ПОЕЗІЯ – Надія Пукас
Я ВОСКРЕСНУ
Я випрошую в лютого весну,
Розчищаю від снігу двір.
– Синій березню, я воскресну!
Ти повіриш мені?
Повір!
Я заклею усі конверти,
Я відправлю усі листи.
Я напружено і уперто
Через річку зведу мости.
Я на засув запру байдужжя,
В товариство покличу сміх.
Я поставлю між нами, друже,
Правду, чисту, як перший сніг.
Моя пісня ще заіскриться,
Ще полине у білий світ.
І…до біса! Яка різниця,
Скільки весен мені і літ?
ЛИСТОПАД
Листопадові дні, листопадові ночі,
Обіцяючі холод й візити морозів.
А на ранок – відлига і сонечко в очі,
І гурт горобців біля крихт на дорозі.
На тополі тріпоче останній листочок.
Він стійкий, як солдат, що не знятий із варти.
Дві калюжі-льодинки – у зиму місточок.
В них воює малюк –
Мужній воїн із Спарти.
Ще на дошці об ‘ ява про теплі країни,
Про хвилі морські і розваги казкові.
А у нас листопад,
Сонця-літа руїни.
І відлуння зими на півзвука, півслова.
Кожного ранку виходжу з дому
Підтягнута, як до параду.
Увечір, як злодій, ховаю втому,
Але всьому й завжди рада.
Вслухаюся в шепіт листу
І в дощові ноктюрни.
Люблю, щоб навколо було чисто:
Фантики кидаю в урну.
Не люблю, коли в душу смітять,
Коли ображають слабших.
От за це мені бойкоти світять,
Та від них мені вже не страшно.
Срібні березні черпаком міряю,
Золото осені – на кілограми.
Я у совість, у честь ще вірую,
І в пісні, що взяла від мами.
Зберігаю старі фотографії,
Що ввібрали у себе роки.
У віршах не дотримуюсь орфографії –
Їх пишу не в комп ‘ ютері, а від руки.
Переможниця я –
Не офіра.
Я за правду стою до кінця.
Ти до себе мене приміряй:
Чи ТАКА я тобі до лиця?
Я Ж ТІЛЬКИ ЛЮДИНА
О муко-розлуко!
Чого тобі треба?
Яку ще віддать данину?
Богові, Сонцю, Землі і Небу
Я відробляю вину
За предків, нащадків, за ненарождених,
За мертвих і за живих,
За тих, що прожили життя стражденно
Чи йшли по стежках кривих,
За тих, що раділи, за тих, що тужили,
(Не знали, що то є гріх)
За тих, що мамоні ревно служили –
Душа відробляє за всіх.
Живу, як Атлант і
Немов комашина.
Дерусь на життєву стіну.
О, Праведний Боже!
Я ж тільки людина!
Прости мені всіх вину.
СЕРЦЕ ЗРАНЕНЕ ЛЮБОВ’Ю
Ти на сипав у мене смутку
Цілі пригорщі, цілі міхи.
Ти пішов від мене так хутко.
За які ж то такі гріхи?
Залишив ти мене з морозами,
Із дощами, з серцем розкраяним.
Чи зійти від розлуки з розуму,
Чи умерти?
Стою – вибираю.
Впали долу трави навколишні,
Захиталися дерева.
Та не впала душа навколішки,
І від того стою жива.
Знаю, скоро забудеш все це,
Мов розбійник, що вб ‘ є й не кається.
Та моє четвертоване серце
Поволі зростається.
ЗОРІ ПАХНУТЬ ПОЛИНАМИ
Ходить місяць між зірками
Срібне сяйво роздає
Соловейко між гілками
У калині гніздо в”є.
Я не знала, ти не відав,
Що зорі пахнуть полинами.
І тому кохання наше
На вустах гірчить.
Немов калина.
Запитаю у діброви,
Де росте дурман-трава.
Від любовної розмови
Закрутилась голова.
Хто цвіт-папороть знаходить
Там, де стежечка крута.
Він цілунком присолодить
Калиновії вуста.
Залишімо усе, як є:
В напівдружбі, в напівлюбові.
Хай зозулечка докує,
Що не сказано в напівслові.
Зупинімося в почуттях
Напівпоглядом, напівкроком.
Що поробиш, таке життя
Поміж нами шляхи і роки.
А в очах твоїх променить
Цілий світ і ціла надія.
Зупинімо цю щасну мить –
Ще прийде до нас та неділя,
Іще празник прийде такий –
Освятиться любов ‘ ю небо.
А покищо лиш змах руки.
Волю серцю дават ь не треба,
Розвивати в душі сади,
І співати кохання пісню.
Мій коханий іди.
Іди!
Нам ще рано…
О ні, вже пізно.
* *
У полю, полю шуміло жито,
А мама доню хотіла вчити.
А зима – то уже не літо.
Я сама вмію, мамо, жити.
Ой доню, доню, та ж то негарно,
В саду всю нічку гуляти марно.
Не дарма в саду ночувала,
Я свою зірочку шукала.
Ой зірка, доню, сяє високо,.
А ти гуляла там одинока.
Не сама по саду гуляла.
Там іще пташечка співала.
Ой доню, пташка спить до світання
Чи ж ти зустріла своє кохання.
Не сама по саду ходила –
Я свого милого любила.
ЛІТО-РІТО
Над рікою веселочка грає,
За рікою сонечко встає.
Солов”їна ягідки збирає,
Солов”ятам роздає.
Пр.
Іде ріто-літо!
Росте ріто-літо!
Моє ріто-літо
Золоте!
Серця відкрито.
Настане літо
І кохання наше
Розцвіте.
Залюбився ясен у березу.
Закохалась в місяця зоря.
У садочку вишня нетвереза.
Літо йде по всіх календарях.
Ночувала зірка у калині,
Лень-вітер зірку не знайшов.
Над землею ніжна пісня лине6
Літо – щастя, літо – це любов.
БАТЬКІВСЬКИЙ ПОРІГ
Зігнулись плечі мужніх ясенів,
Трава на стежці буйна, не прим ‘ ята.
Чекає своїх дочок і синів
З усіх доріг старенька біла хата.
І ти ступив на батьківський поріг,
Над образами рушники, мов пісня.
Ти залишив свої всі сто доріг,
І час найшов.
Але вже пізно…пізно.
Ти перейшов старенький перелаз,
Скрипучі двері скрикнули від болю.
Вони манили-кликали не раз,
Але собі ти вибрав іншу долю.
Знайдеш у скрині полотна сувій,
П ‘ ятірку першу в зашиті у гратку.
Вербовий свищик, лист єдиний свій,
Футбольний м ‘ яч старенький і рогатку.
На стільчику нескінчене шиття,
Що пам ‘ ятає мамині долоні.
Пройшло в цій хаті все її життя –
Два півники сумують на ослоні.
За нею батько в безвість відійшов,
Не забарившись з нами і півроку.
Ще в хаті слід від його підошов,
Іще луна в саду від його кроків.
Ти серед хати на коліно впав,
Зронив сльозу сольону чоловічу.
Лише сьогодні істину пізнав,
Що на землі батьки твої не вічні.
Тебе стрічає батьківський поріг,
Над образами рушники, мов пісня.
Ти залишив свої всі сто доріг
І час найшов.
Але вже пізно…пізно.
Лісовий карнавал
В темнім лісі навесні
Линуть співи голосні
Хитрий одуд-ду-ду-ду,
Грає в дудку ламбаду.
Соловей тьохкає: тьх-тьох-тьох,
Солов”їна охкає: ох-ох-ох.
А старенький павучок
Каніфолить свій смичок.
Срібний коник-стрибунець.
Просить бджілку у танець.
Соловей тьохкає: тьх-тьох-тьох,
Солов”їна охкає: ох-ох-ох.
А сорока-кре-ке-ке,
Скалить око: “Що таке?”
Тільки бусол з лісу зник:
Він продюсер був у них.
Соловей тьохкає: тьх-тьох-тьох,
Солов”їна охкає: ох-ох-ох.
* *
У неділю вранці-рано
Стали табором цигани.
А у небі ясна зіронька сія.
Як той циган скаже,
Як та карта ляже,
Така буде доленька моя.
Дай, дівчино, свою руку
На любов і на розлуку.
Бо дівочі сльози чисті, як вода.
Ручку позолочу, річку перескочу,
Та свого кохання не віддам.
Циган карти розкладає
Мені в очі заглядає,
А циганка біля ватри в бубон б”є.
Кінь копитом креше,
Твої карти брешуть,
Бо ніщо кохання не уб”є.
(2 votes, average: 2.50 out of 5)