У СЯЙВІ СОНЦЯ І ТЕПЛА – Надія Пукас

БАРВІНКОВИЙ КРАЙ

У сяйві сонця і тепла,

Що й вітер ледве-ледве дише,

Пташина розчерком крила

У небі синім вірші пише.
Тобі, мій краю барвінковий,
Плету пісень своїх вінок.
А в чистім небі вечоровім

Ведуть зірки легкий танок.
Бринить-дзвенить пісня солов’їна,
Над рікою райдуга сія.
То все моя прекрасна Україна,
То рідна матінка моя.
Ти від Карпат до Чорномор’я,
Немов калина розцвіла.

Зазнала щастя ти і горя,
Та завжди гордою була.
Несе Дніпро блакитні води,
Поміж горами вітер стих.
Давайте ж з роду і до роду
Красу Вкраїни берегти.
Бринить-дзвенить пісня солов’їна,

Над рікою райдуга сія.
То все моя прекрасна Україна,
То рідна матінка моя.
МОЄ ПОДІЛЛЯЧКО
Над Бугом сонечко встає,
Радіє серденько моє.
Новітній день свій зустрічай,

Подільський краю –
Мій розмай.
Тобі в дарунок принесу
Розкрилля рук,
Душі красу.
Цвіти, буяй, мов зіллячко,
Любов моя,
Поділлячко!
Куди не глянь – кругом краса,

Тріпоче жайвір в небесах.
Над ним веселка золота,
Зоріють маки
У житах.
Мов у вишневому гаю,
Усе цвіте в моїм краю.
То не вишнева гілочка –
Поділля,
Я твоя дочка!

ДОБРОГО РАНКУ, ЗЕМЛЕ
Напнули жайвори хмарку над полем,
Пісню на ній колишуть.
Вітер – господар її –

Поволі
Пестить ранкову тишу.
Колос пшеничний будять блавати,
Шепчуть щось ніжне стиха.
Повагом стежкою горда, цибата
Йде до ставка буслиха.

Пісню пташину, роси на квітах –
Все на землі приємлю.
І комашина, і я – твої діти.
Доброго ранку, земле!

МОЛИТВА НЕБЕСАМ
Приїжджаю в село,

Вже смеркло.
Ватра обрію догаса.
Я у поле іду,

Як в церкву,

Помолитися небесам.
Я під небом очищу душу,
Із волошки нап’юсь роси.
Приласкай, Боже, мою душу.
Вірю в тебе,

Бо ти – єси!

ГАЇВКА
Сади мої!
Луги мої!
Синій журавлик

Несе вам світання
Через всі краї!
Земле моя!
Доле моя!
Будить зорю
Над тобою щорання
Пісня солов’я.
Бринить-дзвенить
Росиночка!
Звила гніздечко

На гілці калиновій
Солов’їночка.

МАЛЕНЬКА БАТЬКІВЩИНА
Зустрілась із рідним селом,

Як з домом найменша дитина.
Чолом тобі, низько чолом,
Маленька моя Батьківщино!
Над ставом заснула верба,
І сонце пасеться у травах.
Тут радість моя і журба,
І матері пісня ласкава.

Берізки заводять в село,
І в’ється барвінок хрещатий.
Цілюще тут б’є джерело,
Ідуть до криниці дівчата.
Чи снігом поля замело,
Чи росам у травах іскритись.

О, дай мені, рідне село,
З долонь твоїх сили напитись.

РІДНЕ ПОЛЕ

Мов казка, наснилось мені рідне поле,
Неначе під сонцем шуміли жита.
Ой, доле, ти доле,

Моє рідне поле!
Як маки червоні, розквітли літа.
Моє рідне поле, мій лікарю чуйний,

До тебе приношу і горе, і біль.
Ой, поле, ти, поле,

Засіве мій буйний!
Твої ж бо цілющі хлібина і сіль.
Я пісню твою заплету собі в коси,
Обнімуся з вітром, умиюсь в росі.

Ой, доле, ти, доле,

Дзвени стоколосо!
І підуть від мене тривоги усі!

БАТЕЧКО-ЛІС
Мене мій ліс заледве впізнає.
Стара ожина сизо мружить око.
Лиш гурт опеньочків поклони роздає,
А дуб, ображений,

Закинув чуб високо.

Прости мене, мій лісе, і прощай!
Забігла я до тебе на хвилинку.
Бо я вже не замріяне дівча,
А заклопотана по горло жінка.
Ти знав:

Розлуки не хотіла я,

Мене без тебе жити приручали.
Тепер у місті друзі і сім’я,
Мої вже там вокзали і причали.
Коли розкрає душу нелюбов,
Коли зажура серденько затисне,
В свій дім зелений повертаю знов.

Тулюсь до тебе,

Батечку мій, лісе.

ДИКА ГРУША
Стояла на подвір’ї Дика Груша,

Її із лісу бабця привела.
Я не одна тут виплакала душу,
Дівчат тут перебуло півсела.
Вона звисала на дорогу віттям,
Немов гостей скликала в батьків двір.
Вона була казковим царством дітям,

Закоханим – Едемом.

Ти повір!
Під нею зупинялись перехожі,
Щоб зняти подорожній пил і біль.
Ревниво поглядала Панська Рожа,
Як Грушу цілував зелений Хміль.

А як вона весною розцвітала!
А як родила рясно восени!
Плоди як щедро людям дарувала!
Що кислі, –

То вже не з її вини.
Померла бабця –

І засохла Груша.

Солодші є, смачніші – все не те.
Я про обох них розказати мушу,
Бо кожна мала серце золоте.

СНІГ НА МИХАЙЛА
Сніг перший, наче поцілунок перший,

Несміливо торкається землі.
” На білому коні приїхав вершник!” –
Казали все колись мені малій.
– Та де ж він? Де? – почну до всіх гукати,
І перша серденька діткне досада.
– Дивись пильніш! – сміються мама й тато, –

Той відчайдух уже ген-ген за садом!
Біжу надвір, зворушена й щаслива,
Де молодо гуде дзвіниця неба.
Ловлю руками сніг, мов кінську гриву.
(Дитині щастя більшого не треба.)

З тих пір чи сніг той безшелесно пада,
Чи виє лютим звіром на припоні,
А я все бачу, як за нашим садом
Гарцюють вершники на білих конях.

МАКІВОЧКИ
Маків-маків-маківочки,

Золотії головочки.

(З народної пісні)
Ой, маківко-маківочко,
Світанковий цвіте,
Нащо було лихим людям
Тебе осквернити?
Колись, було, до схід сонця

До тебе вставала
Та в рядочок у сім строчок
Тебе висівала.
Кругом тебе посіяла
Шавлію і руту.
Тепер тебе охрестили
В білую отруту.
А хто ж тебе від наруги

Прикриє-вборонить?
Схилив мій мак голівоньку
Пелюсточки ронить.

САДОЧОК МРІЙ
А я собі в садочку своїх мрій

Поважно походжаю, наче панна.
І ти ідеш мені назустріч.

Мій!
Немає тут ні зради, ні обману.
Там тіні спогадів небесно-голубі,
І обіймають там вони мене лиш.

Я там так вірно віддана тобі,
І ти нікому більше не належиш.
Сплетіння там із райських яблунь віт.
Я в тім саду сама ясніша, вища.
О мій намріяний цілющий світ!
А за вікном холодний вітер свище…

ПРИДУМАЮ ВЕСНУ
Коли весна не йде до мене в гості,

То я її придумую сама.
Курлику-птаха в синій високості
Пущу над світом,

Хоч кругом зима.
– Що наробила ти? – гукнуть воронно
Зневіра й розпач, –

Зупинись, не смій!

А я сміюсь і легко, безбороннно
Розгорну в серці зелені сувій.
І забринить у хаті буйноцвітом,
Задзеленчить у дзвоники весна,
У серці заспівають птахи-діти.
І я між них, усміхнено-сумна.

Нехай я молода і непутяща.
Нехай напнула я не ту струну.
Нехай!

Та в тім моє зрадливе щастя,
Що вмію ще придумати весну.

ВЕСНА ПРИЙШЛА

Стара верба, що сумно так рипіла,
Найпершою з дерев зазеленіла.
І, засоромившись своєї вроди,
Схилила ніжні віти в чисту воду.

А вітерець-пустун її гойдає
І хусточку на плечі накидає,
Й шепоче їй щось ніжне на світанні.
Немає меж для віку у коханні.

ЛІТО
Сонячні зайчики,
Сонячні зайчики
Світять в твоїх очах.

Я усміхнулася
І пригорнулася
До твойого плеча.
Легко і весело
Срібними веслами
Місяць по хвилі б’є.
Стежками рідними
З повними відрами
Літо іде моє.
Ой літо, літо

Кругом цвіте!
Квітує жито
Золоте.
Земля всміхається,
В добрі купається,
А у моїм садку
Бринить “ку-ку”!
Вітер берізку
До танцю запрошує,
В вальсі дубок кружля.

Щастям заквітчана,
Перлами зрошена
Рідна моя земля.
Он сироїжки
Пішли хороводами,
Шляпки їм дощ помив.
Взявшись за руки,
До досвітку ходимо
Літо, любов і ми!
ЛІТО СПЛАКАЛОСЯ ДОЩАМИ

Літо сплакалося дощами,
Знишкли птахи, зоря змокріла.
А літо все висіло над нами
Дощами зрячими і сліпими.
Схилилась низько калина горда,
Промокли ноги в старого дуба.
Клянуть косарі дощі і погоду,

Не сінокіс, а одна лиш згуба.
Чекали люди погоди, як свята.
Старі гадали, що то якісь чари.
Всміхалось сонечко винувато,
А над землею стелились хмари.
Сльота навколо.

У чорних коминах
Вночі гойдалось вітрів голосіння.
Дощило літо.

А двоє закоханих
Готувалися до весілля.
Їм посміхався промоклий соняшник,

Громи гриміли над ними марно:
Удвох було їм тепло і сонячно,
У них на серці ясно й безхмарно.

ЛИПА

Як та липа лопотіла,
Пахла липа.
А мені на мою долю
Серпень випав.
Вже не літо,
Ще не осінь –
Тільки серпень.
Журавель зібрав колосся,
Спогад терпне.

Ах, які їй сни наснились!
Серцю млосно.
Що чекала –
Не здійснилось,
Не збулося.
Гаснуть очі,
В’яне тіло.
Місяць схлипнув.
Як та липа лопотіла,
Пахла липа.

ОЙ КУВАЛА ЗОЗУЛЕНЬКА
Ой кувала зозуленька
У темному гаї.
Накувала мені літ
Що цвіту у маї.

Оце тобі, дівчинонько,
Ще рік на гуляння,
А там уже й відзоріє
Твоє дівування.
Бо за ним тривоги, муки
І ночі безсонні.
Поки зростуть та виростуть
Синочки і доні.

– А що ж далі? – хотіла я
В неї запитати.
Полетіла зозулечка
Для других кувати.

АНГЛІЙСЬКІ ОВЕЧКИ
Малесенькі хмаринки,
Кульбабочки живі,
Легесенькі перинки –
Овечки на траві.
Малесеньких овечок
Англійський вітер пас.
Шкода, що ця картинка

Красива

Не у нас.
Немов картинки в рамцях,
Малесенькі поля.
– А знаєте, овечки,
На світі є земля,
Де є сестрички ваші.
Там гори і ліси.
Там стільки рос і паші!

Не міряно краси!
Там б’є вода студена
Із камінь-джерела,
Сідає на рамена
До яблуньки бджола.
Співає там калина,
Журавлик росу п’є.
І все це – Україна!
Зозулька там кує.

Там вітер строїть струни,
Там грім, як тулумбас.
Овечки тонкорунні,
Поїхали до нас!

Бірмінгем,2005.

ОКРАЙЧИК СОНЦЯ

Любов живе в моєму серці,
Мов у нетопленій хатині.
(У селах ще таке ведеться,
Щоб хата на дві половини).
То я у тій, що лиш на літо,
Що тепла сонячним промінням.

Так можна тільки хату гріти,
Бо цього серденько не вміє.
Душа в самотині згорає,
Вогонь той попелить, не гріє.
Любов, як сонечка окраєць,
Що в надвечір’ї пломеніє.

ЛІЛОВО ОДЦВІТА БУЗОК
Лілово одцвіта бузок,
В пелюстки скапує тривогу.

А літо котить свій візок
Й мене запрошує в дорогу.
Я до візочка покладу
Чекання смуток журавлиний,
П’янкого трунку на меду,
Сльозу і гілочку калини.
Калину в гаї посаджу,

Сльозою буду поливати.
Про що словами не скажу,
Навчу зозулю закувати:
Про нашу зустріч під дощем
І той, останній, поцілунок.
А щоб заснув у серці щем,
Спиватиму медовий трунок.

Застигла пісня солов’я
В моєму серці бурштиново.
Тебе забуть хотіла я,
А літо нагадало знову.
Я літу рушники подам,
Хай мальви на весілля просять.
Із літом по дорозі нам –

Його й мене чекає осінь.

ЛЮБО
Так любо,
Коли до тебе
Сонечко простягає
Промені-рученята.
Так любо,
Коли від неба

Стежечка пролягає
Аж до твоєї хати.
Так любо,
Як буйний вітер
Бавиться в твоїх косах.
Так любо,
Як пахне жито,
Викупане у росах.
Так любо,
Як повний місяць

Хлюпається в озерці.
Так любо,
Як лине пісня
Ніжна із твого серця.
Так любо
На світі жити,
Як хочеться
Все любити.

НЕМА КВИТКІВ

Покинула на рідному Поділлі
Морози перші, перші заметілі.
Крізь клопоти квиток собі дістала
Й за дві доби вже осінь наздогнала.

– Агов, красуне! Чи мені ти рада?

– О, так! – кивають грона винограду.
А клен рудий на тихім полустанку
Від щастя п’яний,

Стрів, немов коханку.

Привітно так кивають зорі пізні,
Вітри ласкаві, теплі (що то південь!)
Лише шумлять сердито хвилі сиві.
А сонечко старається щосили.
І я від того дива посміхнулась:
Як легко я до осені вернулась!

От якби так до юності вернуться…
На жаль, туди квитки

Не продаються.

ПЕРШОДЕННЯ
Сьогодні першодення падолисту.
Здригнулися тривожно дерева,
Злякалась пташка вітрового свисту,
І стала безшелесною трава.
На службу заступила пані Осінь,

Усім вітрам вказівки роздає.
Цидулки їй на підпис хмари носять,
А дощ іще не йде – лиш заграє.
Тривожно в небі, неспокійно в травах,
Така прийшла неспокою пора.
Серця і душі падають в заграви,

Земля в пустопорожніх прапорах.

ОСІННЄ

Запалила осінь гай зелений,
Заквилила журно срібна птиця.
Тільки ти уже не йдеш до мене,
А мені все літо наше сниться.
Смак полинний твого поцілунку
На вустах моїх бринить ще й досі.

Ще бринять слова твої так лунко,
Диханням твоїм ще пахнуть коси.
Ще стежки не заросли травою,
По яких любов наша ходила.
День ще не заквітчаний журбою,
Бо його надія розбудила.

То вона мені, як сонце світить,
Літні зустрічі у сни приносить.
Залиши мені, коханий, літо!
Забери із мого серця осінь.

ПОВЧАЛА ОСІНЬ
Взялася осінь мене повчати:
– То, – каже, – кепсько!
То, – каже, – сором
Бігти на вулицю,

Там, де дівчата.
Та ж тобі, певно, вже є всі сорок!
Понавипрошувала у мене
Цвіту останнього айстр вечорових…
Я й не сподіялась:

Ти ж – незбагненна!

То на виду вся,

То – загадкова.
Я тобі літо бабине дала
Та ж не на витрішки, не для спокуси.
А ти – між люди, з відкритим забралом!
Щось я за тебе, любко, боюся!

– Осене-юнко!

Осене вдово!
Пісне з мелодіями журливими!
Побудьмо трішечки загадковими!
Ще хоч деньочок побудьмо щасливими!

ЖУРАВЛІ
Жур-журавочка кигиче
Коло ставу на полях.
Чи тебе до мене кличе,
Чи до себе журавля.

Впало літо на покоси,
А журавка – аніруш.
Я несу в подолку осінь:
Стиглі сливи, запах груш.
Клин останній понад лісом
Проспівав: “Прощай, земля!”
А журавка плаче слізно,

Кличе в небо журавля.
Він приручений, домашній,
Щедро напханий зерном.
Тільки вже якийсь несправжній –
Зрідка лиш махне крилом.
Тільки зникла ніч-тужавка
Й зі сльозами чи з дощем

Піднялася ввись журавка
За останнім, за ключем.
Піднялась, зронивши пір’я,
У незвідані світи.
Він зостався на подвір’ї!
Бо злякався висоти.
ПОВЕРНИ ЛЮБОВ

Ой ти осене,
Дуже прошу я,
Набери собі
Яблук, груш.
Забери собі
Трави скошені,
Забери собі
Квіти зрошені,
Тільки серця
Мого не руш!
Так вже сталося,
Ми розсталися,

І минулого
Дуже жаль.
Ой цвіла любов
Ясно рожами,
Тільки серденько
Розтривожила,
Залишила
Йому печаль.
Все минулося –
Не забулося,
В гості ходять ще
Милі сни.

Ой ти осене
Злотокосая,
Ой ти осене,
Дуже прошу я,
Поверни любов,
Поверни!

ВЕСІЛЛЯ ОСЕНІ
Посватав вересень зеленую діброву,
І на плечі її тріпочеться фата

Дорогоцінна,

Вранці пурпурова,
А ввечері вогнисто-золота.
І на весіллі тім пройдисвіт-вітер
Такі химерні танці вигравав,
Що дуб старезний розчепірив віти

І, як юнак безвусий, танцював.
Дружкам-берізкам у танку веселім
Попід ногами плуталась трава.
А грім вусатий, трішечки під хмелем,
Не влад у бубон такти відбивав.
Усе гуло, буяло, веселилось

Аж дощ від того дива перестав.
А молода калина зашарілась,
Бо клен щось сороміцьке їй шептав.

ЩЕ ЛЮТИЙ
Ще лютий, але молода весна
Понад землею вже заводить жарти.
Морозів синіх голосна луна
На день ясний нічого вже не варта.
І сонце на ранковому крилі,

Мов м’яч дитячий, веселенько скаче.
От-от розбудять землю журавлі
І зануртує сила в ній гаряча.
А як органно небосхил дзвенить
На синьоокім трепетнім світанні!
Наповнена чеканням кожна мить.

Хвилина кожна в радіснім чеканні.
Спросоння щось струмок зажебонів,
А чуб йому іще льодами скутий.
Та спать йому вже небагато днів:
Вже лютий надворі!

Ще в серці лютий…

СТЕП
Помпезні “Мерседеси”, “Волги”, “Лади”
Навперейми сухим асфальтом чмихають.

Не може степ уже їм дати ради,
Весь висох, жовтий,

Ледве-ледве дихає.
Мчать по степу авто все далі й далі,
А він пішкує,

Ноги в мозолях.

Як ніч спаде, він заздро поглядає
На преспокійний, на Чумацький шлях.

РАЙ

З милим рай і в курені

(Народне прислів’я)

– Ну от ми і вдома, кохана!
Щасливо всміхнувся мені ти.
А дім той шовками убраний.
Господарем в домі тім –

Вітер.
– Ну от ми і вдома, кохана!

Ти килим розкинув барвистий
Із трав запашних та духмяних,
А роси в них, наче намисто.
– От ми і вдома, кохана!
Поглянь, як у нашій оселі
Нічка-чаклунка зірками
Вигаптувала стелю.

А нижче від гаю до ставу
Прослалися сиві тумани.
Тут ми курінь свій поставим
І буде це рай наш, кохана!

ЗАКОХАНІ
Ішли з тобою вдвох,

В руці рука.
І чули ми

(дерева тому свідки),
Як свіжий ранок сонце викликав,

Сердега-вітер пив росу із квітки.
Світились, як дві зірочки малі,
У щасті, наче в купелі, купались.
…Чи серце прислухалось до землі,
А чи земля до серця прислухалась.

ТРАВИ КОХАННЯ
Від того літа,

Трепетного літа,
Лишилися мені лиш сум та спогад.
І ними віддано душа сповита.
Вони у ній весь час дзвенять на сполох.
А я собі, мов зілля, насушила

Цілунків смак і зболене зітхання.
Собі на довгу зиму залишила
Любисток зустрічі й полин прощання.
Я на полицях пам’яті розклала
Чебрець любові й щастя подорожник.
І щоб душа від болю не ридала,

Спиваю їх, як ліки найдорожчі.
Як вітер злий шуга попідвіконню,
То згадую, що пахли твої губи
Ромашкою.

(Мов сонце на долоні).
А я на ній гадала “лю…-

Не любить”

Мені зронило літо на прощання
Пелюсточкою в серце тільки спомин.
Зійдуть сніги, і новий цвіт кохання
По вінця серце зболене наповнить.

ЗУСТРІЧ
І ми зустрілися з тобою знову
На стежці, сяйвом місячним залитій.
Неначе з досвітком зоря ранкова,
Немов у часі дві зустрічні миті.
Спокійно подаю гарячу руку,

Ловлю ласкавість голубих очей.
Немов не було довгих літ розлуки,
Мов не було недоспаних ночей.
В гілках десь білка лускає горіхи,
Полює їжачок в тернистих хащах.
Ця наша зустріч – злиток болю й втіхи,

Солодкий біль, гіркі краплини щастя.
Говоримо…

В подолок ночі синій
Скотилась дитинятком

Зірка рання.
Ой де мені, ой в кого взяти сили

Повірити,

Що зустріч ця остання?

КВІТИ Й КОЛЮЧКИ
Була з тобою легшою від хмар.

До них могла, щаслива, долетіти.
Не відала для цього жодних чар –
Були в руках у мене тільки квіти.
До ніг “люби-мене” поклала я тобі,
А ти до неї навіть не нагнувся.
Я не хотіла кланятись журбі,

Я засміялась.

Ти ж не посміхнувся.
Ти спохмурнів,

Бо нащо тобі цвіт
“Люби-мене”?

Що з ним тобі робити?

Повішати сушитися на пліт?
Спочатку треба плота згородити.
Ти обійшов її.

Ти мовчки обійшов
Блакитнооку квіточку любистку.
Лише глибокий слід від підошов

Твоїх

В душі моїй відтиснув.
То я тебе круг шиї обвила
Барвінком суму.

Цвіт його небесний
Тобі навік, назавжди віддала.
Він вже зів’яв, ніколи не воскресне.

Я не сумую (хоч і не сміюсь).
В руках лиш мати-й-мачуха зосталась.
Ти їх не взяв від мене

І чомусь
В цю мить на небі зорі захитались.

Я ще в руках тримала кілька рож,
Хоч знала, що розлука неминуча.
Ти викинув їх…

Викинув…

Ну що ж:
Тепер в руках у мене

Лиш колючки.

ПЛАКАЛИ ЗОРІ
Плакали зорі,
Як малі діти,
Бо їх зобидив
Розбійник вітер.
Я зірочок тих
З неба дістану,
Та й пригорну їх
До свого стану.

Ласкаво зіроньки
Попригортала.
То-то роботи
Серденьку дала.

ДЕНЬ МУДРІШИЙ
День виборсався із-під наших пальців,
Які сплелись, немов гілля зелене,
Й пішов навскач,

(а він бував в бувальцях)

Й забрав з собою дотик вуст вогненний.
Який цілющий той палкий вогонь
І ніжний, наче перший цвіт лілеї!
Торкнувшись лагідних моїх долонь,
Відгранив лінію душі моєї.

Куди тепер мене судьба веде?
До щастя світлого чи світ за очі?
Хто знає це?

Чаклунка ніч чи день?
Спитаю в дня,

Бо день мудріш від ночі.

КАЗОЧКА
Пройшов духмяний, теплий літній дощ,

Краплини по траві відтанцювали.
Струснув росу густозелений хвощ,
І зорі ніжно землю цілували.
По стежці місячній продріботів їжак.
(Мабуть, шукав стареньку їжачиху).
– Добраніч всім! –

Промовив сонно птах
Й заснув на гілці.

Знову тихо-тихо.
Ішов від молодички ловелас,
Підхмелений, але ступає рівно.
Тут перед ним десь жабка узялась.

Він поклонився:

– Здрастуйте, царівно!

ВОЛИНЬ

Таку красу на двох ділити треба,
Щоб крилоньками душі обнялись!
Припало до землі вустами небо,
І сосни, наче у політ знялись.
Дощі казки складають у долині,
Русалки до рибалок заграють.

Окрайчик раю Бог послав Волині,
Зозулі їй щодня сто літ кують.
Погладить ніжно вітер водне плесо –
Анішелесне берегом трава:
То чеше свою русу косу Леся –
Вона у кожній квіточці жива.

А там цілує Журавель Журавку,
А там нуртує Той, Що Греблю Рве.
Тихіше!

Он верба колише Мавку,
Її матусею вона ще й досі зве.
Співає ніжно вітер щось калині,
В долонях дуба спить мале пташа.

Живуть ще Лісові пісні й понині.
Але, на жаль,

Уже без Лукаша.

ДЕНЬ ПІДРІС

День підріс сьогодні на хвилину,
Він відвоював її у ночі.
І послав її, немов перлину,
Сонцю, людям перед ясні очі.
Виграє вона дорогоцінно,
І у душу людям зазирає.

Зайчиком виблискує на стінах,
Срібним звуком у литаври грає.
Відмикає темнії темниці,
В піднебесся музикою лине.
То не сон мені щасливий сниться –
День підріс сьогодні на хвилину!

НА МАКОВІЯ
Вже маковій.

Цвітуть рожеві айстри,

Схрестила жінка руки під грудьми.
Збирає паперівку серпень в тайстри,
І птахи небо пробують крильми.
Зазбирують зеренця в полі круки,
Поліг в ріллі останній колосок.
Пливуть за літом хмари, мов перуки.

Влягається на березі пісок.
Ховають трави літо в сиві роси,
Поскрипують під фірами мости.
І по селу нова поштарка –

Осінь,
Розносить телеграми і листи.

02.08.04.

ЯБЛУНЯ-ДИЧКА
Живе собі яблуня-дичка
В прегарнім елітнім саду.
Їй так, непомітною, звично

Стояти в десятім ряду.
Кальвіль і ранет, і циганка –
Їм почесть, осанна, хвала.
А дичка на чатах до ранку,
Щоб зірка ясною була.
У їх малахітових косах
Кохається вітер щодня.

А дичка росиночки носить,
Щоби напоїти коня.
З-під неї джерельце-криничка,
З якої сади напились.
Чи ж яблуні знають, що дичка
Праматір’ю була колись?

ВТЕКЛА ВОДА
І куди та вода втікала,

Аж посивіла з горя?
Забились в намулі рибки,

І жабки зайшлись плачем.
Напевне, пора настала

Содомів отих і Гоморрів,
Води і душі нечистої.
А давай-но разом втечем!

Туди, де немає стронцію,
Рижих дощів немає,
В калюжах бавляться діти,
А в лісі – лісовички.
Але ж у чужій сторонці
Роджера чи Мамая
Так не здіймаються в небо
Тополі, немов свічки.

А хто на козацькій могилі
Прадідівській буде плакати?
Для кого розбудить зорі

Півень у курнику?
Дивись,

На тому намулі
Пташка маленькими лапками

Повишивала узори,
Мов хрестиком по рушнику.
ЧОРНОБИЛЬСЬКИЙ ПЛАЧ

О земле чорнобильська

Многостраждальна!

Вже ні мені, ні дітям моїм,

Ні дітям дітей моїх

Не засівати тебе,

Не слухати голосу твого

Солов’їного!
О, яка та домовина широка й глибока!

Поклали в ню’ сади, поля ще й діброву

Збоку.
Впала в плесо Дніпровоє білокрила чайка.
Накрила ї’ з головою червона китайка.

Не простягай, тополенько, ти до мене віти,
Бо вже’сь мертва ти і муж твій, і всі ваші
діти.
А що ж люди, українці, правнуки козачі?!

Чи ж так землю розлюбили, чи такі ледачі?
-Та ми собі реготались до судного часу!
Як же тепер подивимось ув очі Тарасу?
Позіходились докупи на землю стражденну,
Плачуть гірко живі й мертві, і ненарождені.

О, яка та домовина широка й глибока!
Поклали в ню’ сади, поля ще й діброву збоку.

РОСИНОЧКИ
Немає нічого довкола мене,
Лиш вітер і пісня, і музика ця.

До дзеркала-неба тополька зелена
Приміряла плаття:

– А так до лиця?

* * *
І щастя більшого не треба,
Як тільки слухати пісні,
Де жайвір молиться до неба

За наші душі мовчазні.

* * *
Такий стоїть морозний день,

Що аж!
Берізку запросив на білий танець.
А я сміюсь :

– Це що за макіяж?

Це модно так?

На всю щоку рум’янець!

* * *
Одчайно вирвуся з-за мурів,
Впаду на землю горілиць
І почуваюся Авгуром:
Ворожу на польотах птиць

* * *

Вже листопад
І двірникам робота.
У посивілім небі дзвін гуде.
У шибку гілка пальчиком,
Я:
– Хто там? –
З дощем обнявшись,

Там лиш час іде.

Дерева, що стоять вздовж тротуару,
Такі самотні і такі сумні,
Тому що в лісі залишили пару.
(Вони учора плакались мені).
* * *
І ви сивієте, тополі?

Й у вас заплакана душа?
О скільки болю, скільки болю
Лежить у росах в споришах!

* * *
Осінь на вулиці,

Осінь у паспорті,
Осінь у серце прийшла.
Жовтий листочок

На стоптаній паперті
Просить в долоньку тепла.

* * *
О незбагненна сила травеняти,
Звідкіль черпаєш ти свою наснагу,
Як піднімаєшся сплюндрована,

Прим’ята

І розпрямляєш стебелину-шпагу?!

* * *
Терпінню навчили осінні дерева –
Безлисто, навстоячки вітер стрічати.
І тільки вночі коли, зірка на чатах,
Зронити самотньо сльозу кришталеву.


1 Star2 Stars3 Stars4 Stars5 Stars (1 votes, average: 5.00 out of 5)

У СЯЙВІ СОНЦЯ І ТЕПЛА – Надія Пукас