Лірика Надії Пукас – Стаття з Української літератури – критика
Життєдайна лірика Надії Пукас розкриває нам дивовижний світ людської душі, сповненої різнобарв’ям земних радощів і переживань, надій та спогадів, відвертих одкровень і таємниць. Потужна експресія і чуттєвість вриваються у душу читача із кожною поетичною строфою, залишаючи за межею буденності байдужість та одноманітність сучасного світу, отруєного кон’юнктурністю та несправжністю.
У наш час людину, яка зростає у лоні жорстокого та суєтного мегаполісу, дуже важко розчулити ліричністю незнайомого, іншого, майже не існуючого для неї світу, але, на відміну від інших, Надії Лаврентіївні це вдається. Вона пробуджує від летаргічного сну спустошені серця, наповнюючи їх світоносним неспокоєм своєї палаючої душі. На відміну від мертвих прокламацій на тему відродження народної культури, живі образи поетеси наближують нас до зрозумілих реалій народного життя, простою та побутовою мовою розповідаючи про споконвічні традиції наших дідів та прадідів. Сакральне таїнство “Свят-вечора” народжується для нас татусевою молитвою й матусиними дванадцятьма різдвяними стравами:
Молились тато. Падала зоря.
Палахкотіли над кутею свічі.
На всі часи, у всіх календарях
Творилось таїнство, святе і вічне.
І саме у цю мить ми відчуваємо – світ живий, жива народна пам’ять, жива душа кожної родини, що сидить за різдвяним столом, і – найголовніше – саме у цю мить наш світ знову стає безгрішним!
Збирається до столу вся сім’я,
У сіні діти лускають горішки.
Уже дванадцять страв готую я,
І знову світ в цю мить стає безгрішним.
А яким зворушливим і глибоким постає перед нами одухотворення образу “долі”, до якої, нібито до рідної матінки звертається автор, запрошуючи відпочити після нелегкої дороги:
Сідайте, Доле! Ви ж з дороги.
У мене повно чистих лав.
Поставмо свічку перед Богом,
За те, що Вас мені послав.
Теплотою, лагідністю та турботою оповите кожне слово, кожна інтонація. Одвічна жіночість говорить мовою Надії Пукас. Вона і ніжна мати, і кохана, і турботлива дружина, а й, іноді, сповнена суму та жалю заклопотана земна жінка. Не кожному з нас пощастило пізнати у своєму житті справжню материнську турботу та любов, але читаючи ці вірші, всеохоплююче відчуття теплоти та ніжності пронизує усе єство, дозволяючи хоча б на мить знову відчути себе маленькою і тендітною дитиною, яка надійно захищена материнською любов’ю.
Не оминається стороною і доля самої матері – ідея самотності та забуття бентежать душу автора, виплескуючись на аркуш паперу такими словами:
При матері – дитина-сирота –
На тілі людства невигойна рана.
Адже страждає муками Христа
Покинута, дітьми забута, мама.
Але наснаги і невичерпної світоносної сили, незважаючи на усі труднощі й негаразди буденного життя, надає Надії Лаврентіївні казкова природа рідного краю. Вона кожен раз із замиранням серця знову народжується із молодим світанком, який по-дитячому невпевнено торкається першими променями вологої землі, вона відчуває дух рідного краю, його мелодію та красу. Авторка лагідно називає свій край “барвінковим”, для неї Україна немов калина розцвітає від Карпат до Чорномор’я (“Барвінковий край”). А для нас він оживає містичним рипінням старої верби або пустощами грайливого вітру, який “хусточку на плечі накидає” та освідчується на світанку у коханні (“Весна прийшла”).
Безліч тем постає перед нами у цих віршах. Це і доля країни, і сором за людські беззаконня, і надії на краще майбутнє. Але із впевненістю можна сказати одне – поезія Надії Пукас не залишає нас байдужими, вона несе у собі життя і цим життям освячує все навколо. Її слово зцілює, загоюючи рани самотності та відчаю, безпорадності та журби. Воно повертає нас до самих себе, у всій красі розкриваючи безмежну глибину людського життя.
(2 votes, average: 5.00 out of 5)