ти щось від мене приховуєш
Чи, може, мені

Здалося?
Ще теплі бувають ночі,
Та вже відцвів молочай.
Вуста ще мовчать,

А очі
Вже прокричали:

– Прощай!

ЩАСЛИВА

Коли я йду
Поруч тебе,
То здаюся

Такою легкою
І світлою,
Що навіть тінь моя
Мене не здоганяє.
Коли я йду поруч тебе!

КОХАЙ МЕНЕ
– Кохай мене!-

Світила в небі зірка.

– Кохай мене!-

Співали солов’ї.
– Кохай мене!-

Сльоза полинно гіркла.
– Кохай мене!-

Шепталися гаї.
– Кохай до краю в радощах і в горі,
Кохай!

І бідне серце оживе.
Кохай коханням, що зруйнує гори,
Що море без човна перепливе!
Щоби з коханням прибували сили,
Як з весняною повінню вода,
Щоб радістю світилася росина,

Щоб місяць до світлиці заглядав.
Кохай, щоб нас не наздогнати вітру,
Щоб кожен день, немов новий вокзал,
Кохай, щоб серце,

Наче в горах ватра…

– Люблю тебе! –

Учора ти сказав.
Я РОЗКАЖУ ТОБІ ПРО ТЕБЕ
Я розкажу тобі, любий, про тебе
Так, як про весну перший ручай.

Мені від кохання нічого не треба,
Тільки б не знати слова “прощай”.
Очі твої, мов дві зіроньки карі,
Ніжним мене зігрівають теплом.
Руки твої із моїми у парі
Переплелись лебединим крилом.

Твої вуста – найпалкіші у світі,
Соколе, сонечко ясне моє!
Так, як росою не можна напитись,
Не надивлюсь на обличчя твоє.
В голосі ніжнім твоїм яблуневім
Ласки і щастя пелюстки ловлю.

Я розкажу тобі, любий, про тебе.
Я розкажу, як тебе я люблю.

НАЙТВОЇША
Пересудниці вийшли на лови!
Кісточки всі мені перемито.
А я сміхом плачу їм налоги
І безжурністю сплачую мито.
День солодкий мені настає,

Я про тебе складаю вірші.
Я не знаю,

Хто там в тебе є!
Знаю тільки, що я –

Найтвоїша.

ПЛАТА ЗА КОХАННЯ
Скільки за любов мою заплачено!
Скільки сліз, недоспаних ночей!
Скільки днів ясно-блакитних страчено!

Скільки поговору від людей!
Скільки серце краялося навпіл,
Розбиваючись об камінь смутку!
Ой як довго в нас горіла лампа,
Кидаючи в простір світла жмуток.
Сніжним саваном біліла постіль,
Розпач в неї укладався спати.

Декотрі казали:

– Дуже просто
Цей гордіїв вузол розрубати.
Але ж ці порадники не знали,
Як весна до нас ходила в гості,
Як всю ніч стояв ти на вокзалі,
Дожидаючи мене.

А кажуть -“просто”.
Лиш любов моя –

Ото й порада вся.
А її нічим не розрубаєш.
Але досі ти ще не здогадувався,
Що лише одну мене кохаєш.

Стелиться життя моє барвінком,
Тільки нищечком колись заплачу я:
Будеш ти, любов твоя і вірність…
Але ж скільки вже за те заплачено!..
ДЕЩО ПРО ВІЧНІСТЬ

Вічність – поняття відносне:
Цілі епохи, віки відзначила.
Вічність позаду,
Вічність попереду.
А в мене серце стискається млосно:
Я ж тебе цілу вічність не бачила –
Ще аж

У позаминулу середу.

ЦВИНТАР КОХАННЯ

Наче по цвинтарі свого кохання
Ходжу, блукаю аж до світання.
І натикаюся на обеліски
Ніжних листів твоїх,

Рідних і близьких.
Ніжні слова з пожовтілих конвертів –
Що їх читати –

Вони вже мертві.
Раптом схилився мені на руки
Хрестик троянди – свідок розлуки,
Кохання нашого випиті чари,

Щастя і болю розп’ятий гербарій.

ДО РЕШТИ
Дощі замісили темряву
На густо.
Нема для розмови теми нам –
Так пусто
І сумно на двох у домику
Нам знову.
Приспали старенькі гномики

Розмову.
Вітер танцює в садочку,
Як в решеті.
Згорів поміж нас місточок
До решти.

ВИ
Ви просите, щоб Вам не “викати”,
Сказати довгождане “ти”.
До Вас мені ще треба звикнути,

Досумувати, доцвісти.
Чеканням кожну мить наповнити,
Без Вас щоб став немилим світ.
Щоб кожне слово стало спомином,
Щоб заяснів кохання цвіт.
В одній щоб німувати тиші,

Як шелест першої трави.
Давайте все, як є, залишимо,
Побудьмо трохи ще на “ви”.

ДЕ БУЛИ ВИ, ОЧІ?
Хто б міг подумати,
Що ранок ще настане,
Що я піду в степи
Супроти ночі
І стріну там

Любов свою останню?
А, може,

Першу?
Де були ви,

Очі?

ЛЮБЛЮ

– Люблю, –

Немов упало дві краплини.

– Люблю, –
Мов плин по хвилі синіх весел.

– Люблю, –
Мов ключ хитнувся журавлиний.

– Люблю,-
Мов сміх і сльози буйних весен.

Мені до вуст підніс ті дивні звуки,
Мов до стежини спраглої дощу.
За мить оту, вщерть повну щастя й муки,
Тобі усе на світі я прощу.

СОЛОДАШКУ МІЙ
Дарує ніч, що наворожить вечір,
І на весь ріст уповні місяць став.

Тобі кладу я рученьки на плечі,
І вуст шукають спраглії вуста.
Горить промінчик у росі,
І срібний місяць у косі.
В очах у тебе зоряний прибій.
Я душу твою любистком зів’ю,
Солодашку,

Пташку мій!
Той місяць стежку хрестиком мережить,
Ніч оксамиту стелить нам сувій.
Тобі я до останку вся належу,
І ти увесь до крихіточки мій.
Не ділю ніч на миті, на години –

Її на поцілунки розділю.
Бо я тебе, коханий мій, єдиний,
Бо я тебе, мій голубе, люблю.
Горить промінчик у росі,
І срібний місяць у косі.
В очах у тебе зоряний прибій.
Я душу твою любистком зів’ю,

Солодашку,

Пташку мій!

ФЛІРТ
Вишнева зірка до трав спускалася
Про любов побалакати.
Дурненьке серце,

Та й зарікалося
За тобою не плакати.
Вечірнє сонце лице сховало
В долонях зорі-ромашки.
Ой плаче серденько,

Бо не знало,

Що буде йому так тяжко.
Та було дощику не накрапати –
Немає ж ні хмар, ні вітру.
Та було серденьку не починати
Любові

З легкого флірту.

БУЛА ЛЮБОВ КОРОТКОЮ
Була любов короткою у нас,

Як літня ніч,

Як спалах блискавиці.
Таке в житті буває тільки раз,
Таке не може вдруге повториться!
Припало небо млосно до землі,
А на землі було нас тільки двоє.

І зорі на вечірньому крилі
Яскріли неповторною порою.
А у серцях такий вогонь палав,
Аж одсвіти крилатіли в зіницях.
Його, палкого,

Час не подолав –
Вже стільки літ, а в серці він іскриться.

Нам доля разом бути не дала,
Та це тепло – мої найкращі ліки.
Любов у нас короткою була.

Була короткою…
А спогади –

Навіки.

ТА Я НЕ ПЛАЧУ

А я не плачу

За коханням вмерлим!
Бо що ті сльози на моїх очах?
Хіба що нагадають роси-перли,

Що ми збирали їх в досвітній час.
Бо смуток мій –

Нешлюбная дитина,
Народжена задовго до весілля
Любові й щему в серці.

Мій єдиний!

То вже тепер навіщо голосіння?
Коли до ніг схилялись трави, квіти
Й спліталися в коханні наші руки,
А вже тоді соснове верховіття
Для нас пророчило

Гірку розлуку.

Прийдешня мить

Минулого не стерла –
В нім дорога мені хвилина кожна.
Та я не плачу

За коханням вмерлим:
Такую тугу

Виплакать

Не можна.

НАЩО?
Нащо ти звав мене

Піснею,
Коли не любив

Співати?

Нащо чекав допізна так,
Коли не любив

Чекати?
Нащо тоді виціловував

З очей мої тінь образи?
Нащо

Від мене приховував,
Що ми не будемо

Разом?
Нащо

На твоїм весіллі
Так голосно грали сурми?
Нащо
тепер на мене
Дивишся ти так

Сумно?

ТУГА СЕРЦЕ СТУДИТЬ
Буває,

Туга серце так остудить,
Що й в літню спеку сонце не зігріє.

Тоді жага до щастя волю будить
І паростком гнучким проб’ється мрія.
А ще неждані зустрічі з тобою
Приносять радість лебедино-білу.
Тоді собі здаюсь я молодою,
Бо роки птицями у вирій одлетіли.

Тепло очей твоїх мене зігріє,
Душа від нього сяйвом заіскрилась.
Пройшли роки.

За ними не жалію.
Шкода лише,

Що пізно так зустрілись.

НАВОРОЖЕНО
Мені ворожила ворожка

На картах і на долоні.
Всього нагадала потрошки:
Щастя і ночі безсонні.
– Ти матимеш двоє діток,
Дорогу і сто печалей.
А ще цілий кошик пліток,
Дай-но здмухну з плеча їх.

Вставатимеш ти зарання
І житимеш ти по правді.
Тільки своєму коханню
Не зможеш ти дати ради.

ЯК ВПЕРШЕ
Люблю!

Так невміло, так необачно!
Люблю, мов літаю у першім польоті!
Напевне, любили ще так мої пращури –

Не догоджаю ні духу, ні плоті.
Люблю – не пригублюю!

П’ю – не нап’юся!
Аж зуби судомить, заламую руки.
Ні Бога, ні чорта уже не боюся –
Приймаю однаково щастя і муки.

Люблю – і кінець!

Хай громи там і блискавки.
Навіть крізь камінь вода хай тече.
Пісні солов’їні у мене були таки,
Аж попід серденьком кожна пече.

Вилюблю,

Вимовчу погляд твій милий,
Наче росину сонечко раннє.
На мою душу!

Візьми мої сили!
Люблю!

Так, як вперше!
І так,

Як востаннє!

ПАСТКА СЛІВ

Розставив ти слова свої,

Мов пастки,
Та й поїш ними мою спраглу душу.

Я в них сторчголовою можу впасти,
Мов дикий камінь із стрімкої кручі.
Спинися!

Не вкладай у кожне слово,
Чого мені твоє не каже серце!
Крізь усміх сіється та золота полова,

А синій вечір затамує все це
І в ніч засіє,

В тихе оболоння
Слова твої.

І,

Не дібравши суті,
Сни,

Що змінили вицвіле безсоння,

В словах отих,

Мов у траві,

Пасуться.

ГОРЮ, МОВ СВІЧКА
Горю, мов свічка
На хвилі протягу,
Хвилини лічу
До твого погляду.
А віск стікає
Густими краплями.
Ішла до тебе
Та й не потрапила.

Ой не стікає
Та свічка –

Плаче.
Чи ж твої очі
Мене пробачать?

ТИ ЧУЖИЙ
Не зови мене, не тривож,
Не ятри мої давні рани.
З поцілунків –

Яскравих рож –
Не знімай пелени туману.

Не дивися мені услід,
Не стрічай мене “випадково”,
Осипається білий цвіт
Айстр у тихий час

Вечоровий.
Не вигадуй,

Що крила мрій

Давніх

Ще десь шугають в небі.
Я не твоя.

А ти – не мій.
А чужого

Мені не треба.

ЛЮБИ, ДИТИНО
Любити, доню, –

То великий клопіт!
Любити, доню, –

То гірка печаль!
Любов –

То серце, спалене на попіл.

Любов –

То смутку й радості скрижаль.
Любить –

То сто раз вмерти і ожити.
Любить –

То вміти голосно мовчать.
Любить –

То покоряти і служити.

Любов –

То Неба золота печать.
Любов –

То сонце, що тебе зігріє
Посеред снігу, темряви, журби.
Любов –

Злиття розчарувань і мрії.

Люби, моя дитиночко,

Люби!

СПОГАДИ НА ДВОХ
Вертаюся у спогади до тебе.
Вертаюся у спогади без тебе.

Вертаюся у спогади одна.
А там над нами синь небесна грає,
А там ще обрії такі безкраї
І крапля недопитого вина.
У них жива ще наша добра казка,
До Радості ще ходить в гості Ласка.

В куточку бешкетує хлопчик Ох.
Цілують нас весняні добрі зливи.
І ми купаємось у них, щасливі.
Бо ми ще там…

Бо ми ще там удвох.

ЛЕЛЕЧЕ МІЙ
Осінь рання непрошена
На човні на сріблистому

У вишневий садочок мій,
Як в туман, заплила.
І косу запорошила
Й замела падолистами
Всі стежини-доріженьки,
Де тебе я ждала.
В росі жита купаються,
Ще обрій мій далеченько.

Я жду тебе, дожидаюся,
Лелече мій, лелеченьку.
Гасне день, полум’яниться,
Десь за мальвами-рожами.
В’януть квіти і спогади,
Що зоставив мені.
До світанку, до раночку
Все збагнути не можу я,

Як

Співаєш і слухаєш
Ти чужії пісні?
Я тобі, мій лелеченьку,
Зичу легкого вирію,
Зичу вітру ласкавого
І тепла й висоти.
Ти далеко-далеченько,
Тільки вірю і вірую,

Що не згасне любов моя
І повернешся ти.

ЗАТУЛИ МЕНЕ ОД ВІТРУ
Затули мене од вітру, затули!
І теплом своїм зі мною поділися.
Як далеко ми б з тобою не були,

Озовися, мій коханий, озовися.
Ти шовковою травою простелись
Перед мене у незвіданій дорозі.
Ти листочком яблуневим прихились
До душі моєї в радості й тривозі.
Як почую ніжну пісню солов’я,

Що співає солов’їночці до рання,
Шепочу твоє ласкавеє ім’я,
І молюсь на наше зболене кохання.
Чи сльозою умивається лице,
Чи похмурий день серденько моє зранить –
Одному тобі розкажу я про це.

Затули мене од вітру, мій коханий!

НЕЛЮБЛЕНА

Ой, летіла сива пташка
Понад яре жито.
Ой, як тяжко,
Ой, як важко
Без любові жити.
Сонце гасне, квітка в’яне,
Сніг на серце ляже.
– Нелюблена, безталанна,-
Кругом люди кажуть.

У зеленій у діброві
Берізонька біла.
Покарана нелюбов’ю –
За що, Боже милий?

МОЯ ЛЮБОВ
Моя любов з весни за мною бігла,
А наздогнала тільки восени,
Як паморозь накрила айстри білі
І в косах стало повно сивини.

То що ж тепер, коханий, що робити,
Коли кінець вистави – не антракт?
Чи заново свою нам роль творити?
Чи проти ночі на широкий тракт?
А там на ньому, чвалом, возом, піші –

Усі спішать до кращого життя.
А перед нами – зірвані афіші.
В старий спектакль немає вороття!
Ну що ж, давай свою напишем п’єсу
І створимо свою прекрасну роль.
Життя для нас відкрило лиш завісу,

А іншим – щастя лист і бандероль.
Ну що ж, своє ми ще не відіграли,
Нам із життям ставати ще на прю.
Йдемо на “ви” з ним!

Піднято забрало!

Запалимо неспокою зорю!

ПАВУТИНА КОХАННЯ
О де ти, де ти,

Лелеко пізній?
Чи за морями, чи за горами?

Лише тонка павутина пісні
Бринить між нами, бринить між нами.
Сніги стелилися біло-біло
На всіх стежинах, на всіх дорогах.
О як пручалась я, не хотіла
Тої любові, тої тривоги.

Вона ж порадоньки не питалась
Ані у мене, ані у роду.
А павутиночка обірвалась,
Та й впала в воду,

У чисту воду.

ЛЮБЛЮ-ЛЮБЛЮ

У нас на Поділлі не кажуть “люблЮ”,
А мовиться:

– Я тебе лЮблю.

А я кожне слово твоє ловлю,
Очима тебе голублю.
Сяєво тихе синіх очей,
Волошками пломеніє.
Миле безглуздя твоїх речей
Мене, наче сонечко, гріє.
Радію у небі я журавлю
Й синичку в руках голублю.

Бо я тебе дуже-дуже люблЮ,
Бо я тебе, милий мій,

Л Ю б л ю.

Я ПРОШУ ВАС
Вже про кохання м о ж у

Не писати,
Не мріяти, не згадувати теж.
Але безсоння як приколисати?

Як обдурити серденька бентеж?
За образами вже любові пута,
І поцілунків цвіт – уже гербарій.
Чому ж в очах така гірка осмута,
А зорі за вікном, немов гербери?
Давно для мене втратило ціну те:

Любов і вірність, ніжності слова.
Лиш при мені коханих не цілуйте!
Я прошу вас:

Таж я іще жива!

ДВОЄ
Двоє – це так багато!
Двоє – це так щасливо!
Двоє – це завжди свято!
Двоє – це завжди диво!

Один – то не воїн в полі.
Один – при дорозі горох.
Щасливий, хто випросив долю
У Бога одну на двох.
На двох щоб печаль і радість,
І зорі, й вишневий сад.
І щоб поміж двох –

Лиш правда,
Щоб зустрічі кожен був рад.
У праці –

Долоня в долоні,
І щирість

Із вуст в уста.
І сльози

На двох солоні,
І радість у цвіт пророста.

На двох

І весло, і човен.
І кожен за двох гребе.
В очах, що любовію повні,
Впізнають обоє себе.

КРІЗЬ САМОТНІСТЬ

До тебе продираюсь крізь самотність,
Немов крізь каламуть,

Немов крізь терня.
А радості –

Ну ні в одному оці.
А щастя –

Ну ні на мачине зерня.

Вдягаю мовчки одяг празниковий,
Зриваю з себе тогу самоти.
Навпомацки бреду на світ казковий
Туди, де світло, там, де будеш ти.
А кладочка хистка і невагома:
Від слова, ба’ й від погляду зірветься.

По той бік я залишу біль і втому.
Тобі несу краплини ласки в серці.

НА СВІТАННІ
В ночі день висмоктує хвилини,
Наче материнське молоко.
Поцілунок пізній твій полинний
Обпіка осіннім холодком.
Схаменулась.

Вже давно й не серпень,
Літо бабине, немов повісмо.
Ниву вижато і ми свій серпик.
На причілку з заходу повісьмо.
Я думок пряду нехитрий кужіль.
Де ви, співи?

Де ви, солов’ї?

У долоні лагідні і дужі
Душу покладу й літа свої

ТО БУЛИ ТВОЇ ОЧІ

Серед похмурого дня,
Серед глибокої осені.
Вітер листочка підняв,
Понад землею носить.
Раптом промінчик ясний,
Наче свіча серед ночі.
Ніжний, ласкавий такий –

То були твої очі.

ГОВОРИ ДО МЕНЕ
Говори до мене, говори.
Словом, серцем, карими очима.
За селом зелені явори
Нас обступлять мужніми плечима.
Сідає сонце стомлене,
Зозулечка кує.

На чебрецях настояне
Кожнеє слово твоє.
Про кохання говори іще,
Зацілуй сльозу мою чутливу.
Прихилюсь до тебе я плечем,
І така безмежно я щаслива.
Я визбирую твої слова,

Наче квіти посеред долини,
Бо від них шепочеться трава,
Зацвітає під вікном калина.
Храм душі моєї сотвори
І ввійди у нього помолитись.
Говори зі мною, говори!
Дай душі моїй з тобою злитись.

РОЗЛУКА
Як легко роки пролітають,
За ними вже туман чи дим.
Вони одні, одні лиш знають,
Що я одна і ти один.
А сонце вербам гріє руки

І в коси промінь запліта.
О хто послав нам цю розлуку
На всі літа, на всі літа?

Обом нам в коси і у душу
Нечутно вкралася зима,
І цвіт на яблуні обтрушує,

Тому вона така сумна.
Надії з цвітом облітають
І ріки входять в береги.
– І досі я тебе кохаю,
Моя княгине із княгинь.
Ми наче радість і тривога,
Далекі, наче “так” і “ні”.

Весь час розходяться дороги
Прощально лиш бринять пісні.
І знов весна біжать по луках,
І соловейко “тьох” да “тьох”.
А нам на двох одна розлука,
Кохання нам одне на двох.

ВОРОЖИТЬ СМУТОК
Ворожить смуток пальчиком дощу
Вишневій гілці ніжно на світанні.
Я не заплачу – тихо промовчу,
Перетерплю хвилини розставання.

Ще не шепталось болем “відпусти”,
І спогади залишено на завтра.
Іще не всі попалено мости,
Ще дотліває тогорічна ватра.
Іще думки тяжіють у слова,
Настояні на зорях бродять вина.

А що любов, як фенікс, ожива,
То вже, пробач –

В тім не моя провина.
На краплю щастя –

Море самоти.
На хвилю зустрічі –

На вік розлуки.

Коли назавжди душу відпустив,
То нащо ще на мить тримаєш руку?
Дощі у мандри з вітром подались,
Цілує терня молоду ожину…
З тобою ще зустрінемось колись,
Але уже…

Вже будемо чужими.

ЛЮБИТИ НЕЛЕГКО
В чім тебе мама малим купала?
Чи у любистку, чи у барвінку?
Зірка яка тобі в долоню впала
Наворожити довгого віку?
Чи плив до нас ти човном кленовим,

Чи линув вітром, чи летів птахом?
Я зачепилась за тебе словом,
Як лист осінній за виступ в даху.
Об твої очі я обпеклася,
Мов об жарину, що взяла в руку.
Та й у кого ж ти такий удався?

Мені на щастя, мені на муку.
Через пересуд, мов крізь кропиву
Бреду.

Не бійно мені, не стидно.
Тебе побачу – то вже й щаслива.
А не побачу –

Світа не видно!

Я од кохання свого пручаюся!
У же й ходила до ворожбита.
А воріженьки –

Ще й насміхаються!
Як мені легко –

Щоб їм так жити!

ІДУ ДО ТЕБЕ
Дорога додому –

Далека і чиста,
Пахне любистком і чебрецем.
Зустріч із домом

Ясна й урочиста.

Занурюсь у вікна

Тривожним лицем.
Крізь терни колючі –

Дорога до щастя.
Присмак полинний гірчить на вустах.
Зустріч із ним,

Наче перше причастя,

Наче в польоті першому птах.
Як відшукати дорогу до тебе?
Хоч би стежину вузеньку знайти,
Щоб засвітитися зіркою в небі.
Чи сорок літ у пустелі іти?

НЕЗІРВАНИЙ ЦВІТ

А моя любов не по-книжному,
Без зітхань та без солов’їв співучих.

А моя судьба – поле вижате.
Ой колюча стерня, колюча.

* * *
Хіба я про такого мріяла?
І не мене він виглядав.
Я почуття до червня міряла,
Він – до червінця прикладав.

* * *
Як серце витримало муку?
Здригнулось небо голубе
Від слів твоїх:

-То не розлука
В тім винна –

Не любив тебе!”.

* * *
Коли на світ народжуються діти,
На все життя від того їм залежить,
Чи повитухою була їм Афродіта,
А чи любов батьків була, як нежить.

* * *
Розколовся горішок

На дві половини
Таких парованих.
Ніхто в тім не винен.

* * *
Болем ти в мені переболиш,
Шпичкою, що в саме серце коле.
Душу, наче ватра, спопелиш,
Тільки не забудешся ніколи.

Нехай невисокий пісень моїх злет,
Та з кожним світанком я інша –

Не гірша.
У чарці вино.

І відомий поет
Мені на серветках присвячує вірші.

* * *
А сніг такий лиш раз у більшніколи
Бо раз в ніколи повернувся ти.
Ти усміхнувся й розірвалось коло
Із жалю розпачу і самоти.

* * *
Таж Яків той зумів би зрушить гори!

А він ще й нам залишив напасть цю.
Тепер і ми:

Любов – за мандрагори.
І цілий вік цілуємо вівцю.

* * *
Який то, Господи, великий клопіт:
На сиві коси –

Молода душа!

В крамницях долі –

На кохання попит,
А в мене за душею –

Ні гроша.

(2 votes, average: 3.00 out of 5)