НЕСКОРЕНИЙ СИРЕЦЬ – Надія Пукас
НЕСКОРЕНИЙ СИРЕЦЬ
Ветеранські організації “Сирець-1” та “Сирець-2” запросили мене на зустріч, де обговорювалися питання участі ветеранів у роботі з молоддю, у формуванні у неї високих людських якостей. Сивочолі ветерани стурбовано обговорювали насущні проблеми, пропонували свою допомогу. Їм є що сказати. Адже вони прожили таке змістовне, таке щире і чисте життя! У них такий багатий життєвий досвід!
У ході цієї зустрічі я зрозуміла, що вкрай недостатньо ми використовуємо цей золотий фонд. Не дивлячись на те, що ветеранів з кожним роком стає все менше і менше, ми все рідше і рідше запрошуємо їх до розмови з молоддю, за своїми щоденними клопотами забуваємо їх привітати, провідати. От хіба що 9 травня, на День Перемоги спалахує в наших серцях почуття вдячності, поваги, любові до сивочолих ветеранів, ми осипаємо їх яскравими весняними квітами, низько вклоняємось їм. Але хіба свій подвиг вони звершували лише один-єдиний день? Та ж іноді година, та що там – мить вартувала цілого життя!
Маючи перед собою вдячного слухача, старенькі продовжували почату у журналі розповідь, насотували її на веретено прожитих літ. Іноді на очі наверталася пекуча сльоза, а почасти то й погляд яснів, загорався молодечим блиском. Із висоти прожитих літ про смертельну небезпеку у боротьбі з фашистами говорилося спокійно, як про щось буденне; голодне сирітське дитинство змальовувалося барвистими фарбами; важка непосильна праця, якої б і доросла, фізично загартована людина, не витримала б, згадувалася як радісний, рвійний поклик душі. Слухаючи їх, хотілося обняти кожного, поцілувати натруджені руки, впасти перед кожним на коліна, просити прощення за смуток в очах, посіяний нашою неувагою, нашою непам’яттю, а почасти то й образою, кривдою.
І тут якось спонтанно, неочікувано, без автора, виникла ідея записати ці дорогоцінні розповіді, зберегти ці спогади для нащадків, аби знали ще й сьогодні їх онуки і правнуки, аби знали сусіди, що ось, поруч з ними – герой, що
Переходять вулицю, гріються на сонечку, чекають телефонного дзвінка живі сторінки історії нашого краю, нашої батьківщини. Що їх спогади, занотовані із перших вуст, і ніхто не сміє їх переписувати, змінювати.
А тут, на щастя, знайшлася людина, яка гаряче підтримала цю ідею, взялася всіляко сприяти, щоб ці спогади, ці розповіді пішли до людей, знайшли свого широкого читача, щоб далеко за межами мікрорайону люди дізналися, хто творив і будував нам добробут, хто зміцнював нам державу, у кого треба вчитися берегти її і стверджувати.
Цією людиною виявився Ігор Вікторович Куташев. Він сам народився і виріс у Києві. Сирець – його маленька батьківщина. Бабин Яр – це і його особисті спогади про повоєнне дитинство, це і його далеко не “мажорна” юність. Він сам прийшов на завод п ‘ ятнадцятирічним підлітком, помічником токаря, і доріс до директора мотоциклетного заводу, основний робочий склад якого проживає на Сирці.
Наші співрозмовники – його сусіди, його знайомі. То ж само собою, що його душа не могла не відгукнутися на таку ідею. Та й ветерани йому довіряють. Адже багато хто з них не раз звертався по допомогу до Ігоря Вікторовича і, звичайно, отримував її, а дехто в свій час працював на мотоциклетному. Кому ж як не Куташеву бути зараз поруч з ними? І він став запорукою того, щоб спогади ветеранів залишилися нащадкам у вигляді книги “Нескорений гордий Сирець”.
Подаю декілька записів учасників зустрічі у раді ветеранів “Сирець-1” “Сирець-2″та “Дегтярівська”, що у м. Києві.
Нінель Василівна Анечкін a 1924 року народження.
Вона ще й зараз нагадує дівчину. Невисока на зріст, зграбна, з ясними синіми очима. А якою ж була вона тоді, у сорокових, коли її сім’ю евакуювали разом із заводом ” Більшовик” у Свердловськ? Все довелося робити: і хліб з поля збирати, і формувати посилки на фронт. Нелі тоді ледь виповнилося 16. А їй і 14 не даси. Малесеньке, худесеньке, тільки очі – допитливі, ясні, дивляться суворо. А тут ще не встигли підійти ешелони з обладнанням заводу як уже білі мухи літають. Сяк-так територію обгородили, де верстатам стояти, ще й даху не збудували, а зброю для фронту почали випускати. Мороз і голод дошкуляли так, що в голові паморочилося, шкіра з рук залишалася на металі, рукавиці одягали.
А Нелі ще й інший клопіт: до верстата не дістає. То майстер цеху розпорядився, щоб їй під ноги ящик п ідкладали. Не довго тішилася вона таким нововведенням. На другий день ящика хтось (мабуть, такий же “великан”) поцупив. Стоїть вона перед станком, плаче, сльози на щоках замерзають. Серце майстра від жалю рветься за такими токарями, та що вдієш. Війна. Фронту потрібна зброя. Спиляли поблизу товстенну сосну, нарізали пеньків, пристосували перед верстатами і мадонни півтораметрового зросту стали надією фронту. Кожна намагалася перевиконати норму, у кожної п е ред очима батько, брати.
Спали в бараках. Лягали по двоє на одному матрасі, щоб другим укриватися. Та це мало допомагало, бо холод дошкуляв немилосердно. А щоб хоч зрідка наїстися, то по черзі віддавали одна одній талони на обід.
Та вони знали: ті, що на фронті, щомиті ризикують своїм життям, рідна земля стогне під важким фашистським чоботом. І вони подвоювали свої сили, піднімали віру, долаючи нелюдські труднощі.
…Іде Нінель Василівна тихою зеленою вулицею, що на Сирці, милується красивими, ошатно одягненими молодими киянками. Зупинилася перед пам ‘ ятником розстріляним у Бабиному Яру. Низько вклонилася полеглим.
Ярошук Марія Демидівна,1930р. н
Ще вчора Марійка бігала звивистими польовими стежками, плела барвисті віночки із квітів, у яких просто потопало їхнє село Баришівка, що на Київщині, а сьогодні вона разом із дорослими жінками та старими дідусями іде будувати військовий аеродром. Поруч з нею такі ж 12-13 літні хлопчики і дівчатка, мовчазні, похмурі, враз подорослішалі. Те, що вони маленькі і худенькі, пригодилося, коли ховалися у придорожних виярках від бомбардувальників. Припаде Марійка до землі і прислухається, як комашина перебирає лапками, повзе по її лиці, але боїться поворухнутися. Лише коли бомбардування стихне, вони знову візьмуться за лопати.
У 1946 році вступила до профтехучилища, після закінчення якого працювала 43 роки закрійником на взуттєвій фабриці, що на Куренівці. Мозолі і кісточки, які утворилися від інструментів, не згладжують ніякі мазі, лише час і вітер обціловують їх.
Звична до роботи, Марія Дмитрівна жваво порається по господарству, часто допомагає своїм подругам. Завжди спокійна, врівноважена. От тільки часто зупиняється перед вітринами. Це у неї звичка ще з тих голодних повоєнних літ. Молоді щебетушки після зміни зупинялися перед вітринами і гралися у таку собі гру: от як будуть у нас гроші, то ми собі купимо і те, і друге. І проходжалися в уявному одязі, розказували одна одній, які смачні солодощі вони їдять, як хороше пахне ковбаска, он та, що лежить посередині вітрини.
Награвшись досхочу, прямували додому, голодні, в простих поношених сукеночках.
Розказує Марія Дмитрівна про своє життя, а в очах веселики грають. Саме любов до життя, нескорений оптимізм і стали опорою їй у нелегкому житті.
Ільїна Олена Павлівна, 1927р. н.
Хто мені буде заперечувати, що справжнього вчителя впізнаєш відразу? Спокійна манера розмови, логічний виклад думки, вміння вислухати співбесідника, непереборні аргументи у дискусії – все це вирізняє вчителя з-поміж інших. Саме такою я побачила Ільїну Олену Павлівну, вчителя із 40-річним педагогічним стажем, наділеного всілякими педагогічними відзнаками.
Розміреним журливим ручайочком тече наша розмова.
“Щороку з-поміж інших дат відмічаю 6, 7 і 8 грудня. До кінця життя не забуду, як до нас у хату зайшов німецький офіцер ( і такі були), щоб попередити маму, що завтра в село Крюково увійдуть німецькі війська і людей вивезуть у Німеччину, а все село спалять.
Що могли, помістили на санчата і глибокими снігами пішли в ліс. Мороз тріщить, сніг зверху падає, а м и закопуємось у замети, готуємо собі нічліг. Хто може собі уявити ночівлю у заметі в лютий моро з? Вийшли цілими сім ‘ ями, з маленькими дітьми. В нашій сім ‘ ї було четверо: дідусь, мама і ми з сестрою. Батько воював на фронті. Дідусь обладнав нам лігво із ялинових та соснових гілок. Все, що було теплішого, накинули на нас із сестрою. Але холод з цього тільки посміявся. Та це був не єдиний наш ворог. Всі три доби шуліками над нами літали снаряди з однієї і з другої сторони. Траплялося, що снаряд не долітав до цілі, а падав у наш, так званий, табір. І тоді душу рвав нелюдський крик пораненого.
Наша сім ‘ я вціліла, але мама з дідусем таки простудилися і невдовзі один за одним померли. А про сирітське воєнне життя – то вже окрема розповідь”.
Василь Миколайович та Любов Яківна Попови
До зустрічі з цією милою парою я готувалася заздалегідь. У раді ветеранів ” Сирець-2″ мене попередили, що голова родини, Василь Миколайович Попов – один із найповажніших жителів Сирця не лише за віком ( 1915 року народження), а й за своїми бойовими подвигами, нагородами, громадським життям.
Заходимо з Людмил ою Полікарпівною, головою ради, в ошатну квартиру. В порозі гостинно нас зустрічає господиня – Любов Яківна. За столом, устеленим книгами, фотографіями, документами, працює полковник запасу, ветеран розвідки, орденоносець(кавалер) двох орденів Червоного Прапора, двох орденів Вітчизняної війни 1-го і 2-го ступеня, ордеН ів Червоної Зірки і Богдана Хмельницького, Медалі “За бойові заслуги” і ще 30-ти нагород, серед яких і медаль “За звільнення Києва”.
Любов Яківна вносить у кімнату важкезного від нагород кітеля. Василь Миколайович сумно погладжує виблискуючі на сонці нагороди, полинувши спогадами у далеке воєнне минуле. Чи ж таке далеке? Пам ‘ ять щоразу повертає у небезпеку, яка чатувала на розвідника щомиті.
Доля різко розмежовувала знаменні події у його житті. В червні 1942 він закінчив з відзнакою піврічні курси молодших лейтенантів, a в червні 1945 – він, солдат-переможець, воїн-визволитель крокує у Параді Перемоги на Красній площі в Москві. Армія його формувала, гартувала, возвеличувала. І він сповна, до самозречення, віддавався службі, піднімався по службових сходинках.
Закінчивши Центральні курси офіцерів розвідки був призначений командиром розвідки полку, потім дивізії, офіцером розвідувального управління.
На перший погляд здавалося б, що життєвий і бойовий шлях у Василя Івановича легкий і безхмарний. Але куди подіти розкуркулювання, арешт і три роки тюрми по 58-й статті як ворога народу? Та про труднощі і негаразди він говорити з гостями не любить. Хіба що із вірною подругою Любою-Любашею, яка йому все життя була не лише вірною дружиною, а й другом, соратником. Їй теж є що згадати. Війна прийшла на Київщину, коли вона була ще зовсім дитиною. А їй довелося бути за старшу у сім ‘ ї, бо троє братів як пішли на фронт, так і не повернулися.
Крім того, що на неї впали турботи по господарству, вона, маленька і худенька, була зв ‘ язковою у партизанському загоні.
Тепер же, коли їх життя стало історією, коли їх спогади – велика цінність для школярів і молоді, для журналістів і військових, для письменників і державних діячів, Любов Яківна стала в цьому дуеті і секретаркою, і помічником, а головне – медсестрою.
Та й то сказати! Не дивлячись на поважний вік, Василь Миколайович, який має чіпку пам ‘ ять, гострий розум, вишукане слово, щоразу приймає відвідувачів, вичитує написане про ратне минуле своє і побратимів, упорядковує архіви. Ось лежать поважні енциклопедичні видання м осковських, київських видавництв, далі фото, де бравий полковник то бесідує із мером Москви, то приймає нагороди від Президента України.
І що найголовніше у цій родині – любов і повага один до одного, спокій і радість від свого буття, гордість за прожиті роки.
Виходимо з Людмилою Полікарпівною із гостинного дому, давши обіцянку, що ще не раз сюди завітаємо. Знаємо, що будемо не поодинокими гостями.
Олейнікова Галина Яківна, 1931 р. н
Народилася вона на Миколаївщині, але вважає себе киянкою, оскільки зразу ж після війни переїхала жити до тітки на Київщину.
…Німці, вступивши у село, повиганяли із хат їх господарів, залишивши собі все їстівне, одяг, затишок. Батько їх воював на фронті, тому новоспечені квартиранти особливо лютували. Маму з дітьми вигнали жити до хліва. Галина Яківна ( характером спокійна і добра) з теплотою згадує:
– А ми у хліві всі до корівки попритуляємось і так ночуємо. А вона, наче розуміє нашу тривогу, лежить тихесенько, спокійно, боїться потривожити когось із нас. Німчура запримітив наш “комфорт” і вигнав із коров ‘ ячого хліва, переселив до свиней. Там було гірше. Свині не такі добрі, як корівка. Брудні, верещали, спати не давали.
Не ми одні так жили. В кожній хаті стояли німці. Правду кажуть, що не всі люди однакові. У сусідів стояв молодий німець, то він нам, дітям, на новий рік ялинку поставив, пригощав, співав своїх пісень. Ми тямущі були, швидко навчилися розуміти по-німецьки, і вчували як у голосі, так і в словах зміст. Німець тужив за своєю батьківщиною, за родиною. Наш німець підслухав, і невдовзі той, добріший, зник із села.
У мене був друг, Іван, бешкетник ще той! Та й я не відставала. Якось ми прислідили, що німці у клуні погрузили боєприпаси. Ми з Іваном взяли і підпалили клуню. Що тут діялося! Після того ми цілий тиждень ховалися у скирді. На наше ща cтя, німці почали відступати, і ми повернулися додому.
Після війни мама мене відправили до тітки у Бровари. Я влаштувался на віскозний завод у Києві. Так і стала киянкою, вийшла заміж. Сирець – моя друга Батьківщина.
Решетова Галина Олександрівна,1935р. н.
Народилася в місті Ульянівську. Найяскравіший спогад дитинства – поселення до них у кімнату (18квадратних метрів), де проживала їх сім” я, ще 4 евакуйованих киян. Це були мама, бабуся і двоє дівчаток – Фаїна і Софа. Разом зі своїми членами сім”ї було восьмеро. Батько загинув на фронті 25 жовтня. Отак, як кажуть, “в тісноті та не в образах” долали ці дві сім”ї воєнне лихоліття. Старші працювали “Для фронту, для перемоги”, а малеча здобувала собі на харчі. Збирали мерзлу картоплю, лободу, насіння. Та навіть тим мізерним харчем ділилися з пораненими, які лікувалися неподалік у госпіталі.
Найбільше хотілося дівчаткам пригостити молоденького матроса, без обох ніг, який весь час співав “Раскинулось море широко”.
Після звільнення Києва евакуйовані повернулися додому. А в 45 році туди ж направили на роботу Галину матір. З того часу вони стали киянами. У 47 від голоду ледь не обірвалося Галине життя. Однак вижила.
Про минуле розповідає спокійно, без пафосу, без болю. Отак і пройшла свою життєву дорогу, так і зустріла свою зрілість на українській, київській землі.
Василь Єгорович Корочин,1927року народження.
Йому й не даси його літ. Рівна постава, дзвінкий голос, захоплюється поезією, пише вірші.
Життя прожив цікаве, насичене, багате на події. Війну пам”ятає з того часу, коли його взимку 43 включили до загону, який повинен був виявити і знешкодити німецький десант. У своєму лісі, що у Воронезькій області, знав кожну стежину, тому й вміло маскувався, вистежуючи ворога. Але відсутність досвіду, молодість не завбачили появи дебелого німця перед очима хлопця. Маючи наказ діяти тихо, хлопець кинувся на німця, і той вистрелив. Поцілив у руку. Але рана була легкою. Старші побратими зуміли і врятувати Василя, і знешкодити ворога.
Підлікувавшись, Василь попросився на фронт. Прикладом для нього був старший брат, який загинув під Полтавою.
Воював мужньо, відважно. Звільняв від ворога Україну, дійшов до Румунії. На той час румуни вже добре розуміли, хто такий Гітлер, і хто такі фашисти. Щоб їх не вбивати, не знищувати, радянське командування брало їх в полон. Як розповідає Василь Єгорович, це були голодні, хворі, морально подавлені (Пригнічені)Солдати. Велику кількість полонених румунів було вирішено відправити у Київ на відбудову міста. Серед супроводжуючих був і Корочин Василь Єгорович.
Табір полонених румунів розташували на Сирці, біля Бабиного Яру. Війна скінчилася, румуни поїхали на батьківщину, а Василь Корочин і досі проживає тут. Сирець – його доля, його життя, його пісня.
Семенко Лідія Євтіхіївна, 1928р.
Із усіх моїх співрозмовників саме Лідія Євтіхіївна неохоче поринала в спогади. Наша розмова щоразу звертала на стежку сучасності. Однак минуле цупко тримало її, змушувало серце битися частіше, застилало смутком очі.
– 14 серпня німці вступили на Криворіжжя. Курява на дорогах страшенна. Техніки – видимо-невидимо. Ми всі попритулялися один до одного, сидимо, боїмося. А німці шуліками влітають у хати, вимітають всю їжу. Ми ж боїмося підняти очі, щоб вони не запримітили в погляді ненависті і страху. Та були й такі, що хлібом-сіллю зустрічали.
Батько наш воював, а нас з мамою німці з хати вигнали, то ми у сусідів у комірчині жили. Бідували. Жили впроголодь, в постійнім страху. А німці лютували, виганяли на роботу. Особливо діставалося тим, чиї батьки-сини воювали. Сільський староста про все їм доповідав. Ми, звісно, серед перших у списку, бо батько теж воював. Ми його так і не дочекалися.
А після війни – нові випробування. Чоловіки загинули, тому піднімали країну жінки і діти. Дуже важко було. Техніки не було. В основному обробляли землю вручну. Але не дали пропасти жодному колосочку. Не те, що тепер. Я хоч і живу у місті, а всерівно мені сниться поле. Душа болить з такої безгосподарності, яка коїться у нас.
Та й місто не те, що було раніше. Я, було, вночі повертаюся із зміни, іду по Сирцю – нікого не боюся. А тепер і вдень острах маю. Молоді можуть образити, скривдити. Чия то вина? – Звісно батьків.
– Пригадую, як одного разу мию підлогу, а син ліг переді мною на долівку. “Ти чого?- питаю”. А він каже: “Я хочу дивитися на твоє лице”.
Тепер нема такої єдності між дітьми та батьками.
Лідія Євтіхіївна сумно хита головою.
Муравйов Борис Опансович,1928 року народження.
Натерпілася сім” я Муравйових у роки війни, хоч і не воював на фронті їх батько-інвалід. Шестеро дітей, та хворий чоловік на мамині руки. Але жили дружно, діти слухняні, допомагають один одному. Так би й прожили, якби не війна…якби не війна.
Фронт через їх село пройшов чотири рази.
Німці пограбували все, спалили хати, вивезли людей в Німеччину. Розруха, голод, смерть.
Хто не загинув від куль, мучився і помирав від тифу. У сім”ї Муравйових захворіли всі. Борис 13 діб горів у гарячці, без свідомості. Чудом вижив. Без ліків, без належного харчування, майже з того світу юнак повертався до життя.
Але молодий організм брав своє і дозволив Борису здійснити свою мрію – стати військовим. Пригадує, як ідучи з дому з полотняною торбинкою, оглянувся назад і побачив на порозі матір, яка сумно дивилася синові услід. Це було у 45-му, коли Борис відправлявся у Харківську артспецшколу. Далі було Сумське артилерійське училище і служба-служба-служба. Мовби надолужуючи втрачене, молодий здібний офіцер завойовував авторитет у командирів і повагу у підлеглих. Йому доручали найвідповідальніші ділянки роботи. Крізь все пройшов: Кубинські події і повну бойову готовність під час Карибської кризи, бойові чергування біля пультів такої зброї, від якої з найменшої неточності розпочалася б світова війна.
Воєнне лихоліття, багаторічна напруга, далися взнаки. Тому так полюбляє Борис Опанасович прогулюватися тихими Сирецькими вулицями, часто прислухається до шелесту віковічних дерев, звіряє з ним свої спомини. Він – живий. Можливо саме завдяки тим, що навічно зосталися у глибокому Сирецькому яру.
Савченко Микола Андрійович, 1926р. н.
Він мене приголомшив першою ж фразою-запитанням.
– Знаєте, хто у мене був класним керівником?
– Хто?
– Сам Михайл о Стельмах. Але йому самому було тоді лише 14років, не набагато старший від нас. Та ми його любили.
– А де ж та школа була?
– У селі Літки, Броварського району. Наше село красиве, на Десні. Війна спалила його, знівечила, людей винищила. Війна, – скажу я вам, – паскудство. Навіть ворогам вона не приносить радості. Що за задоволення – знущатися над людьми, позбавляти їх життя?
Коли у село вступили німці, воно перетворилося на величезне багаття. Палало все. Село згоріло дотла. На ранок наші відбили. Люди стали підходити до офіцера, який записував добровольців на фронт. Ми з кількома хлопцями теж підійшли, записалися. Мені було 17. Коли повідомив про це батькам, мати, звичайно, засмутилася, бо вже один син, який працював на заводі “Арсенал”, воював. А я молодший. Всього нас було 9 дітей у сім”ї. Я був надією для батьків. Батько ж, який пройшов фінську, японську війни, тут же почав мене настановляти, і як поводитися зі зброєю, і як вести себе під час бою. “Придивляйся, що роблять старші воїни, те і ти роби. Тримайся бувалих cолдат “.
Навчання наше було дуже скороспішним, бо німці вже захопили Петрівці. Мене призначили у 2 мінометну бригаду окремого 204 мінометного полку. ( Далі Микола Андрійович розповідав про свій бойовий шлях і відступу і перемог з такими деталями, з конкретними однополчан, що, здавалося, тільки-тільки стих бій, десь отут звучать голоси, що моєму здивуванню не було меж.)
Від природи говіркий і веселий, бувалий боєць враз спохмурнів, з болем у серці розповідаючи про розтерзаний Київ, який йому довелося визволяти. Знову ж таки найдрібніші деталі, назви вулиць, номери будинків.
– 6 листопада ми заїхали на Куренівку. Страшна, гнітюча картина, скажу я вам. Пусто, безлюдно.
Забувши про час, про інші справи, іду воєнними дорогами разом із відважним воїном на Житомир, на Вінницю, на Кам”янець-Подільський і аж до Карпат. Враз мій співрозмовник вмовкає, а потім тихо, мов сам із собою:
– Киянин, вчитель із Бесарабки загинув у мене на очах.
Я тихо чекаю, поки Миколі Андрійовичу переболить і він знову продовжить.
– Да. Так от одного разу ми відбили у німців вагони з провізією. Відкрили один – а там величезні банки з варенням. Наїлися!
(Боже мій! Думаю собі. Та ж то були ще зовсім діти. Порівнюю із сучасними їх однолітками. Висновок? Зробіть самі.)
І продовжує:
– В Карпатах загинув Романов Саша. В Карпатах було найважче. Ні окопа вирити, ні швидкості набрати. Перевал за перевалом. Далі – Польща. На Віслі ранило Дубину.(І погляд на мене з докором. Мовляв, Дубину ж поранено.) А я ось вижив. Хоча саме там міг бути убитим. Врятувала рідна Десна.
– Як?
– Ми перевозили зброю на той берег. А я вмів поводитися з рікою. Тому мене було призначено за старшого. За цю операцію я й отримав орден Червоної Зірки.
Затамувавши подих, слухаю…слухаю… От уже і радість перемоги. Ось уже повоєнна служба в Армії і повернення додому.
-А чим Ви займалися після війни?- питаю.
-І після війни воював. Тільки із злочинами і злочинцями.
Микола Васильович був фахівцем від Бога на теренах карного розшуку.
Анікін Петро Павлович, 1931 р. н.
Війна оминула Петра випробуваннями, страхом. А голод і холод, він не вважає аж таким лихом, бо ще змалечку гартував себе, випробовував, готуючись стати військовим. І він ним став. Зразу ж після школи вступив до Томського ордена Червоної Зірки зенітного артилерійського училища, а потім до Київського вищого радіотехнічного училища. Якщо кажуть “професіонал високого класу”, то це про нього. Його талант до військової справи засилав у найнеприступніші місця, де розташована була військова техніка. Від Крайньої півночі до пекучого Півдня, від острова Діксон до кучерявих верболозів України. Трапилося так, що його вміння відмічав навіть Фідель Кастро.
Про себе Петро Павлович говорить скупо, коротко. Більше про своїх друзів, про краї, у яких побував.
Та де б не був, а думкою все повертався у Київ, до якого серцем прикипів. Мабуть Високе Небо почуло його прагнення, бо останнє його призначення було у м. Васильків, Київської області. Невдовзі Петро Павлович переїхав у Київ.
Проводить велику просвітницьку роботу щодо дотримання здорового способу життя як серед молоді, так і серед людей старшого віку. У раді ветеранів його поважають, прислухаються до його думки, дотримуються його порад. Він вважає себе киянином.
Надія Пукас
(2 votes, average: 3.50 out of 5)