МІЖ НАМИ, ЖІНКАМИ – Надія Пукас
ЗОЛОТА ПОРА
Така пора:
Ще пахне падолистом –
Та вже й мороз пройшовся по землі.
Ще горобина тішиться намистом –
І приміря сніжиночки малі.
Така пора:
Ще серце юно б’ється,
Ще дужий і широкий змах крила,
Та срібна павутина в косах в’ється
Й зажура тихий голос подала.
Вже не шумить весняна горда злива –
Та ще чекання мріє на зорі.
Така пора!
І я така щаслива
О тій хорошій золотій порі.
ЩОДО ПРОБЛЕМ
Я просто жінка!
Я всього лиш жінка!
А ви мені на плечі –
Всі світи!
Та я ще хочу
Засміятись дзвінко,
А ви мені –
Лиш суму й самоти.
Мені би слухать
Оди і поеми!
А ви –
Про ціни,
Мафію, діла.
Кому потрібні
Ваші всі проблеми,
Як жінка
Викидає
Дзеркала?!
МОНОЛОГ СВАРЛИВОЇ ЖІНКИ
О, чоловіче, козаче, воячку!
Молюсь до тебе,
Але навстоячки,
Бо в тім то й сила моя нетлінна –
Лиш перед Богом я на колінах.
А я ж тобою завжди хвалилася,
А я ж барвінком тобі стелилася,
А ти проспав десь чи, мо’, пролежав,
Як брали те, що тобі належить,
Тобі й мені та ще дітям нашим,
А ти дурився, що то – на краще!
Ти в суперечках вус шарпав рвучко,
А я ладнала собі “кравчучку”.
Ти лаєш ту, потім іншу владу,
Діти ж забули смак шоколаду.
Сплива між пальці нажите роками,
А ти лиш мовчки розводиш руками.
Та ти ж був майстром, дім був з достатком!
Діти пишалися таким татком!
Та ж ми купалися щоліта в морі –
Тепер купаємось в злиднях та горі!
Тобі наврочено чи наворожено,
Чи, може, мозок твій заморожено!?
Стоїш, як скеля, з вуст ані слова!
Не чоловік, а якась полова!
А я тополею стояти мушу,
Ще й посміхатися,
Щоб не впасти!
А я вгризаюся в свою душу,
Як звір у лапу,
В смертельній пастці!
Чоловіче!!!
БУВАЄ
В хаті врочисто, як на концерті:
Прийшли завчасно з роботи тато.
Виймають дітям з кишень цукерки,
Віддали жінці сповна зарплату.
Ба, навіть кинулись щось помагати.
І погляд лагідний, аж рахманний.
Ще й посміхаються винувато.
Ну, “ангелочок”!
Коли не п’яний.
СЕКРЕТАРКА
Кричав при всіх!
А вибачився нишком.
Та що там вибачився!
Плазував!
До ніг котився лісовим горішком,
З лиця гіркі сльозини злизував.
Молився.
Натякав на іномарку,
І м’яв грудей набубнявілий цвіт.
Там, за дверми, вона –
Лиш секретарка.
А тут на ній
Зійшовся клином світ.
ВТОМА
День закінчився.
Я іду додому,
Мене стрічає він очима-вікнами.
А на плечі моїм, мов хустка, втома.
До неї все ніяк не можу звикнути.
Не тягарем вона лягла на плечі,
А полохливою, мов птиця, ношею.
Без неї був би не солодким вечір,
І день мені здавався б нехорошим.
Вона для мене – невидима слава
І честь за труд, за працю цілоденну.
Немов для буднів золота оправа,
Немов для берега трава зелена.
Не буду я ні плакать, ні тужити
За передчасну у косі порошу.
По-іншому я не зумію жити –
Сама собі таку дібрала ношу.
ХОТІЛОСЯ СПОКОЮ
Так захотілося спокою і самоти,
Що кинула все і майнула світ за очі.
Та й вгрузла по саму душу в розлуку.
Вона мені димом їдучим, гірким
Впивається в горло й вичавлює сльози.
Тяжкими веригами впала на плечі.
Ой Боже мій!
Що мені робитоньки?!
РУКИ МАРІЇ
Поклали Марію в лікарню,
Їй діти пакунки носять.
А руки Маріїні гарні
Роботи,
Роботоньки просять!
Вони її перероби-и-ли!
За вік нелегкий жіночий.
Робота давала їм силу,
Вона ж звеселяла очі.
А очі ті сині-сині,
Вуста, як вогонь, гарячі.
Зростила дочку і сина –
Не скаже ніхто: “Ледачі”.
А скажуть:
– На мамку схожі.
Це значить – також робітні.
… Лежати руки не можуть,
Без праці вони сирітні.
Навхрест їх на грудях зложила,
(Ловкі колись і дужі)
По них мов стежини – жили,
І –
За роботою тужать.
В труді її сили і мрії,
Трудами вона плодоносить.
Іще б лікувалась Марія,
Та руки роботи просять.
ЖИТТЯ ПО КОЛУ
Наприкінці життя
Жінки у селах
Згинаються, немов питальний знак.
Немов питають землю, річку, зело:
– Скажіть, а жити наостанку
Як?!
Віддали силу дітям і роботі.
Тепер онуки докором німим
Вуста стулили в молодій скорботі.
Онуки, бачте, стали заздрить їм!
Позаздрили літам високочолим,
Нехай неситим, але не гірким.
Життя, немов годинник, йде по колу.
День знову став напруженим таким!
Корові треба сіна накосити,
Несапані стоять ще буряки,
Води в теплицю треба наносити…
Думки снуються довгі, мов рядки.
І знов одна, немов у сорок п’ятім.
Стає до світу.
Цілий день – гарунок.
Онуки будуть погляд свій ховати,
Приймаючи важкий в неділю клунок.
ВІРМЕНСЬКІЙ ПРАМАТЕРІ
Я старенькій вірменці
Вмостила корзину на плечі,
(Несла в ній на базар
Жбан ожини, хурму ананас).
І вона мені вдячно щось своє
По-вірменськи лепече,
Перехожі всміхаються,
Дивлячись мило на нас.
Стоїмо
Дві праматері,
Людства дві добрі надії.
Тільки бабця вся чорному,
Я ж – в голубім декольте.
Не дивуйтеся люди:
Жінка жінку завжди зрозуміє,
Йди з добром до людей!
А на мові якій – то пусте.
ОСТАННІЙ ТАНЕЦЬ
Осіння злива!
Остання злива!
Ти ба!
Ні пізно тобі, ні рано.
Розбійниць-блискавиць вперед впустила,
А грім у них був за отамана.
Вербі розчісує срібні коси,
Кудлатить шапку в старого дуба,
Підлітка-клена до танцю просить,
Питає в ясеня, чи ще любить.
Щербатий місяць з-за хмари виповз,
Докірно глянув на це гуляння,
Із вуст їй краплі холодні випив
Тай посміхнувсь, бо вона –
Остання.
Погляньте люди!
Погляньте люди!
Як на весіллі вдова танцює.
Такого ще не було й не буде.
Аж під собою землі не чує!
Розкрилля рук, лебедина шия,
Вогнистий погляд, хода царівни.
А молодиці їдять очима,
Бо знає кожна, що їй не рівня.
А що вже дрібно іде по колу!
Так, ніби чорта до ніг впустила.
– Поглянь, мій соколе, мій Миколо,
Якого нині ми женим сина!
Ні, не танцює, а ніби вершить
Високу кручу, де спить коханий.
Ще як загинув –
Танцює вперше.
І знають люди, що вже востаннє.
ВІРНІСТЬ
У ніч на Дев’ятого Травня,
Як світиться щастям блакить,
Над річкою сива журавка,
Як свічка кохання, горить.
Зажурені сиві тумани
До серця їй спогади шлють.
Журавка шепоче:
– Коханий,
А я ж тебе й досі люблю!
О скільки разів сині грози
Лягали дощем у ріллю,
Весну зустрічали морози,
А я тебе й досі люблю.
О скільки стерпіла я муки,
О скільки зазнала жалю!
У подруг вже діти й онуки,
А я тебе й досі люблю.
У горі тяжкому зітхнула
Натруджена тиха земля.
І сива журавка почула
Малиновий спів журавля.
Від щастя вона застогнала
Й погасла, як свічка, в ту мить.
А вірність, як ватра палала.
В серцях наших завжди горить.
НЕВІСТОЧКИ
В моїм саду квіток багато
Навесні,
Цвітуть у будні і у свято
Запашні.
Як роси упадуть і стихнуть солов’ї,
Мов зорі, зацвітуть невісточки мої.
Упав солдат на крайдорозі
За селом.
В вогні, в печалі і в тривозі
Все гуло.
Свободу здобули
Для рідної землі.
З-під серця проросли
Невісточки малі.
Щодня іде старенька мати
На курган.
Її не вийде зустрічати син Іван.
Лиш тихо пропливуть
Над степом журавлі,
Тихесенько зітхнуть
Невісточки малі.
Невісточки мої…
Невісточки мої…
МАТЕРЯМ, ЧИЇ СИНИ ЗАГИНУЛИ В АФГАНІСТАНІ ( триптих)
Вони не повернулися з війни.
Вже котрий рік без них
цвітуть черешні.
І нічиєї тут нема вини!
Але від того матері не легше.
БАЛАДА ПРО МАТІР
Звідки знати їй –
Вона там не була.
Трудно й вимовить, у тім
А ф г а н і с т а н і.
Сад садила, хліб смачний пекла,
Вміла запрягти коня із стайні.
Знала, що, у кого й де болить,
І яким ‘го зіллям лікувати,
Вміла горе навпіл розділить.
Так би тихо й вік ізвікувати.
А як нічка заколише світ,
Засинає стомлено і легко.
Тільки лиш попросить довгих літ
Для синочка,
Бо служив далеко.
Ждала тихо золотих листів:
“Жив, здоров, чого і вам бажаю”.
Мати мріяла синочку пирогів
Напекти з нового урожаю.
Ніч як ніч.
Потомлено заснули
Люди, річка, пізній гість у хату.
Пташенята крилонька згорнули,
Все заснуло…
Не заснула мати!
То лицем прилине до вікна,
То в сорочці вийде за ворота.
Й знов до хати,
Стомлена, сумна.
Тиша навкруги.
А мати:
– Хто там?
Нащось хліб почала розчинять,
Кинула, побігла знов за браму.
Помолилась…
Знов вляглася спать.
Раптом пострілом у хаті:
– Мамо!
– Боже! Та ж у хаті я одна,
Дай дожить до світу, Боже, сили.
Завтра он повезу до млина:
Обіцяла пиріжечків сину.
Написав в останньому листі:
“Я обов’язково повернуся!”
Нащо, сину, ми’ слова оті?
Я, синочку, слів таких боюся.
І чому не пишеш, де ти служиш?
Ще б тебе спитати я хотіла.
Бачу, що за домом тяжко тужиш.
Я б до тебе пташкою злетіла!
Я б тобі у дзьобику принесла
Із садочка нашого роси!
Зірка зблиснула і вмить погасла.
Мати скрикнула:
– Ой сину, си..!
Заніміла, стала серед хати.
– Де ти, сину?
За вікном туман.
Звідки було тій селянці знати,
Що на карті є Афганістан,
Що вітри чужі, лихі, тривожні
Поженуть в той край її дитину,
Не спитавши в матері,
Чи можна!
Тої
Ночі
Син її
З а г и н у в.
СОН МАТЕРІ
Мені щоночі, сину, снишся ти.
Немов біжиш, маленький, біля хати.
А я стою, дивлюся з висоти,
І все боюсь до тебе погукати.
А я стою, не відаю іще,
Що ти біжиш в далеку ту країну.
І не підкаже мені серця щем,
Що ти у ній…
Що ти у ній загинув.
Така щаслива я у тому сні,
Лише у тому сні я посміхалась.
О Боже милий, поможи мені,
Щоб я від того сну не прокидалась.
ЗАЛИШИЛАСЬ ЖИВА
О жінко з ясної країни!
Чи є у Корані слова,
Щоб син, молоденький, загинув,
А я залишилась жива?!
Над вербами в гаю зозулі
Наковують довгі літа.
А ти, мій синочку, в аулі,
Лиш зірка сія золота.
А хто ж твої зболені рани
Росою-сльзою змочив?
Лиш бігли ордою душмани
Й на смерть кулемет їх строчив.
Не зірка над скалами пізня
Яскраво і гордо сія –
То плаче над сином невтішно
Кохана, Вітчизна і я.
О жінко з ясної країни!
Чи є у Корані слова,
Щоб син, молоденький загинув,
А я залишилась жива?!
ОДВІЧНЕ
Ти сам картинку ту зітер,
В якій весна й любов буяла.
Чого ти хочеш ще тепер?
Щоб я за тебе воювала?
Я не боєць.
Але й не бранка.
Проста,
Пещерно-тривіальна.
На кухні майдає фіранка
Легенька,
Мов фата вінчальна.
Це мій рубіж і поле бою.
Мій меч – компреси і пілюлі.
І пилосос гуде гобоєм,
Й литаврами гримлять кастрюлі.
Тобі все маряться вершини,
Які ти мусиш подолати.
Хай буде так!
Бо ти – мужчина.
А хто внизу буде стояти?
ЖІНКА
Як багато ця жінка може:
Увійти у палаючу хижу,
Засвітити зів’ялу рожу,
Звірину приборкує хижу.
Як багато ця жінка знає:
Хто сосні дарував сережки,
Як веселка сім барв єднає,
І куди веде місячна стежка.
Як багато ця жінка вміє!
Як зігріє тебе очима!
Серця біль рукавом розвіє
І не просить у Бога спочину.
Як багато ця жінка хоче:
Навзаємно кохати й вірно!
Хто це?
Хто це в саду щоночі
Плаче тихо, самотньо, гірко?
РЕТРО
Я не прийду, некликана, до Вас,
Хоч говорити так уже не модно.
Та я, мов слоники на дамському комоді,
Хоч їх уже повикидати час.
Я розкладаю серця партитуру,
Напну струну від неба до землі.
У когось відеоапаратура,
А в мене айстри й слоник на столі.
Я ТОБІ НЕ ПРОЩАЮ
Я тобі не прощаю
Купаних сліз в росі,
Синіх моїх одчаїв,
Срібла в моїй косі,
Темних підозр і гніву,
Марних чекань удосвіта,
Пісню свою щасливу
Обірвану…
З мене доста!
Словом навідліг бита,
Безгрішна,
Як сам Почаїв.
Долю полинну спито!
Я тобі не прощаю!
Муко моя і згубо,
Час розірвать кінці!
…Трепетно так і любо
Мені на твоїй руці.
ВІДДАНО КОХАТИ
А я вже можу
Віддавать себе,
Взамін не вимагаючи нічого!
Якщо до берега, стомившись, ти гребеш,
То я для тебе і весло, і човен.
Візьми моєї сили у путі,
Щоб легше було терни подолати.
Шалені будні у твоїм житті,
А я для тебе хочу бути святом.
В саду заснула пісня солов’я
І квітка трепетно росу спиває.
Не грішниця, і не дивачка я,
А просто з тих,
Хто віддано кохає!
ДО ПАРИ
Вбираю в карість вечорову
Твій волошковий біль терпкий.
Засмучений і чорнобровий,
Прийшов до мене ти такий.
Спинивсь, мов сонях над межею,
Вділив мені своїх жалів.
Мені ж почулась над землею
Тужлива пісня журавлів.
З тих пір в душі моїй курличе
Твоє несказане “люблю”
І серденько до серця кличе
Й печаль парує до жалю.
ГРОЗА У СІЧНІ
Вдарив у січні грім,
Наче по скрипці бубон,
Наче невмілий грим
На личко й дитячі губи.
Вдарив на чистий сніг,
Приском на білі пальці.
Блискавок хижий сміх
Нап’ялив на срібні палиці.
Стовпіли від грому люди,
Старші –
Так ті хрестились.
Вітер їх брав за груди,
Хмари до ніг стелились.
Мабуть, календарі
Стали всі сторчголовою.
В січні!
Ще й на зорі
Стала гроза до бою.
Хотів Морозенко грозу
Поводом упіймати.
Зронила на сніг сльозу
П’ятнадцятирічна мати
ПОБУДЬ ЗІ МНОЮ
Коли я голосом,
Високим і тонким,
Вторити можу
Травам, річці, колосу
Або деревам,
Праведним таким,
Співаю з ними
Й пісню за село несу,
Коли я серцем,
Зболеним не з ран,
А від жури
За зірваною квіткою
Сумую тихо, –
Ти ж мене не зрадь!
Присядь побіля мене
Й біль не діткне
Тоді душі моєї.
Ти побудь!
Тоді зі мною,
Ніжністю заврунений.
А потім йди собі
І все забудь.
Лише той час,
Цю мить лиш
Подаруй мені!
ДРУГИЙ
Вітер здалека!
Летіли лелеки
До отчого гнізда.
Зірка в тумані,
Сльоза на світанні.
Лелеко, біда, біда!
Сонце за виднокругом,
Багряний небокрай.
З другим лелечка, з другим.
Господи, не покарай!
Лелеко, не сердься,
Так хочеться серцю
І ласки, і тепла.
Не бачила літа,
Лиш зими і вітер.
Його все життя ждала.
Ти ж зостанешся другом
З ясної висоти.
З другим лелечка, з другим.
Ти її відпусти.
Молодо й легко
Злетіла лелека
Аж ген до високих хмар.
Ніжний цілунок –
Долі дарунок
Міцніш від усяких чар.
Понад весняним лугом
Любо удвох летіть.
З другим лелечка, з другим.
Ви її не судіть.
ЯКБИ Ж ТО
Ну що ж, переможцю,
Святкуй перемогу!
Ти серце зневолив моє.
Тобі лиш доспіхи зібрати в дорогу,
Мені лиш зозулька кує.
Якби ж то ті ночі,
Та були коротші,
Якби ж то в чеканні
Не танули сили,
Ув осінь глибоку,
Таку одиноку
Нізащо,
Нізащо
Тебе не впустила б!
Не маю до тебе
Ні сліз, ні огуди,
Завмерли пісні і слова.
Мене не осудять ні Бог, ані люди:
Душа лиш в коханні жива.
Наш вогник кохання
Погас дуже скоро,
І час замітає сліди
Мене не лякають лихі поговори.
Тебе відпускаю –
Іди!
Якби ж то ті ночі…
ЗАРАДЬ МЕНІ
А ти прийди й мені зарадь,
Коли душа згорить дощенту,
Коли пісні в мені згорять,
Ти окропи мене дощем тим,
З якого проросте трава!
А ти пройди крізь всі розлуки
Й подай мені свої слова,
Мов потопаючому руку.
Що горда й сильна я –
Не вір!
Що свічу зіркою нічною.
Та ж я, як той підбитий звір,
На ласку слів стаю
Ручною.
НА СКОРУ РУКУ
Стрілись,
Зійшлися.
Вона сіяла.
Цвіла як вишня.
Тепер зів’яла.
Здавалось – любить,
Ой гулі-гулі!
Тепер лиш сльози,
Та ще кастрюлі.
Як вийдеш заміж
На скору руку,
То щоб не було –
На довгу муку.
ЩО МАЄМ – НЕ ШАНУЄМ
В гаю зозуля кує,
А в горах ворон кряче,
І над землею котиться луна.
Що маєм – не шануєм,
А загубивши, плачем.
Ця істина і давня, і сумна.
Душа ридала, хоч я сміялась,
А ти дивився
І мовчав.
Тобі я легко діставалась,
Тому так легко ти мене втрачав.
Такі сади біліли –
Біліші від кохання!
Але той цвіт розносили вітри.
А серденько боліло,
Жахалось розставання –
Смутної надвечірньої пори.
До берега стрімкого
Ріки не повернути,
І цвіту папороті не знайду.
Тобі мене ніколи,
Ніколи не забути,
Та більше в сад обману не зайду.
Душа ридала, хоч я сміялась,
А ти дивився
І мовчав.
Тобі я легко діставалась,
Тому так легко ти мене втрачав.
САМА – САМІНЕЧКА
Такі холодні вітри, колючі,
Така сувора навкруг зима.
Сніги позводились, наче кручі.
Стою посеред зими
Сама.
Сама-самінечка,
Одна-однюнька
Ввійшла в холодний зимовий сад,
Немов довірлива перша брунька
Розпустилась,
Та й невпопад.
А дні сумні мої,
Темні ночі,
Такі тривожні
Самотні сни.
А брунька в’янути вже не хоче,
Бо чує першою
Дух весни.
ДНІ І НОЧІ
Якісь такі безликі дні…
Але які яскраві ночі!
У снах співаю я пісні,
У снах твої сміються очі!
У снах я,
Боса й молода,
Перебігаю через кладку.
В струмочку жебонить вода…
У книжку я кладу закладку:
Ще дочитаю про любов,
Ще зацвіте моє кохання.
Іще не відаю обмов,
Ще не болить мені страждання.
Заквітчана рясним вінком,
І падають орлом монети.
Світанок блиснув за вікном
Холодний, наче сталь багнета.
ЖИТТЯ – НЕ КАЗКА
А пам’ятаєш, була така казка:
Вона все загадувала,
Він же – будь ласка!
Палац будував їй за одну нічку,
Запалював день, як паламар свічку.
Золото й срібло возив возами,
Аби лиш за нього виходила заміж.
Така та царівна була вродлива!
А він – ніякий,
Та ловкий дуже.
Хотілося б знати, чи була щаслива
З таким ручним, запопадливим
Мужем?
БОСИЙ ЧОБОТАР
– Уже ж ту жінку
Так, мабуть, люблять!
Стільки любові у кожнім слові!
– Літа мої й розум самі себе гублять!
Пліткарочки,
Коби були-сьте здорові.
Пісню кохання – небесний дар –
Плекаю, купаю у чистих росах.
Нащо вам знати,
Чому чоботар
Чоботи людям,
А сам – босий.
ВЕСІЛЬНЕ ТАНГО
Понад рікою
Небо синє-синє.
В твоїх очах ще вогник не погас.
Ми на весіллі, на весіллі сина,
А вже оркестр грає не для нас.
Човен відпливає –
Круги по воді.
Весілля справляєм,
А ми такі,
Такі ще молоді.
Я на плече твоє поклала руку,
Немов у перший наш весільний вальс.
Ми вже віднині дожидаєм внуків,
Які так будуть схожими на нас.
Віднині в серці нашім буде жити
Дружина сина – друге нам дитя.
Її він буде ніжно так любити,
Як я тебе люблю усе життя.
Човен відпливає –
Круги по воді.
Весілля справляєм,
А ми такі,
Такі ще молоді.
Є ЩОСЬ ВІД ТИШІ…
Є щось від тиші в жінці одинокій,
Від яблуні в осінньому саду.
Налита смутком, мов янтарним соком,
Стрічає тихо радість і біду.
Дітей зростила, пісню заспівала.
Самотня жінко,
Що тобі іще?
Лице закрила смутком-покривалом.
Пливеш, мов Німфа, між рясним дощем.
Душа у тебе, як струна від скрипки:
Лише торкни – і музики ріка.
Вслухаєшся,
А може, двері скрипнуть…
Красиво-молода не по роках.
Поперед тебе вітер котить листом,
Немов прожиті молоді літа.
Ти перейшла понад водою мостом…
З-потойбіч тільки спогад доліта.
Поза тобою вихором розлуки,
Нечутні і незримі для людей.
Самотня жінко!
О, яка то мука
Лиш спогад пригортати до грудей!
Сусіди звикли в тебе позичити
Поради, хліба,
Радості життя.
Біжить тебе тополька зустрічати,
Неначе ненароджене дитя.
МОЛОДИЧКА
То горб, то долина,
То терен, то калина.
Листок до листочка
Вітер гне.
А козак –
Орел-птиця
Ходить до молодиці,
Коли чоловік
Із дому її йде.
То воли, то корови,
То чорнії брови,
То чистая роса,
То вода.
Та було
Дати знати,
Що ти будеш кохати,
Я б ся була
Не віддала
Така молода.
То місяць, то зорі,
То радість, то горе,
То пріч проганяю,
То прихилюсь.
Бо зведе,
Та й забуде –
Насміються з мене люди,
А я, молоденька,
Неслави боюсь.
Ох, боюсь!
НА ВСІ ЧОТИРИ СТОРОНИ
А у передчутті дощу
Тривожно крячуть ворони.
Тебе сьогодні відпущу
На всі чотири сторони.
Від блискавок, від сивих хмар
Тривожно небо крається.
А я не знаю жодних чар,
Бо ворожба карається.
Від змаху чорного крила
Осіннє небо сердиться.
Тебе сьогодні віддала
Розлучниці-суперниці.
ВОНА ІДЕ
Дорогу здолає лиш той,
Хто ІДЕ.
Тикають пальцем у мене:
– Ото вона!
Йде по життю, дощами гаптована.
Йде –
Посміхається, змокла до нитки.
А сонця над нею не чути й не видко.
З дужих вітрів, як із рук, виривається,
І парасолькою не прикривається.
Йде серед літа й посеред зими.
Ач!
Не така, не така, як всі ми.
Душу ламали їй, нагинали.
Стиснула зуби – не застогнала.
Душа її латана-перелатана
Є в ній і срібло, і злото, і платина.
Ревність і заздрість джмелями гудуть:
-Та ж – бо із тих вона,
котрі
ІДУТЬ!
ПОСПІШАЮ
– Ставайте у чергу, жінко,
Тут продаються розваги!
– Ой дякую, я не буду,
Бо дуже не маю часу.
– Пані, ходімо з нами,
Погомонимо про щастя!
– Може, я іншим разом,
Зараз я поспішаю.
– Алло! Я сьогодні вільний,
Можу прийти до тебе!
– Завтра, мій добрий друже,
Тільки не ображайся!
На мене чекає недочитана книжка!
А ЗА ВІКНОМ ВЕСНА
А за вікном весна-весна!
Сніги в гаю теплом карає.
А жінка вікна витирає,
Щоб в хату вже прийшла вона.
А у серцях вогонь-вогонь!
Такий, що смуток спопеляє.
І я блаженно притуляю
До щік тепло твоїх долонь.
А у душі любов-любов!
Така приходить лиш на весну.
Помру я з нею і воскресну,
Щоби тебе любити знов.
СРІБНИЙ ВАЛЬС
Вітер гітару на осінь настроїв,
Дарує їй сотні обнов.
Тільки, як вчора,
Ми знову обоє,
Та ще поміж нами любов.
Срібна мелодія,
Срібло у косах,
То срібло, а не сивина.
Срібную чашу,
Настояну росами
Випити хочу до дна.
Знов пані осінь
Замовила вальс,
Знов ця мелодія тільки для нас.
Падають яблука
В нашім саду.
Кохання шепоче:
– Чекайте, прийду.
Було всього в нас:
І радощі й муки,
Тривоги були і жалі.
Нам посміхаються діти й онуки,
А роки – немов журавлі.
Ні, мій коханий,
Сьогодні не плачу,
То крапелини дощу.
Знаю, мій срібний,
Мені ти пробачив
Усе.
І тобі я прощу.
П’ЯТДЕСЯТ
Над рікою тумани,
І серце в тривозі.
Пережиті літа,
Як вечірні зірки.
Скільки їх загорілось
В життєвій дорозі,
І спливають вони
В тихих водах ріки.
П’ятдесят, п’ятдесят!
Запізнілії квіти.
Ти така молода,
Що й не віриш сама.
П’ятдесят, п’ятдесят –
Це, звичайно, не літо,
Але ж, люба, повір –
Це іще не зима.
Закосичені сни
Твою душу тривожать,
Ти хмелієш від них
Без вини і вина.
Облітають пелюстки
В засмучених рожах.
Запізніла любов
Біля твого вікна.
П’ятдесят, п’ятдесят –
То лише півдороги.
Хай промінчик ясний
Ще сто літ зігріва.
Хай в минулім залишаться
Біль і тривоги.
Хай для тебе бринять
Ще любові слова.
САМОТНІСТЬ
Як же тепер мені жити
В самотині без любові?
Кинула зернятко жита,
Та й проросло воно словом.
Нікому його скошувать,
Нікому його жати.
Нікому мене ждатоньки,
Нікому проводжати.
Спекла із любові хліба –
Нікому його їсти.
Обрусом стіл накрила –
Нікому за ним сісти.
Вже за вікном світає,
Зірка за обрій впала.
Ніхто мене спитає,
Чом я всю ніч не спала.
Смутку нелегка тога
Серце стискає клешнями.
Я помолюся Богу
І на душі полегшає.
ЖІНКА ІДЕ НА ПОБАЧЕННЯ
Жінка іде на побачення,
Тихо ступають кроки.
Немає жодного значення,
Скільки тій жінці років,
Скільки тій жінці весен…
Та й чи були вони в неї?
Хлюпав лиш кригою скреслою
Той, що назвав своєю,
Що обіцяв довічно
Ніжно її любити.
Зводила руки у відчаї,
Наче берізка віти.
А були ж весняні квіти!
Цвіла, як весна, сама!
Нема ні весни, ні літа,
Лиш осінь…осінь…зима.
День цей святково відзначує
Усмішкою ясною.
Жінка іде на побачення
З березнем і весною.
Я ЩЕ НЕ ЖИЛА
В людини, кажуть, кілька є життів,
А я живу з тобою тільки друге.
Чи склалось так, чи Бог так захотів,
Що маю аж тепер любов і друга.
До тебе сад родив, весна цвіла.
І пташка ген до обрію летіла.
Але до тебе я ще не жила,
До тебе, любий, тільки животіла.
ВСЕ СПОЧАТКУ
А восени сади мовчать,
Не розмовляють віттям із дорогами.
Вагітні яблуні стоять,
Немов жінки перед пологами.
Як гупне яблуко в траву,
І яблуня не сміє застогнати,
То відчуваю, що живу,
І можна все спочатку починати.
ДУМКИ УГОЛОС
Завжди весела.
Смуток заховався
В душі глибоко,
На самому дні,
Щоби, крий Боже, ти не здогадався,
Як холодно і сумно як мені.
* * *
За голос мій платили люті гроші!
Платили спокоєм! –
А ти задарма брав.
Я сміх свій розсипала, мов горошини
По срібній таці…
Все ти змарнував.
* * *
Судили гуси про політ орла,
Мовляв, літає надто зависоко.
Мораль у цій історії була:
Придворній гусці він запав ув око.
* * *
Маленька доню,
ти собі ростеш
Й не відаєш, а що то є розлука
І довга ніч яка:
Їй ні кінця, ні меж!
І навіть дощ в моє вікно не стука.
І чую про себе:
– Вона – божевільна:
Літа!
То кроки уже не ті.
А я вже вільна!
Боже! Вільна!
…Стоїть моя воля
На паперті.
* * *
Лице одинокої жінки
На синьому фоні вікна –
Складного роману сторінка,
Невипита чарка вина.
* * *
Ви до мене прийшли так пізно,
Як новини з торішніх газет.
Попрощаймося тепло й ніжно:
Не складається в нас сюжет.
* * *
Ходить за мною зажура,
Як за отаманом джура.
Душу мою стереже.
Тільки що кінь не ірже.
(1 votes, average: 5.00 out of 5)