НЕВІНЧАНА ВДОВА – Надія Пукас
НЕВІНЧАНА ВДОВА
Зізнаймося, що про події Великої Вітчизняної війни ми згадуємо лише 9 травня. Тому трохи дивно було мені слухати посеред літа цю сумну розповідь літньої жінки, яка так болісно переживала розказане, начебто вчора тут, у Бабиному Яру, вона слухала смертельні постріли, передсмертні зойки людей, бачила останні погляди живих.
Житейські справи завели мене на Дорогожичі, що асоціюються у Киян з Бабиним Яром, з паломництвом євреїв усього світу, з лінією метро на станцію, назву якої ще можна почути із наголосом на голосний “И”.
Була це літня яскрава днина, коли сонце розкошувало, як молода іменинниця, птаство заливалося нестримним радісним співом, земля пишалася розмаїттям квітів, метеликів, трав. Посеред цієї розкоші життя, святкового радісного єднання землі і неба дисонансом стояв над глибоким яром грізний, монументальний пам ‘ я т ник полеглим. Поодинокі перехожі, ковзнувши поглядом по мармурових застиглих муках, пробігали швиденько, не стишуючи ходи, не зупиняючись. Не дивлячись на густий затінок, на буйство трав, на упорядкованість алей, прогулюватися сюди майже не приходять.
Мою увагу привернула жінка в літах, скромно, у радянське одягнена, яка стояла перед пам ‘ ятником, похила постать її навіть із-за спини вказувала на глибокий сум і скорботу.
Я стояла неподалік, прикута до стежини, встеленої дрібними гороховими кульками червонястого мармуру, що без зайвих асоціацій нагадував колір крові. Ними ж і були вкриті широкі звивисті сходи, що вели, як на Голгофу, до фігур, застиглих у німому передсмертному крикові.
Жінка повернула до мене голову, ми зустрілися поглядами. Ступивши два-три кроки назустріч, мабуть щоб ліпше бачити співрозмовницю, жінка заговорила так, наче наша розмова призупинилася на півслові, і оце вона її продовжує, наче нитку сотає на веретено.
Згодом я здогадалася: жінка просто озвучувала перерваний спогад.
– Оце ж мені було літ чотирнадцять у ту пору. Мама послала мене до родички сказати їй, що завтра ми поїдемо у село до бабусі, бо тут вже далі залишатися нам не можна. “Але гляди мені, не затримуйся. Одна нога тут, друга там. Та не йди через Бабин Яр: там німців повно”.
Але що то молоде – дурне. Таки затрималася я у тітки. А щоб скоротити згаяний час, таки пішла навпростець через той-таки Бабин Яр. Ми ж тут жили неподалік, тому я знала найкоротші стежки, найгустіші чагарники, щоб не потрапити на очі німцям. І хоч я добряче поспішала, та все-таки ступала так тихо і обережно, що навіть гілки не зачепила. Вже зібралася перевести дух, відчуваючи, що ще мить – і я виберуся із небезпечного місця, як різкий звук автомобіля і ненависне гелготання німців змусили мене заховатися за густим кущем.
Сидіти мені було незручно, цупка гілка затискала ногу, але я не сміла навіть поворухнутися. І змушена була бачити все, що коїлося перед моїми очима.
За цим автомобілем на невеликій відстані рухався ще один. Обидва були набиті нашими солдатами. Як я потім придивилася, то це були здебільшого моряки, бо у темних формах. Дехто мав на голові безкозирку. Майже перед моїми очима зупинився другий автомобіль, перший проїхав трохи вперед.
Німці відкрили задній борт, почали вивантажувати-скидатити бранців. Багатьох із них підтримували побратими, у декого на тілі теліпалися закривавлені бинти.
– Шнель! Шнель! – гукали німці. До них на підмогу кинулися ще кілька з автоматами, зі здоровенними псами, які так і готові були роздерти, пошматувати змучених солдат.
У мене трусилися руки, тому я вчепилася в найближчу гілку так, аж кісточки на пальцях побіліли. А зуби так голосно цокотіли, що змушена була поміж них просунути губу і враз відчула в роті сольоний смак крові.
У тій машині, що зупинилася напроти мене, були майже всі матроси. Німці сердито кричали, били матросів прикладами по голові, в спини, намагаючись вистроїти в одну шеренгу над яром. Матроси намагалися не впасти, а поранених, хто не міг встояти на ногах, підтримували.
Через якийсь час ( я ж у часі не орієнтувалася) їх вишикували і німці з автоматами встали за спиною.
І раптом один із полонених вигукнув: “Ми переможемо!” За ним почали вигукувати інші. І це стало сигналом для розстрілу. Автоматні черги косили матросів, і ті падали, як скошені колоски, у прірву. А один…
Жінка враз замовкла, заніміла. Очима поринула далеко від мене, відсторонилася і вже аж згодом, перевівши дух, продовжувала:
– А один від кулі якось крутнувся, розвернувся до яру спиною, зняв руки догори і впав не у яр, а в протилежну сторону. І тоді німець підскочив до нього і довго-довго стріляв по ньому. Тіло хлопця ще деякий час здригалося, і…. Я вже нічого далі не бачила..
Прийшла до свідомості від холоду. Я так вся трусилася, начебто через мене пропустили струм. Звестись на ноги я не могла, тому поплазувала звивистою стежкою. Десь вже аж при виході з яру я знову спробувала звестися на ноги. Це мені вдалося, але так почала блювати, що от-от могла знову впасти. Це мене так налякало, що я почала тікати якомога далі від страшного місця, обливаючи себе блювотинням до самих ніг.
На подвір’ ї у присмерку стояли мої. Мабуть зрозуміли все, бо нічого не сказали. Мама якоюсь полотниною сяк-так повитирала мене, та батько суворо попередив: “Досить! Нам треба поспішати!” І, підхопивши легенький клуночок, швидко попрямував з двору. Ми з мамою за ним.
Йшли всю ніч, оминаючи дороги, прямуючи вузенькими звивистими стежками, відомими лише батькові. Двері бабусиної хати були відчинені, тому ми зразу ж ступили на поріг. У досвітніх сутінках сиділи незнайомі мені чоловіки. Я заточилася і впала мамі на руки. Далі не пам ‘ ятаю нічого.
Скільки я лежала у забутті, не знаю, та й ніхто мені не казав. Прокинулася я від білизни, яка розкошувала за вікном: то прийшла зима. Попід вікном пройшов батько. Важко накульгував на ногу, опирався на грубо обтесану палицю. По хаті ходив без неї, , зачасти не кульгаючи. Коли до хати заходили чужі люди, мене переводили у комірчину, де так хороше пахло засушеними травами, поруч мене сідала бабуся, гладила мої коси, щось примовляла, і я під той легкий говір засинала солодко і спокійно. А вночі мені снився матрос. Снився живим, здоровим. Вдень я собі домальовувала його очі, його слова, дослухала його голос. Згодом у думках навіть почала розмовляти з ним.
Так тривало довго. Пройшло спекотне літо, впали перші осінні листочки. Одного дня я почула гуркіт, так начебто наближалася гроза.
– Бабусю, що це?
– Це гроза, дитинко. Спи.
Але заснути я вже не могла. Не настільки я була малою і безпорадною, щоб не відрізнити гуркіт канонади від громовиці. Та й батько вже не появлявся удома третю добу і мама почорніла від тривоги.
Та наразі батько влетів у хату без ціпка, не кульгавий. І урочисто промовив:
– Все! Відступили гади.
На тому слові ми підійшли до пам ‘ ятника полеглим у Бабиному Яру. Жінка щось шепотіла пошерхлими губами. Я стояла мовчки і подумки просила Бога, аби він ніколи більше не допустив такої трагедії на нашу землю. СТО ТИСЯЧ розстріляних лежало під нами. Обірвано СТО ТИСЯЧ життів, перестало битися СТО ТИСЯЧ сердець. Ні в чому не винних! Серед них – діт и і немовлята!
У цю мить перестали співати пташки, почорніло небо, зайшло сонце. СТО ТИСЯЧ!!!
Жінка легко торкнулася мого плеча. І ми мовчки пішли від місця, яке може конкурувати з пеклом, залишаючи останки, душі полеглих на опіку Божу.
Якраз підійшов тролейбус і жінка прискорила ходу.
– Дякую вам, – промовила.
Я низько вклонилася незнайомці, яка несе в собі пам ‘ ять про події, яких ніхто і ніколи не повинен забувати.
– А на пам ‘ ятнику отой матросик, ви бачили? Точно такий, як мій. Я ж так і не вийшла заміж. Ніхто мені не підійшов, нікого не могла покохати. Так що можна вважати мене вдовою.
Незнайомка, важко піднімаючись по східцях, сіла в тролейбус. Зникло за вікном її посічене зморшками обличчя, відшелестіли метеликовими крильцями слова. Я стояла на зупинці приголомшена, розчулена, здивована, мабуть виглядала по-іншому, ніж останні перехожі, бо якийсь чоловік, порівнявшись зі мною, співчутливо запитав: “Вам допомогти?”.
– Ні-ні, все гаразд, – поквапливо відповіла я.
Чоловік пішов собі далі. А до мене згодом дійшов зміст його слів. Так, не тільки мені, а й усім нам треба допомогти. Допомогти не забувати ні в свято, ні в будень, ні в сонячний день, ні в непогідь, ні в радості, ні в скорботі про тих, хто віддав своє життя, життя своїх ненароджених дітей задля того, щоб ми чули спів пташок, ніжилися під ласкавим літнім сонечком, закохувалися і любили, вірили і сумнівалися, народжували дітей і онуків і з покоління в покоління передавали їм пам’ять про тих, хто ціною свого життя дав нам можливість жити, бути на цій прекрасній землі.
Надія Пукас
(2 votes, average: 3.50 out of 5)